— Що це було, Ашот? Яке це страхіття пройшло над нами? — запитав Асо і додав: — Адже я все бачив. Вода вирвалася з-під скелі — бух!.. Так ніби скеля ригнула…

— Невдало ти висловлюєшся, Асо, але вірно. Схоже на те, що ти кажеш.

Ашот уже зрозумів: це був той самий потік, який зрошував сад його прадіда. Хлопець розповів товаришам усе, що знав про це, і відчув, що в душу Асо закралась тривога.

— Ніяких чортів тут нема, Асо, — сказав Ашот. — Це вода. Вона збирається в глибинах землі. Пам’ятаєш, ми весь час чули, як вона кудись стікала в печері? Це наповнювалось водоймище. А коли воно переповнюється, вода тече через край. Тільки чому вона тече так швидко, такий короткий час? Цього нам ніхто не скаже. Розповімо потім дорослим, приїдуть сюди спеціалісти, оглянуть усе… А зараз, Гагік, Асо, ходім подивимось, що робиться в нашій печері!..

Першим озвався Гагік:

— Ні, краще я піду наламаю гілля… — І раптом, ніби щось пригадавши, вигукнув: — Ти зрозумів тепер, Ашот, чому в нашу печеру не приходили кози?

— Ай справді! — Ашот ударив себе долонею по лобі. — Тьху! Як я про це забув? Виходить, дикі кози знають, що тут небезпечно. Це інстинкт самозахисту… — І, здивовано похитуючи головою, Ашот рушив до злополучної печери. За ним вийшов Гагік.

На схилі перед печерою вода змила каміння, а нижче — сніг. Подекуди лежали купки викинутих з печери гілок сушняку.

— Ой, моє пальто! — зрадів Ашот. Він зняв з куща своє мокре, брудне пальто.

Хлопці боязко зайшли в печеру і зупинились на порозі. Води в ній не було, але здалеку чулося шипіння. Здавалося, що ось-ось знову загуркотить і вирветься сюди бурхливим потоком вода.

Невпевнено ступивши кілька кроків уперед, Ашот спустився на коліна і поліз в глиб печери. Прислухався. Так, порожнє водоймище наповнюється знову. Звідкись із-за скелі в нього просочується вода. Але чому воно так бурхливо викидає воду, а потім раптово закривається?

Ашот відійшов назад і, оглядаючи стіни, вигукнув:

— Джан! Сумка Шушик знайшлась!.. А ось і їжачок!

В одному кутку печери було зовсім-сухо. З-під купи листя на хлопців злякано поглядало двоє маленьких чорних оченят. Ашот підійшов до переляканого звірятка і, взявши його в руки, обережно поклав у кишеню мокрого пальта. Потім вийшов з печери. Якою все-таки негостинною виявилась вона! Яку нову важку перепону створила на їхньому шляху! Що ж їм тепер робити? Шукати нове житло? Розкладати нові постелі? Знову збирати паливо? Чи, може, кинути все це й продовжувати роботу на Диявольській стежці?

Відповіді не було.

— Ой, їжачок живий! А я думала, що його змило водою! — радісно вигукнула Шушик, коли Ашот витягнув їжака з кишені і подав його дівчині. — Іди до мене, я тебе погрію, серденько моє. А сумка? Як вона лишилася сухою? Вона ж лежала біля мене!

— Так, уночі Асо повісив сумку своєї сестри на стіну, а наші залишились у пащі потоку. Ех, Асо, Асо, — посварився пальцем Гагік.

— Ну, друзі, ми поїли барбарису, трохи нагрілися. Тепер слухайте мене, — почав Ашот. — Саркіс, як твоя нога? Краще? Молодець! Усе це минеться — весь тягар важких днів… Повернемось додому — все забудеться, не забудеться тільки погане і все те хороше, що ми тут зробили, — вірний своєму урочистому тону, вів Ашот. — А тепер спробуємо узагальнити урок, винесений нами з останніх пригод.

— Ох, цей Ашот. Не може обійтися без промов!..

— Хай кожний пригадає, як він поводився, коли ринула вода і потім… — з запалом промовив Ашот і обвів товаришів допитливим поглядом.

Саркіс опустив очі, а Шушик посміхнулась і щиро сказала:

— Я плакала й кликала маму… Я більше не буду…

— Звісно, так не можна. Може, ми зустрінемося ще з більшими труднощами, але повинні витримати все.

Важкі випробування цих днів, здавалось, зовсім не змінили характеру Ашота. Голос його дзвенів серед скель твердо і, як завжди, трохи урочисто.

