— Сіль, сіль, сіль!..

Про те, ще розповіли сліди великих і малих копит

Коли Гагік пішов, Ашот і Асо ще довго сиділи біля джерела, відчуваючи, як поступово заспокоюються їх збуджені нерви. Тепер вони знову згадали про їжу. Сіль і вода є! А що ж їсти?

Хлопців знову почав охоплювати розпач. Але як часто непередбачений випадок підливає масла в згасаючий світильник надій!

Так було і з нашими героями. На вершині скелі Асо випадково помітив якісь кущі з червоними ягодами. Він не сказав про них Ашоту. «Хай собі відпочине хлопець у цьому теплому куточку, а я піду й принесу», — вирішив пастух і подався до кущів. І раптом еін кинувся вниз.

— Що трапилось? — здивувався Ашот.

Замість відповіді Асо показав товаришеві пучок якогось темного волосся.

— Вовна? Ну й що ж?

— А те, що я знайшов цю вовну нагорі. Це — темна, а ось біла.

Ашот байдуже знизав плечима, але потім, щось зміркувавши, жваво запитав:

— Де ти її знайшов?

— Там наверху, в кущах.

— Ходімо туди! Це вовна свійських овець.

— Ні, чекай. Ось що я придумав. — сказав Асо. — Коли тут є вівці, то вони неодмінно повинні приходити до джерела, до води… Давай пошукаємо їхні сліди.

Навколо джерела грунт був кам’янистий, і ніяких слідів не лишалося. Хлопці відійшли трохи, далі і почали уважно оглядати місцевість. До джерела спускалася стрімка скеля, за якою була балка. В балці ще лежав сніг. Чим далі Ашот і Асо сходили по ній на гору, тим вона ставала вужчою, переходячи, нарешті, в ущелину. На дні цієї вузенької ущелини хлопці й знайшли стежечку, протоптану в снігу тваринами, що приходили до води.

Схилившись над слідами, Асо приклав руку до рота і прошепотів:

— Троє. Велика вівця, ягня і молодий баран.

Досвідченому пастухові неважко по слідах копит визначити, які це тварини, скільки їх, якого приблизно вони віку і навіть розміру.

— А чи не з’їв твоїх овець ведмідь? — запитав Ашот.

— Коли ж? Ведмідь тільки недавно забпів сюди. Коли б він прийшов раніше, ми його давно помітили б. Учора він був ситий. А сліди овець свіжі. Ось глянь: вранці вівці зійшли до води, попили й пішли назад. Мабуть, вони так само, як і дикі, десь ховаються.

— Звичайно, інакше еони б не вціліли. Ходім, Асо, мені кортить довідатись, що це за вівці.

І Ашот з Асо почали дертися схилом вгору до невідомого сховища тварин.

Про те, куди привели полонених сліди овець

З слідів було видно, що вівці часом зупинялись, зривали з кущів сухе листя, розривали копитцями сніг. На колючках чагарників подекуди лишилися пасма воївни.

Вівці не люблять неприступних улоговин. Це стихія кіз. А ці тварини пройшли важкими стежками, і хлопці зробили висновок, що вони здичавіли.

Чим вище піднімались Ашот і Асо, тим ширше відкривався перед ними небокрай. Важко дихаючи, мокрі від поту хлопці вилізли нагору і вийшли з ущелини десь посередині правого пасма скель.

Там сліди овець зникали — на кам’янистому грунті снігу не було.

Ашот розгублено зупинився.

— Вернімось, — запропонував він.

Асо поблажливо посміхнувся.

— Куди ж нам іти? Стежки нема, — доводив Ашот.

— Є, — посміхався пастух. — Тільки її не видно. Очі твої не звикли, йди за мною.

Асо розумів, що стежка має бути, якщо вівці кожного дня ходили до джерела і повертались до свого хліва, тому він пішов уперед, приглядаючись до ледве помітних слідів. Але — дивна річ! — сліди вели не до печер, які чорніли здалеку, а вище — до вершини гребеня. Йти ставало дедалі важче. Захекавшись, хлопці досягла вершини скелі. Звідси було видно незліченні відроги гір Малого Кавказу, що спускаються до Араксу, і занесену снігом турецьку частину Араратської долини. Скільки свободи, скільки простору навкруги! А вони…

У Ашота стискалося серце, на очі набігли сльози. Коли ж, коли вони вийдуть у цей вільний широкий світ? І чи вийдуть взагалі?..

