Хлопці полягали навколо вогнища на м’які постелі з листя, притулившись один до одного. Асо бачив з свого кутка бліде обличчя Шушик. Сумна посмішка пробігла по її губах. «Мабуть, їй приснилась мати…» — подумав хлопець і через хвилину сам уже спав так солодко, як можуть спати лише пастухи, що живуть серед природи…
Розділ сімнадцятий
Про те, як полонені Барсової ущелини скорочували свій шлях до волі
— Ну, як ви тепер думаєте? — запитав Ашот товаришів на світанку наступного дня. — Підемо оглядати наше нове житло, збирати виноград чи розчищати стежку?
— Звичайно, виноград їсти найлегше. Але ми повинні йти на важку роботу, — сказав Гагік.
— Я теж так думаю, Гагік. По-моєму, ми повинні сьогодні до самих сутінків розчищати дорогу.
Саркіс підвівся і, спираючись на палицю, підійшов до товаришів і ніяково запитав:
— Доки ж я буду сидіти без діла?
Широка усмішка освітила обличчя Ашота. «Ось вона, головна перемога наша!» — подумав він з гордістю.
— Нічого, Саркіс, коли зовсім видужаєш, знайдеться і для тебе робота, — лагідно сказав Ашот. — А тепер ти ж доглядаєш хвору…
— Ні, не хочу бути дармоїдом. Заведіть мене в сад, я хоч винограду всім нарву…
— Ну що ж, хай спробує, — порадив Гагік.
— Але якщо він сам піде, то знову може суглоби пошкодити, — застеріг «лікар» Асо.
— Що ж, доведеться донести його до виноградника. А ти не боятимешся тут сама, Шушик? — запитав Ашот. — Гляди ж не забудь розпалити перед печерою вогнище. Не боїшся?
— Ні… Ви ж будете близько, і я дивитимусь на вас звідси, від печери. Трохи погріюсь на сонці, почитаю… Я вже скучила за книжками.
— І будеш слухати, як куріпки співають… Ні, нашому життю, Ашот, тільки позаздрити можна! — посміхнувся Гагік. — Коли б я не скучив за матір’ю, я б звідси не пішов… Ну, рушаймо! А цього довгов’язого хто перший понесе? Я з тобою, Асо?
Хлопці донесли Саркіса до виноградника, залишили його там, а самі пішли далі.
Наламавши сухої виноградної лози, Саркіс розпалив велике вогнище. Таке ж вогнище запалало і на Диявольській стежці, і біля печери. Дим, здавалось, огорнув усю ущелину — хіба вдержиться тут якийсь звір?..
Ні, боятися не було чого, тим більше що товариші працювали на протилежному схилі, недалеко від Саркіса. Он Гагік з галасом скидає сніг і вихваляється перед товаришами… Он Шушик…
Намагаючись не думати про небезпеку, Саркіс почав збирати виноград. Та нелегко було витягати з-під снігу заплутані виноградні лози. Вони так переплелися, що їв хлопця не вистачало сили розривати їх. Щоб зірвати кілька грон, Саркісові довелось чимало потрудитись, тим паче що в нього ще боліла нога і не загоїлась рана на лікті. Але думка про те, що це його перша робота, до того ж робота для товаришів, які врятували його від загибелі, допомагала хлопцеві, робила його сильнішим і терпеливішим.
Стомившись, Саркіс сідав на якийсь камінь і дивився на зібрані грона винограду. «Це для Шушик, — говорив він у думці. — Це для Ашота. Коли б його не було, ми давно пропали б… А для Асо?.. Адже це його винахідла вість допомогла мені врятуватись. Не було б палиці… Ні, палиця тут ні до чого. Товариші знайшли б інший спосіб. Просто Асо хороший хлопець, скромний, чесний. Оцей кетяг — йому: «Беріване, беріване…» — продзвеніла у івухах Саркіса чарівна пісня пастуха. «А Гагік?.. Кусається, як скорпіон, але душа в нього хороша. Це довгасті ягоди — йому…»
Нараз почулося шарудіння, і з-під снігу вибігла якась низенька сіра тваринка. Швидко-швидко перебираючи коротенькими ніжками і незграбно перевалюючись з боку на бік, вона поспішала до скель. Тварина трохи нагадувала ведмежа, і Саркіс злякано закричав:
— Ой, ведмідь, ведмідь!..
— Хапай його за хвіст! — гукнув Гагік зверху.
— Не бійся, це борсук приходив поласувати виноградом, — заспокоював Ашот. Просто дивно, як він здалеку визначив, що це був борсук?..
