— Ну й що з того? Ти скажи так, щоб мені зрозуміло стало! — постукав Гагік себе пальцем по лобі.

Асо теж не розумів Ашота. Він ніколи не полював на куріпок і не знав, як їх ловлять. Але він вважав, що зараз не час сперечатися і ставити запитання. Коли начальник наказує, то, певно, він знає. Так, принаймні, Асо навчився поводитись на фермі. Накаже що-небудь старший пастух — приклади руку до правої скроні і скажи: «Слухаюсь! Буде зроблено!»

— Дурень! — повторив Ашот. — Хіба я не казав, що коли багато снігу, куріпки ховаються в тріщинах або зариваються в сніг? А там нема ніяких тріщин, гладенько. Бачиш? Як сіли, так і пропали всі — потонули в снігу. Ходімо швидше!

— Дотумкав! — погодився Гагік, знову постукавши себе пальцем по лобі.

Цього разу шлях був легший. Щоб потрапити на вершину скелі, хлопцям досить було вернутись протоптаною стежкою до своєї печери, повернути ліворуч і вже звідти підніматися на гору. Але тут і почалося справжнє випробування. Подекуди сніг був хлопцям до пояса. Спускатися звідси вниз було б дуже просто, але піднятись… Для цього, принаймні, треба бути ситим.

— Асо, відведи Бойнаха до Шушик і скоріше повертайся, — важко дихаючи і витираючи піт з чола, розпорядився Ашот.

— Єсть! Давайте я й ці молотки заразом віднесу, навіщо вони нам?

— Тепер вони, звісно, не потрібні. Віднеси, а то й так важко…

Внизу з-за кущів показалась голова Саркіса. Він струшував сніг з кущів і уважно оглядав гілки — шукав ягід. Знаходив він їх чи ні — невідомо, але якщо не йшов грітися, то, певно, щось там було…

Асо повернувся з своєю герлигою в руках і швидко пішов уперед. Для нього такий сніг не первина. Скільки разів хлопець разом з батьком прокладав вівцям шлях з ферми на пасовисько?

І тепер, спираючись на міцну кизилову палицю, Асо просто стрибав уперед — так, ніби мав долати якусь перешкоду. Він перший дістався до верхнього краю скелі і мовчки кинув свою герлигу Ашотові.

Такими ж, хоч і не дуже вмілими стрибками, піднявся Ашот, а вже за ним протоптаною доріжкою і Гагік.

Хлопці зупинилися, щоб перепочити, але незабаром Ашот почав обережно просуватися вперед. Хлопці помітили: його щось стурбувало. Приклавши пальця до губів, Ашот просив мовчати і кивком голови на щось показував.

Гагік приглядівся і помітив у снігу кілька маленьких ямок — ніби хтось кидав камінці, і вони провалилися в сніг, залишивши на ньому криві, нерівні сліди.

Тепер уже всім було зрозуміло, що в кожній ямці сидить куріпка…

Ашот ступив ще кілька кроків уперед. Він просувався так легко й тихо, що куріпки і не догадувались про небезпеку, яка їм загрожувала. Підійшовши до першої ямки, напружено пригадуючи всі прийоми, якими користувався батько, Ашот обережно всунув у неї руку, і вже через якусь мить у руках щасливого мисливця тріпотіла куріпка.

Ох, це тріпотіння! Як воно хвилює мисливця! Від радості хочеться кричати! Не дивно, що Гагік швидко кинувся до другої ямки, впав на неї грудьми і, відчувши в своїй руці пір’я птаха, закричав:

— Ашот, зловив! Іди сюди!..

Але куріпка випурхнула у нього з рук, обсипавши хлопцеві обличчя снігом.

— Цсс! Тихо, — прошепотів Ашот.

Проте Гагік зовсім втратив розум. Перебігаючи від однієї ямки до іншої, він навалювався на них всім тілом, метушився, кричав. Та куріпки, не даючись йому в руки, злякано вилітали то з-під плеча, то з-під стегна, — одним словом, з-під носа мисливця.

Асо теж кидався в усі боки і теж даремно: з галасом і кудкудаканням куріпки втікали й від нього.

Ашот стояв, тремтячи від люті.

Руки його були зайняті спійманою пташкою — він не встиг ні заховати її куди-небудь, ні віддати товаришам, щоб продовжувати полювання…

— Дурню! Що ти робите — крикнув він Гагіку.

Але було вже пізно: Гагік з Асо розполохали всіх птахів.

— Чого ми їх не половили? — здивовано запитав Гагік.