— Я розкажу вам одну історію, яку розповідав мені дідусь, — почав він після паузи. — Якось на Севан приїхав із тодішнього Петербурга вчений, щоб оглянути старий монастир. А монастир був на острові. Попросив учений місцевих рибалок відвезти його туди на човні. Рибалки погодились. Тільки-но відпливли від берега, вчений запитує одного з них: «Друже, ти знаєш арифметику?» — «Ні, пане». — «Жаль, — хитає головою вчений, — ти втратив чверть свого життя». Запитує другого: «А ти граматику знаєш?.. А географію?..» — «Ні, пане, ми люди неграмотні, наше життя тільки тут, на озері, проходить». — «Жаль, половину свого життя ви втратили», — вирішує приїжджий.

Та ось напівдорозі піднімається буря. Рибалки скидають з себе одяг. Один з них запитує: «А ти, пане, плавати вмієш?» — «Ні». — «Жаль, ти втратив усе своє життя: перекинеться зараз наш човен…»

Нащо я розповів вам цю історію? Зараз скажу, — зробив паузу Ашот. — Ми завжди співчутливо дивились на Асо. Мовляв, не дуже грамотний пастух. А виявилось, що тоді, коли дехто з нас не зміг боротися з природою, він і себе врятував, і нас виручив з біди. Чим же? Своїм досвідом. Досвід — це велике діло. І ось цього досвіду в нас нема. Отже, наші знання треба доповнити досвідом.

— А ми, — сказала Шушик, лагідно глянувши на пастуха, — навчимо Асо читати і писати по-вірменському.

— І найближчим часом! — додав Ашот. — А тепер, Саркіс, я звертаюсь до тебе. Не ображайся, я більше не говоритиму неприємностей. Це остання. Слухай, Саркіс, ти ж не завжди житимеш з батьком як у бога за пазухою, не завжди зможеш користуватися готовеньким. Настане час, коли тобі доведеться своєю працею добувати засоби до існування. Але ж — не ображайся — ти ледар, звик лежати під деревом і чекати, що груша сама в рот упаде, та ще й хвостиком догори.

Всі засміялись, ніяково посміхнувся й Саркіс.

— Подивись на Асо! — збуджений успіхом, говорив Ашот. — Ось з кого всі ми повинні брати приклад!

Асо зашарівся, а відчувши на собі ласкавий погляд Шушик, зовсім розгубився. Присутність Шушик бентежила хлопця і надавала йому відваги. Асо хотілося зробити щось незвичайне, таке, що зразу привернуло б увагу товаришів, і головне, тоненької дівчини з лагідним обличчям, яку він назвав своєю сестрою…

А що ж відчував Саркіс? Він думав, що хлопці не люблять його, а батькові вчинки їм противні. І все ж т вони двічі врятували йому життя… Саркіс розумів, що один він, безумовно, загинув би. От і зараз товариші дали йому барбарису, вкрили своїм одягом.

— Я винуватий перед вами, товариші… — Наважившись, нарешті, пробубонів він. — Підіть і порийтесь отам… під рудим каменем… Там є їжа, візьміть… Пробачте мені… — І Саркіс уже з легким серцем опустив голову.

Всі мовчки перезирнулись.

— Горіхи?! То чого ж ви сидите, хлопці?.. — Розмахуючи палицею, Гагік перший кинувся до рудого каменя.

Бойнах неспокійно метляв кудлатим хвостом і допитливо поглядав на свого хазяїна, очевидно намагаючись зрозуміти, що ж саме сталося.

Асо і Шушик подалися за Гагіком. Вони підбігли до нього саме в ту хвилину, коли хлопець, сівши навпочіпки, набивав кишені горіхами.

— Ох, і розцілував би я цю білочку! — примовляв він. — Ви подивіться тільки, як старанно вона закопувала сюди своїми лапками горішки, — один за одним, один за одним… І все для того, щоб врятувати нас від смерті.

Уривки з цієї розмови долинали до вух Саркіса. Втупивши погляд у хмаринку, що пливла по небу, він лежав і думав, що ось, нарешті, незважаючи на безліч прикростей, і він має товаришів — хороших, сердечних. Ніколи в нього не було близьких друзів, та він, здається, і не шукав їх. А тепер, оточений товаришами і теплим піклуванням, він відчував, що на душі в нього стало чистіше й легше…

Про те, як нашим героям довелося почати все з початку

Так, на жаль, вони змушені були починати все з початку. Сліпі сили природи позбавили їх житла, вогнища, зброї. Про розчищення Диявольської стежки поки що й говорити не доводилось. Треба спершу підшукати нову печеру і пристосувати її до житла.