— Я спіймаю цим капканом того звіра, — вигукнув Ашот. — Ба! Та він же зроблений на барса — вовків в ущелині нема. Так, так! Господар цього капкана полював на барса…

— Ну, знайшов чим захоплюватись! Подивлюсь краще, що є в цьому горщику, — сказала Шушик і підняла важку покришку. — О, пшениця! Смажена пшениця!

Нахиливши глечик, дівчина витягла кілька пригорщ смажених зерняток.

— Це, очевидно, дика пшениця. Я зустрічав таку на наших луках, — сказав Ашот.

— Звісно, дика, — попробувавши зернятко на смак, підтвердив Асо.

Пшениця!.. От коли б знайти її посіви, це був би порятунок! Уже чотири тижні хлопці не мали хліба в роті, і тепер, коли вони побачили ці зернятка, у них потекла слина…

— Розділити й негайно змолоти! — нетерпляче запропонував Гагік.

— Чим змолоти?..

— Зубами…

— Чудова пропозиція! — засміявся Ашот.

Дуже смачною здалася нашим героям пшениця, навіть смачніша за домашню кашу з неї!

— Тільки-но розтане сніг, ми повинні будь-що знайти поле, де росте ця пшениця, — вирішив Ашот.

Але хто жив у печері? Чому ця людина добровільно поселилася в такому жахливому, відірваному од усього світу закутку? Ховався чоловік від властей, чи це був розбійник, що грабував людей? Може, на старості літ він був змушений проводити останні роки свого життя далеко від людей?

Довго міркували хлопці, але не могли прийти до якогось певного висновку, поки зірке око Гагіка не помітило в глибині печери, на виступі стіни, стареньку, зовсім потріпану і почорнілу від пилу книжку. Ця книжка багато чого пояснила. Вона лежала перед невеликим каменем на виступі, де було викарбувано зображення хреста. А під виступом, на долівці печери, ще зберігся дрібний пісок. На ньому ледь помітно виднілися западини — сліди, залишені коліньми людини…

— В печері жив пустельник, — сказав Ашот. — Бачите, він тут молився. А книжка ця — молитовник. Я читав колись про таких людей. Все своє життя вони добровільно терпіли голод і холод і помирали, забуті людьми.

Про те, як між полоненими Барсової ущелини і природою встановилося тимчасове перемир'я

Здавалося, що після великих бур і важкої боротьби з природою настало затишшя. Мандрівники знали, яку нову несподіванку готує для них Барсова ущелина, і, хоч відчували, що затишшя це тимчасове, проте трохи заспокоїлись. Так розумний полководець використовує паузу, щоб приготуватись відбивати нові атаки ворога.

Хлопці бадьорі повернулись у своє старе житло і почали готуватись до переселення в печеру пустельника.

Насамперед перенесли всю зброю, глиняний горщик, зроблений Гагіком, і залишки палива. Потім, туго набивши сухим листям свої куртки, перетягли постелі і м’яке соснове гілля, що правило за пружинні матраци. Зробивши кілька рейсів від печери пустельника до старої печери й назад, хлопці протоптали в снігу вузьку стежечку, і тепер неважко було переправити на нове місце і кволих товаришів. Шушик так стомилася минулого разу, що допомога їй була просто необхідною.

— Іди, Шушик-джан, іди, я тебе по-братськи перенесу на своїй спині, — запропонував Гагік.

Але дівчина відмовилась. Непевною ходою вона ледве пройшла до порога печери і раптом зупинилась:

— Ой, мало не забула їжачка!.. Ашот, поглянь! Цілий день тільки й знає, що спить, зарившись у листя. А вночі шукає, що б поїсти.

Дівчина повернулась, знайшла в кутку печери свого їжачка і взяла його в пелену. Звикнувши до своєї хазяйки, він більше не згортався у свій колючий клубочок, а тільки пильно обнюхував руки Шушик.

— На, з’їж винограду, золотко!..

Тваринка, рохкаючи, їла все, що їй давали, але найбільше любила виноград.

Коли їжак наївся, всі рушили в дорогу. Хворі йшли надто повільно і тому до нового житла дісталися пізно.

Так, нарешті, наші герої влаштувалися на зиму. Сокирою пустельника вони нарубали дров, потім добре вимили глиняний глечик і, наповнивши його снігом, поставили на вогонь. Ашот почав підраховувати запаси їжі.

— По. чотири кажани на кожного, двадцять на день, — підраховував хлопець.