— Вітер дужчає, ходімо швидше, — квапив товариша Асо.

— Ходім! Ходім! Тільки в цих скелях нема проходу, інакше батько знав би про нього, — вголос міркував Ашот.

— Є прохід! Стежка виводить нас із ущелини, подивись! — схвильовано сказав Асо.

Тримаючись за виступи скелі, хлопці йшли вузькою стежкою, що огинала схил. Здається, вона виведе їх з Барсової ущелини! Так вони дісталися до сідловини. Барсова ущелина лишилась позаду.

Ашот і Асо зупинились перепочити. Від хвилювання обидва ніби скам’яніли. Невже й справді вони знайшли дорогу, яка виведе на «білий світ»?..

Та скоро хлопцям довелося жорстоко розчаруватись. Стежка привела їх зовсім не до виходу з Барсової ущелини, а до іншої, маленької, з усіх боків закритої ущелини. Вони шукали очима виходу з неї, але марно.

Ззаду і з боків ущелина була оточена рудими скелями, а спереду обривалась проваллям — так само, як і Барсова. Ні, звідси ніяк не вийдеш…

Настрій у хлопців зіпсувався. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Сидячи на камінні, вони переживали зараз, очевидно, таке розчарування, як переживає в пустелі знесилений без води подорожній, який бачить оазис, поспішає до нього і раптом переконується, що то було марево.

Але ні! В долі наших героїв було дещо й втішне. В маленькій ущелині живуть вівці.

Знайти б цих овечок, спіймати, і тоді можна було б вважати, що мандрівники наполовину врятовані.

І оптимізм знову повернувся до Ашота й Асо. Схвильовані вступили вони в ущелину.

Це була одна з тих таємничих ущелин, які нерідко зустрічаються у південно-східних відрогах Малого Кавказу. Високі скелясті стіни приховують їх від очей людини.

Ущелина була невелика, але своєю дикою красою привабливіша, ніж Барсова. Над лужками, що поросли високою травою і ріденькими чагарниками, з трьох боків нависли кам’яні стіни. Подекуди чорніли темні пащі печер. Які безпечні сховища! Які чудові пасовиська!.. Непогане місце вибрали вівці для свого житла. Не такі вже вони дурні, як вважають люди…

Тепер хлопцям було зрозуміло, як можуть такі безпорадні тварини існувати в умовах суворої, сповненої небезпеки природи.

На південному схилі, захищеному од вітрів, було так багато сонця, що сніг не затримувався. Це було прекрасне зимове пасовисько!..

Стежкою, що спускалась по карнизу гори, хлопці обережно зійшли вниз. Усе свідчило про те, що тут живуть вівці: і об’їдена, подекуди притоптана суха трава і лайно на кожному кроці.

Асо ще раніше визначив приблизне місцеперебування овець. Тому він так упевнено ступав попереду.

Хлопці пройшли весь схил, на якому росла розкішна, майже до плечей трава, і на другому кінці схилу знайшли витоптану вівцями стежку. Незабаром ця стежка привела до печери з круглим вузьким входом, звідки на хлопців війнуло, ніби з хліва…

Нерішуче потупцявши коло входу, Ашот і Асо нагнулись і зайшли в печеру. Печера була глибока, але низька і темна. В кінці її чорніла ніша. Холод знадвору не доходив сюди, і в ніші було порівняно тепло. Товстий шар лайна на долівці свідчив про те, що вівці тут ночують.

— Тепер зрозуміло, — сказав Асо.

— Що?

— Що курдюки на місці… — Білі зуби Асо блиснули в напівтемряві.

— А куди їм подітись?

— Куди? Коли вівці взимку лишаються на морозі, у них може відмерзнути курдюк. А в такій печері і з людиною нічого не трапиться.

Ашот і Асо вийшли надвір і, примруживши очі, почали оглядати місцевість, сподіваючись надибати овець. Попереду білів великий Арарат. Ліворуч лежало пасмо скель, що високою стіною відділяло Барсову ущелину од Вівчарні, як назвав цю ущелину Асо.