— Ой, які ти жахливі речі говориш! — запротестувала Шушик, бо їй стало страшно.
Стемніло. Всі вмостилися біля вогнища.
— Отже, зимуватимемо тут, — сказав Ашот. — Давайте обговоримо наш режим дня. По-моєму, вдень будемо добувати паливо і їжу. Як тільки стемніє, роботу надворі закінчимо і займемося чимсь корисним. Наприклад, кожний з нас буде повідомляти про якісь свої знахідки або спостереження, зроблені в Барсовій ущелині. Ми досліджуватимемо, вивчатимемо те, що буде найцікавішим. Крім того, ночі стають довгими, щовечора кожний з нас розповідатиме яку-небудь історію або казку. Так і час сплине непомітно, і ми навчимося чогось одне у одного.
— І тільки?.. — розчаровано протягнув Гагік.
— Хіба мало?
— Не мало, але треба ж за цей час принести якусь користь нашим батькам! — жартівливо сказав Гагік.
— Ти не жартуй! Коли в тебе є що сказати, говори, — обурився Ашот.
— Говорити мені нема чого. Але я не люблю, як дехто, проголошувати довгі та красиві промови. Я — людина праці! — І, сказавши це, Гагік рушив до порога печери. Але тут він зупинився, пробурмотівши собі під ніс: — Ой, уже стемніло!.. Асо, ножик з тобою?
— Як завжди. Прив’язаний до пояса, щоб не загубився.
— Ага… Значить, не зможеш дати його мені? Що ж, тоді ходімо зі мною. Заради ножа я змушений і тебе з собою взяти.
Асо, тихо посміхаючись, пішов слідом за Гагіком.
— Саркіс, а ти чого мовчиш? — ворушачи у вогні головешки, запитав Ашот.
— Що мені говорити? Важко нам буде…
— Нічого, витримаємо. Тут тепло, а їжа від нас залежить. Як нога? Ще болить?
— Ні, пухлина зовсім стухла, краще стало. Давай вичистимо цей мідний казанок, хай Шушик у ньому готує їжу.
— А чим його чистити? Землею?..
— Не допоможе. Мідь окислюється утворюючи сполуку з киснем. Значить, тепер за допомогою вогню мй їх роз’єднаємо. Зрозумів?
— А, вогнем?.. Зрозумів! Хороший спосіб!..
Ашот з Саркісом підняли казанок і, перевернувши його догори дном, поклали на жаркий вогонь. Але вони так довго прожарювали, що дно казанка почало вгинатися всередину.
— Швидше, Саркіс! Виймаймо, а то розплавиться…
Обпікаючи собі руки, хлопці витягли казанок з вогнища.
— Обійдемось без нього, — махнув рукою Ашот. — У нас є глиняний горщик.
Посідавши один біля одного, Ашот і Саркіс замовкли. Дивна річ, вони вже давно помирилися, і конфліктів між ними не було, однак, лишаючись на самоті, хлопці відчували якусь ніяковість і не знаходили спільної мови. З товаришами, в колективі, їм було краще.
Панувала якась неприємна, гнітюча тиша. Не витримавши її, Ашот встав:
— Подивлюсь, куди пішов цей шалапут.
Він зупинився на порозі й полегшено зітхнув. На фоні білого снігу недалеко від печери маячили дві чорні тіні. Це були Гагік і Асо. Вони щось тягли за собою.
Коло печери хлопці струсили сніг з взуття і ввійшли. Кожний притяг по оберемку гілля калини. Воно було тверде, але гнучке, з рудуватою корою.
— Бери по одній лозині і загострюй кінці, — звернувся Гагік до Асо.
Асо взявся до роботи. Загострені лозини Гагік встромляв у землю на відстані трьох-чотирьох пальців одна від одної.
Печера, в якій оселились юні мандрівники, була, на щастя, однією з рідкісних у Вірменії печер з земляною долівкою, що, можливо, утворилася від мулу гірського потоку. Як би там не було, а для такого досвідченого «кошикаря», як Гагік, це було дуже зручно.
— Що ти думаєш робити? — запитав Ашот Гагіка.
— Думаю без діла не сидіти. Знічев’я будемо плести кошики. Що ж робити довгими зимовими вечорами? Адже це праця, а праця як відомо, дає можливість жити. Якщо кожен з нас сплете за день півкошика, то навесні ми зможемо сказати, як будемо повертатися додому:
«Пробачте, а наш вантаж? Дайте, будь ласка, підводи».