— Послухай, дай ти нам наїстись досхочу, — намагався переконати економного начальника Гагік. — Хто знає, що може ще бути?!

— Що ти скажеш? — звернувся Ашот до Саркіса.

Той дрімав, зігрівшись біля вогнища, і не втручався в розмову.

— Я?.. Я думаю, що завжди краще більше, ніж менше.

— Ура, він уже почав жартувати! — зрадів Гагік.

Асо скромно мовчав, а коли запитали Шушик, вона тільки знизала плечима:

— Хіба я знаю?

Але можна було помітити, що вона погоджується з Гагіком, бо ніколи ще дівчині не хотілось так їсти, як тепер.

— Ні, товариші, — рішуче сказав Ашот. — Ми встановимо денну норму і не будемо порушувати її, інакше — загинемо.

Довелося погодитись. Хлопці підрахували, що, з’їдаючи за день по двадцять кажанів, вони зможуть розтягнути запаси м’яса приблизно на місяць. Звичайно, можливі інші шляхи добування їжі. Ось, наприклад, виноград! Чому не спробувати добувати його з-під снігу?

— Я йду в глиняні копальні, — заявив Гагік. — Принесу глини й зроблю чайник.

— Зроби й чашки, — замовив Ашот. — А ми підемо на виноградник. Вставай, Асо.

І вони вийшли з печери.

Найважче було знайти виноградну лозу під снігом і витягти її, та коли вже витягнеш, грона так і повисають у тебе перед носом! Тільки рви!

А винограду було дуже багато! Подумати, який це врожай, коли й борсукові вистачило, і зайцеві, і птахам, і стільки ще лишилося!..

… Хоч усе навколо було вкрите глибоким снігом, Гагік легко знайшов глиняні копальні по голих карагачах, що стояли біля них, і незабаром з великою грудкою глини в руках прийшов назад, у печеру.

— З цього вийде один горщик, — сказав він, — а чашки зроблю завтра… Ноги мерзнуть. Сьогодні я більше не піду. Ой, Шушик, та ти знову тремтиш?

— Мені чогось погано… Підкинь дров у вогнище.

— Зараз. Огонь і мені, до речі, потрібен — гарячий-прегарячий, буду посуд випалювати… А ти кріпись, Шушик-джан. У нас тут добре, не мине й двох днів, як ти видужаєш.

Підбадьоривши подругу, Гагік розпалив вогонь і зайнявся гончарним ремеслом. Ашот і Асо чомусь запізнювались. Надвечір Гагік уже випалював якусь нову кривобоку посудину, називаючи її чайником. Саркіс, ставши на коліна, тесав сокирою якісь клинки, а Гагік дерев’яною розсохою, схожою на рогач, витягав з вогню і радісно оглядав розжарений «чайник».

— Шушик, дивись! Не чайник, а краса! — І, підморгуючи, пошепки додав: — У селі кажуть, що в Гагіка з рук золото сиплеться… Ну й чудні. У піт кидає, коли таке чуєш.

Шушик тихенько посміхалась.

Ашот і Асо повернулися з виноградника і, стоячи на порозі, прислухались до розмови Гагіка з Шушик. Хлопець сидів спиною до них і, не помічаючи цього, продовжував розважати дівчину своєю балаканиною.

— Тепер, Шушик-джан, я тобі такий чай буду заварювати, що його пахощі почують в Айгедзорі і зразу догадаються, де ми. Смієшся? — Гагік помовчав трохи, а потім повчальним голосом додав: — А холоду не бійся, голубонько. Холод знищує мікробів. Ось чому ніхто з нас не захворів нічим заразним. І ще чим хороший холод? Тим, що він не дозволить розгулятись на твоєму білому личку веснянкам. Бо коли настануть теплі дні, твоє миле личко стане схожим на яйце перепілки… По-третє… холод добрий тим, що зміцнює людський орга… Ба! Та ви підслуховуєте мою мудру мову? — вигукнув Гагік, побачивши товаришів. — Що це, виноград? Для хворої?..

Асо став на коліна і з зворушливою турботою розклав перед дівчиною темно-червоні й жовті грона.

— А доглядальниці?.. — простягнув руку Гагік. — Цілих дві години я розважаю хвору, як цирковий клоун!.. Оце всього?

Швидко з’ївши свою порцію, Гагік урочистим тоном оголосив:

— Товариші, війни, що починалися в моєму шлунку, припинились. Настало тимчасове перемир’я. І завдяки кому? Світлій душі — пустельникові. Хоч би голову з могили висунув, почув би мою вдячність і знову заховався.