— Може, вони десь у траві поховались? Іди сюди!..

Асо піднявся на вершину стрімкої скелі. Весь луг був у нього як на долоні.

— Поглянь, як вони там притаїлись! — схвильовано сказав Асо, показуючи рукою на високу траву, що росла трохи нижче стежки.

Можна було й без гострого зору помітити чорну вівцю, що паслася в жовтій траві. Біля неї були ще дві білі тварини — одна з кривими рогами, друга — безрога, з маленькою голівкою.

Вівці, звичайно, помітили хлопців, і так само, як їхні дикі родичі, завмерли на місці, щоб не виказати себе. Та ось вони відчули, що на них дивляться, зірвалися з місця і, трусячи жирними курдюками, кинулись ліворуч, до єдиного виходу з ущелини.

Асо правильно все визначив. Справді, тут була одна велика вівця, молодий баран і семи-восьмимісячне ягня.

— Ой, та це ж наша Чорнуха!.. Чорнуха! Чорнуха! Чорнуха! Гди! Гди! Гди! Чорнуха!.. — закричав пастух.

І вівця, що бігла позаду, почувши свою майже забуту кличку, зупинилась, оглянулась і жалібно забекала. Зупинився й молодий баран, але далеченько, посеред кам’янистої стежки, так, щоб при першій же нагоді кинутись навтіки. А ягня легкими стрибками побігло до Барсової ущелини і через кілька хвилин уже визирнуло з-за скелі. Воно, здавалось, було здивоване поведінкою матері. Чого вона не тікає від цих двоногих істот? Та ось Чорнуха повільно і спокійно пішла до своїх дітей.

— Що це за Чорнуха? — не розумів Ашот.

— Чорнуха — це вівця з нашої ферми. Торік, у квітні, коли ми переганяли овець з нижніх зимовищ, вона відбилась від отари разом з чотиримісячним ягням, бо коли овець женуть з рівнин у гори, ягнят від матерів не забирають. Ми з батьком узяли собак і пішли шукати пропажу. Шукали, шукали — так і не знайшли. Це було дивно. Якби вовк з’їв, то хоч кісточки лишилися б… А вона ось де! І на думку нам не спало шукати її тут! Бир, бир, бир! Гди, гди!.. — знову кликав пастух вівцю такими звуками, від яких у незвиклої людини мурашки побігли б під шкірою. Але Чорнуха добре знала їх; можливо, ці звуки викликали в її затуманеному мозку солодкі спогади про веселу метушню на фермі, про тисячі подруг, разом з якими вона так спокійно й безтурботно паслась на гірських луках…

— Добре, але як же вона потрапила сюди? І чому в неї знову ягня? — допитувався Ашот.

Асо тільки посміхнувся, — для пастуха це не становило загадки.

— Коли Чорнуха відстала од своїх і заблудила в горах, вона, певно, зустрілася з дикими козами, не розібралась і з переляку пустилася слідом за ними. Вівці, сам знаєш, не такі вже розумні, буває, і за вовком біжать… Кози побігли до Барсової ущелини, і вона за ними. Паслась на цілині все літо, осінь, і до зими так здичавіла, що вже могла й сама про себе подбати… А ягня це теж її.

— Молодець, Асо! — вигукнув Ашот. — Сьогодні ввечері ти розповіси про все це нашим…

Асо сором’язливо посміхнувся і змінив тему розмови.

— От здивуються на фермі, коли ми приведемо назад Чорнуху та ще й з ягнятами.

— Навіщо ми її приведемо? А їстимемо що?

Асо довго не відповідав. Потім сказав:

— Ні, в мене рука не підніметься…

— Не заріжеш ти, то я заріжу.

— І ти не заріжеш… — тихо заперечив пастух.

— Чому?

— Хіба не бачиш? У неї не сьогодні-завтра буде ягнятко.

— Виходить, і ягня в нас буде?

Ашот так зрадів, що затанцював би, якби не соромився Асо.

А вівця-мати повільно, невпевнено підходила до них. Звуки, якими закликав її Асо, стурбували Чорнуху. Що робити? Чи підкоритися наказу свого давнього господаря, чи йти назад?..

І все ж інстинкт матері переміг. Чорнуха рішуче повернула назад, і тепер уже ніякі заклики не впливали на неї.

Тоді Асо вирішив вдатися до сильнішого засобу. Він сів на камінь і, витягнувши з-за пояса сопілку, заграв чарівну мелодію, ту саму, яка примушує завмирати на місці всю отару.