— Ну, гаразд. Припустімо, що ми тебе послухаємо і сплетемо гору кошиків. А як їх витягнути звідси?..
— Невже ти думаєш, що підводам треба приїжджати прямо в Барсову ущелину? Розумний ти, Ашот, але голова в тебе погано працює. Ми зробимо це простіше: скинемо кошики з нижнього краю ущелини вниз, туди, куди під’їдуть підводи…
Справді, Гагік мав рацію. Кошики пружні, від падіння вони не попсуються.
— А як привеземо кошики додому, — вів далі Гагік, — візьмемо за поли нашого голову колгоспу Арута і скажемо: «Пробачте, а де наші трудодні?» Смієтеся? Смійтесь. Ми можемо жартома заробити тут чимало трудоднів.
— Нехай так! — погодився Ашот. — А лоза? Знайдемо ми тут потрібну кількість цього матеріалу?
— Лози вистачить. Щілини в скелях заросли чагарниками різних порід, я навіть назв усім їм не знаю. Я різатиму лозу, а ви носитимете.
Вирішено було розпочати масове виробництво кошиків. Тим більше, що й для Саркіса, який ще погано пересувався, ця робота була б зручною.
— Заняття саме для кривого. Я зможу цілий день сидіти й плести кошики, — зрадів він.
— Ну, що ж, оголошую майстерню кошиків айгедзорського колгоспу відкритою, — жартував Гагік. — Я призначаюсь головним майстром і завідувачем майстерні, Саркіс — моїм помічником, Асо — старшим агентом відділу постачання сировини, Шушик — плетільницею-ударницею. Яку даватимемо премію тим, що перевиконають план? — звернувся він до Ашота.
— За кожний кошик, виплетений понад план, — двох «курочок».
— Я вже один кошик понад план зробив. Давай двох «курочок»!..
Розділ двадцять четвертий
Про те, як несподівана пригода попередила наших героїв, що небезпека не минула
Це сталося вранці другого дня після того, як юні мандрівники, переселившись у печеру пустельника, вийшли заготовляти паливо.
День був сонячний і теплий, проте з обережності хлопці розпалили вогнище в дубняку і, змінюючи один одного, почали підрубувати дерево. Тупувата була сокира, але все-таки сокира! І після довгих зусиль напівсухе дерево піддалося, затріщало й з стогоном повалилося на землю.
— Джан! — радісно вигукнула Шушик. — Цього палива нам вистачить на цілий тиждень!
— Кози, кози!.. — раптом захоплено крикнув Асо, показуючи на вершину гори, що замикала ущелину зверху.
Там справді з’явилась ціла отара кіз. Вони йшли досить спокійно. Деякі навіть зупинялись і оглядалися. Видно було, що присутність людей не дуже турбує їх. Мабуть, тварини пересвідчилися, що їх сусіди люди — істоти не страшні.
Але раптом, зовсім несподівано, кози сполошились і кинулися врозтіч.
Асо пильно оглядав виступи скель. Нараз він зблід і, піднявши свою палицю, показав на скелю, що нависала зверху.
Відчувши небезпеку, Ашот напружив зір і побачив на великому плоскому камені здоровенного кота. Вогненно-руда плямиста шкіра його майже зливалася з рудою скелею. «Кіт» тихенько муркотів, поводячи вусами. Та ось він почав роздратовано бити довгим хвостом по каменю, напружуючи м’язи, витяг уперед лапи, стрибнув униз на вузький карниз і миттю зник.
— Бачили, бачили? — збентежився Ашот.
— Це барс? — злякано спитала Шушик.
— Справжнісінький! Ану, кричіть, кричіть усі разом!
Зчинився неймовірний галас. З гуркотом летіло вниз каміння, аж курява вставала. Мабуть, не тільки барс, але й сам казковий володар пекла Сатаел утік би з переляку на край світу!..
Отямившись трохи, Ашот подумав: «Ось від кого тікав той козел, що кинувся на мене». А вголос запитав:
— Розумієте тепер, чому ця ущелина називається Барсовою?..
Поява барса зразу розв’язала всі сумніви, що мучили наших героїв. Тепер багато чого стало зрозумілим. І чию то руду спину помітив Саркіс між камінням у перший же день їхнього перебування в Барсовій ущелині, і що то за гість навідався в печеру до хворих товаришів, і хто поїв куріпок, спійманих сильцями Ашота на верхній терасі.