Біля нього стояв Асо і винувато посміхався.

— Дурень! — сердито повторив Ашот. — Хіба ти не бачив, як я ловив? Хіба можна навалюватись на ямки? Треба просто тихенько засунути туди руку і… Ат, кому я кажу!.. Ти тільки й умієш глузувати з кожного, а сам… Ех, як вони тікали!..

Жаль і розчарування так здавили груди Ашотові, що він був ладен сісти в сніг і заплакати. Хто знає, чи випаде їм коли-небудь ще така нагода пополювати? Адже як тільки поверхня снігу трошки підмерзне, куріпки будуть врятовані… Вони так легко й швидко тікатимуть, що «їх не наздоженеш і конем», як любив жартувати батько Ашота.

Мовчазні, понурі вернулися хлопці в печеру.

— Ой, куріпку спіймали? — зраділа Шушик і схопилася з місця. — Але чого ви носи повісили?

Ашот нічого не відповів.

Мовчки обскубли вони куріпку, голову і тельбухи віддали собаці. Взявши пташку в руки, Гагік все ж не втримався:

— Ашот, скільки вона важить?

Той не відповідав. Похмуро дивився в куток печери. Хлопець ще й досі немов бачив, як одна за одною — фрр, фрр, фрр… — вилітали з снігу і зникали куріпки.

— Півкіло буде, — сам собі відповів Гагік. — Виходить, у наших місцях кам’яні куріпки не менші за свійську курку. Десять-дванадцять куріпок, кожна по півкілограма… Отож, Асо, у нас з тобою п’ять-шість кілограмів м’яса на вітер вилетіло. Жаль, ой як жаль! — скрушно похитував він головою, і тільки в чорних очах його та в куточках маленького рота блукала ледве помітна усмішка.

Куріпка й справді була велика і жирна. Її швидко засмажили, розділили на п’ять рівних частин і з апетитом з’їли.

Саркіс спершу хотів відмовитись від своєї частки, але пахощі смаженого м’яса змусили його забути про самолюбство, і він жадібно почав уминати свою порцію.

Старанно пообгризавши і висмоктавши кісточки, хлопець пригадав, як сьогодні вранці відокремився від товаришів, як сам назбирав для себе шипшини й жостеру, поїв усе, ні з ким не поділившись…

«Чому ж вони дали мені шматок куріпки?» — щиро здивувався він і ліг відпочивати.

Розділ чотирнадцятий

Про те, як іноді щастя всміхається людям, не гідним його

Цей випадок трапився на шостий день полону. Погода вже зранку, здавалось, обіцяла удачу. Небо було безхмарне, сніг на південних схилах Барсової ущелини танув так швидко, що його важкі брили з гуркотом скочувалися з гір, падали з скель, сипалися з дерев… Те, що сніг був глибокий, нічого не означало: випавши цього року значно раніше, ніж завжди, він міг швидко й розтанути. Адже сонце в листопаді на південних схилах Малого Кавказу буває таким же пекучим, як, наприклад, у серпні десь на Уралі.

Саркіс чогось раніше за інших вийшов з печери і зупинився біля входу з молотком первісної людини в руках. Здавалось, він чогось чекає. Може, на нього вплинув випадок з куріпкою, і хлопець вирішив разом з товаришами вийти на роботу?..

Сонце вже височенько підбилося, і сніг блищав так яскраво, що хлопці, вийшовши з печери, зажмурились. Ашот звернувся до товаришів з такими словами:

— Ось уже чотири дні ми не можемо знайти щось їстівне. Але не думайте, що Барсова ущелина порожня. Просто ми погано знаємо природу або, як каже мій батько, не вміємо читати її. Треба звертати увагу на всі явища природи, хоч є серед них, на перший погляд, і незначні, вивчати кожний слід!..

— Доповідь закінчена? — з посмішкою спитав Гагік.

— Яка там доповідь! — обурився Ашот.

— Пробач, не доповідь, а виступ. Тепер послухай мене. Мені здається, що ми повинні знайти вихід з цієї ущелини. А ти про їжу говориш…

Не турбуйся даремно. Мій батько казав, що єдиний шлях у цю ущелину — та стежка, якою ми прийшли. Подивіться: праворуч, ліворуч і ззаду — повсюди скелясті стіни. Залишається тільки те, що попереду.

— А та стежка ще під снігом? — спитала Шушик.

— Навряд чи до весни сніг там розтане… Дивись, зараз, напевно, одинадцята година, а сонце ще й не глянуло сюди…