Асо заграв так, що заплакало б і каміння, коли б у нього було серце.

Чорнуха зупинилась, обернулась і жалібно замекала. Ступивши кілька кроків, вона знову стала. Коли ж Асо повільно рушив їй назустріч, вівця кинулась до своїх дітей.

— Що ж нам робити, Асо? Адже в нас нема іншого шляху. Коли ми підемо тією стежкою, якою прийшли, вівці втечуть… А там небезпечно…

Хлопці розгубилися. Та поки вони стояли й роздумували, над вівцями з’явились два величезні грифи.

Вівці стрімголов кинулися назад. Тут, наскочивши на хлопців, вони звернули вбік і побігли вниз, в ущелину.

— А що коли в ущелині є звірі? Почують їхній запах, прийдуть уночі і з’їдять?.. Що ж робити, Ашот?

— Що?.. — Ашот замислився. — Розпалимо в найвужчому місці стежки вогнище…

Ягнятко і молодий баран дуже занепокоїлись, коли побачили вогонь. А на Чорнуху вогнище справило інше враження. Тепер вона майже не боялася хлопців.

— Але як же сталося, що барс, проживши кілька тижнів недалеко від овець, не зачепив їх?..

— Хто знає! В природі, як виняток, бувають і такі випадки. У Середній Азії, наприклад, мисливці знайшли качку — пеганку, яка жила з усім своїм виводком у норі лисиці, поруч з хижою сусідкою… Звісно, голодний барс не помилував би овець; очевидно, він не зустрічав їх. Адже Вівчарня відокремлена від Барсової ущелини гірською стіною, і, мабуть, цієї стіни звір не переходив.

Вівці, правда, самі щодня приходили на водопій у Барсову ущелину, але між ущелиною, по якій вони піднімались, і Барсовою ущелиною лежало довге пасмо скель, і за ним тварин важко було помітити.

Крім того, хижі звірі, особливо барси, мають звичку вдень спати. На полювання вони виходять тільки вночі. Вівці ж навпаки: вечорами забираються у свій «хлів» і дрімають там, поки не розвидниться. На світанку, коли барс зникає в своєму лігві, вівці виходять на пасовисько. Можливо, це й було причиною того, що вони не зустрілися.

І, нарешті, як це не дивно, барс міг не зачепити овець, навіть зустрівши їх. Так, так! Одна справа, коли йому пощастить підстерегти їх із своєї засідки, коли тварини пасуться або п’ють воду, і зовсім інша — гнатись за ними… Ні, навіть Чорнуху і ту він не міг би наздогнати, а тим більше її ягнят, які чудово засвоїли повадки гірських баранів.

Але ж барс може стрибнути на п’ять-шість метрів. Це правда, стрибає він чудово, зате бігає погано. Звірі котячої породи — лев, тигр, барс, рись та й сам кіт — погані бігуни. Недарма кажуть, що «біг кота недовгий — від хати та до клуні».

Про лева кажуть, що він великодушний. Кинеться на вибрану жертву і якщо промахнеться, то більше її не переслідує — «дарує життя». Ну яка ж тут великодушність! Хай тільки він зловить будь-яку тварину — зараз же розірве й з’їсть. А коли леву, тигру чи барсу доводиться робити один або два стрибки марно, вони розчаровуються, лягають на землю, жадібно облизуються і люто б’ють хвостом об землю.

Тому-то барс протягом багатьох віків звик робити свої напади із засідки, а не бігати за здобиччю. Та й нема в нього таких міцних «черевиків», як у Чорнухи. Барс босий, підошви звіра м’які, нічим не захищені, хіба йому бігати по гострих кам’янистих скелях ущелини?

Це ще одна причина того, що, живучи більше місяця поряд із страшним сусідом, вівці лишилися цілі.

Приблизно так міркували хлопці про цей незвичайний випадок.

Пре те, які по ді ї ще сталася того д ня

Отже, після минулих невдач і нещасть цей день приніс хлопцям стільки подарунків, що почали забуватися всі прикрості, яких завдав їм злодій-ведмідь.

— Ну й поталанило ж нам — шашлики самі, своїми ніжками до нас прийшли! — весело потирав руки Гагік, чекаючи тієї щасливої хвилини, коли його склад знову буде заповнений продуктами. — Ніякої ферми я не визнаю. Як тільки вівці потраплять нам до рук, зразу й поріжемо.