От коли б вони були ближче до Саркіса! Тоді можна було б оточити цього звірка і оглушити палицями. Восени борсуки жирні й смачні!
Ашот кинувся з лопатою до Саркіса, але, зробивши кілька кроків, зупинився; наляканий звірок, вибігши з саду, встиг заховатись у скелях.
— Жаль, — пробурмотів хлопець. «Борсук?.. От халепа, — думав Саркіс. — І Шушик чула… Ашот, звичайно, не злякався б, і Асо теж… Тільки Шушик злякалась та я. Фу, сором який».
Добре все-таки бути сміливим!.. І чому, справді, він не такий сміливий, як вони? Взяти, наприклад, Асо. Поля, гори, ущелини — ось його стихія. Та й Ашот теж!.. А він? Звичайно, Ашот правду каже: батьки з нього матусиного синочка виростили. «Якщо ми ще довго тут пробудемо, я змінюсь», — вирішив Саркіс, але сам же злякався цієї думки. Він так скучив за м’якою постіллю, за смачною їжею, яку готує мати…
— Саркіс, ти можеш прислати нам двадцять порцій глюкози? — крикнув Гагік.
— П’ятдесят пришлю! Погляньте, скільки я нарвав! — радісно обізвався Саркіс, показуючи купу зібраного винограду.
Асо підійшов до Саркіса, набрав повну полу винограду і рушив до товаришів, що працювали на стежці. Проте сам того не помічаючи, він повернув до печери, перед якою біля вогнища сиділа з книжкою в руках Шушик.
— У мене є виноград, навіщо ти приніс?.. — запротестувала вона.
— Такого нема… Подивись, які ягоди, мов янтар!.. Ніс я їх і думав: «Віддам сестричці, бо сам проковтнути не зможу…» — сказав Асо й засміявся. Тепер він уже менше соромився дівчини.
— Дуже ти розщедрився, Асо… Ну, давай! Ой, які хороші!.. Це я відкладу для мами, — приклавши до щоки червоне гроно, сказала вона лагідно, — завтра ми будемо дома. Правда, Асо? Ти знову повернешся на ферму… Але я тебе не забуду…
Шушик була схвильована, ніби справді наближався час прощання.
— Я тебе теж не забуду. Сяду на вершині скелі, гратиму на сопілці і згадуватиму тебе…
Так, дружба, народжена в дні важких випробувань, — не проста дружба. Вона незламна протягом усього життя.
На серці в Асо й Шушик було весело.
Навколо так гарно! З усього видно, що їм лишилося тут пробути не більше одного дня. А завтра ввечері кожен сидітиме вдома біля яскравого вогнища і захоплено розповідатиме про ці дні надзвичайних пригод…
Асо підвівся й побіг до товаришів, які вели останній бій з заметеною снігом стежкою.
Роботи лишалося небагато: ще кілька дружних зусиль, і перед ними відкриється шлях до волі…
Надвечір у Барсовій ущелині з’явилися нові отари кіз. Чи вони від вовків тікали, чи на «весілля» прийшли?
Ніхто не тривожив їх, і вони спокійно паслись на терасах, де вітер поздував сніг. Лише іноді кози помічали хлопців і тоді, граціозно підстрибуючи, тікали в нагромаджені одне на одне гірські пасма, а потім знову з’являлися на вершинах, стрункі, напружені, красиві…
Прокидаючись серед ночі, юні мандрівники чули гучний цокіт легеньких копитець. То бігали по карнизах печери нові жителі Барсової ущелини.
Розділ вісімнадцятий
Про те, як вода стає льодом і закриває дорогу
Вранці двадцять дев’ятого дня полону, коли наші герої вийшли з печери, перед їхніми очима постало чарівне видовище.
Сходило сонце, і перше проміння його посріблило вже білі вершини Великого й Малого Араратів, а долина ще дрімала в ранковому тумані.
Поблизу в горах почали свій концерт куріпки, і полонені кілька хвилин захоплено слухали його.
— Ходімо, товариші, день чудовий! Сьогодні ми нарешті відкриємо дорогу до свободи! — патетично звернувся до своїх друзів Ашот.
Всі були певні, що проводять у печері останній день. Ніхто навіть не подумав про паливо, хоч вогнище вже й догоряло. Навіщо цей вогонь, коли ввечері вони вже грітимуться дома і ляжуть спати в м’які постелі… Думка про дім хвилювала всіх, але друзі нічого не казали одне одному, наче боялися злякати довгождану свободу.
