— Асо, підніми головешку! Розмахуй! — закричав Ашот і скинув ношу з плечей.

В цю мить ведмідь, схопивши Ашота за полу, кинув його в купу снігу. Ашот загруз у кучугурі. А звір, не чіпаючи ні його, ні м’яса, з ревом посунувся по схилу. Часом він ставав на задні лапи, перекидався і, заховавши голову між задні ноги, котився вниз…

— Що ж мені робити, Ашот? — прошепотів Асо, ще розмахуючи головешкою. Пастух зблід і так тремтів, що ледве тримався на ногах. Не менше перелякався й Ашот. Але з дивовижної поведінки ведмедя і з запаху вина він зрозумів, що звір був п’яний.

— Стривай, давай налякаємо його. Нарви трави.

Хлопці зібрали сухої трави, чортополоху, скрутили її в жмут, припасували до списа й підпалили.

Ведмідь, видно, стомився, сів на снігу трохи нижче від хлопців і, похитуючи головою, щось тихенько бурмотів.

Ашот закричав: «Гог! Го! Го!» — і кинув у нього вогненний сніп. Ведмідь заревів і метнувся тікати. Запах горілої шерсті долинув до юних мисливців.

— Ну, тікай, та не оглядайся!

І, взявши свою здобич, сокиру й головешки-смолоскипи, хлопці побігли в печеру.

— О, принесли! Козла принесли! — радісно вигукнула Шушик. — А хто там ревів?..

— Ніхто…

Біля вогнища поклали половину туші козла — понад два пуди м’яса. Здавалося, щастя почало усміхатися юним мандрівникам. Проте найсміливіший з них був чомусь неспокійний і, частенько оглядаючись на двері, до чогось прислухався.

А Гагік, побачивши м’ясо, забув про всі свої страхи. Він вистругав шампури і нарізав шматочками м’ясо, примовляючи:

— Я ж казав, що все скінчиться добре! Таку вечерю приготую, що й не снилося! Асо, потримай голову над вогнем — обсмали. Ба, ба, ба! Не життя, а рай!..

І знову на блідих обличчях полонених Барсової ущелини з’явилася посмішка, знову виникли жваві розмови, в які впліталися захоплені вигуки Гагіка, особливо коли він почав знімати з шампурів підсмажене м’ясо.

Розділ восьмий

Про те, що нещастя і щастя — рідні брати

Справді, сьогодні щастя посміхалося юним мандрівникам. Та коли хвилювання вгамувалось, вони вирішили, що їхня радість передчасна, бо наскільки їх становище поліпшилось, настільки ж і погіршало. Правда, тепер вони забезпечені їжею принаймні на два тижні і можуть терпеливо чекати, поки Асо, граючи на своїй сопілці, приведе з Вівчарні покірну йому «отару». А солі й води вистачило б на ціле село. Про все це вони й мріяти не могли відтоді, як потрапили в Барсову ущелину.

Але разом з тим хіба вони могли забути, що поряд живуть два страшні звірі. Правду кажуть айгедзорці: щастя й нещастя — рідні брати.

Щасливі були мандрівники сьогодні, дуже щасливі! Але ж поблизу їхнього житла, можливо, бродить барс! Прийде він, побачить, що зникла його здобич, розізлиться і почне полю. вати на когось із них.

А ведмідь звідки взявся? Де він досі був? Виходить, вони помилково вважали, що звір покинув ущелину.

Школярі, правда, чули, що ведмідь не нападає на людей. Але хто погодиться йти по воду до джерела, де він блукає?.. А коли їв скелях притаївся барс, з яким серцем ти підеш приручати овець?..

Обговорюючи все це, мандрівники зробили висновок, що вони, власне, позбулися всіх своїх надбань — солі, води, овець. Отже, рано вони раділи, що вдасться спокійно дожити до весни. Звірі не випустять їх з печери, через два тижні їжа закінчиться, а без солі ще й раніше можна збожеволіти. Щоб мати воду, доведеться знову розтоплювати сніг, але ж у сніговій воді нема й каплі солі.

Отож, насамперед треба подумати, як знищити або вигнати з ущелини хижаків.

Ашот запропонував розпалити в різних місцям вогнища, а потім, озброївшись палаючими смолоскипами, щосили галасуючи, пройти цепом з одного кінця гір до другого. Може, це налякає звірів, примусить їх втекти з ущелини.

Але Гагік дотепно пояснив, що взяти участь у цьому грандіозному заході зможуть всього три чоловіки. Який же то «цеп»?

Коли всі повечеряли свіжим шашликом, Ашот узяв з кутка печери капкан і, перевертаючи іржаве залізо в руках, сказав:

— Це ж капкан саме для барса!..

— Але навіщо було пустельникові ловити барса? Адже його м’ясо він би не їв, а шкуру не продав би, — заперечив Гагік.

Шушик про щось згадала, трохи подумала і нарешті сказала:

— Я десь читала, що один пустельник, зібравшись у дорогу, прив’язав собі до ніг дзвіночки. Вони мали попереджувати всіх комах і мурашок про наближення людини, щоб ті могли вчасно втекти з дороги…

— Це казочка, — засміявся Гагік.

— Ні, Шушик права, — заступився за дівчину Ашот. — Вона хотіла сказати, що пустельники були добрими людьми.

— Звичайно! А Гагік завжди так, не дасть доказати! — розсердилась Шушик. — Коли б пустельник не був доброю людиною, він ловив би кіз, а не звіра, який п’є їхню кров…

— Молодець! — вигукнув Гагік. — Але я вважаю, що дядечко пустельник творив добро, щоб потрапити в рай за свої діла.

Товариші засміялись. Тільки Ашот не посміхнувся, він думав про інше: «Якщо пустельник ловив барсів цим капканом, то чого б і нам не спробувати?» Батько показував йому, як ставити капкани.

Висловивши свою думку товаришам і діставши їх схвалення, хлопець тут же взявся за діло.

Що треба для того, щоб зарядити капкан? Шматок м’яса. М’ясо в них було, але капкан так заржавів, що користуватися ним було важко.

— Звір злякається запаху іржі, не підійде, — Пояснив Ашот і пригадав, що його батько завжди змащував сталь жиром. Жир убивав запах металу й іржі. Добувши з товстої кишки й нирок козла трохи жиру, Ашот змастив капкан і спробував дію стальної пружини.

— Боюсь, що не витримає, — сумно похитав він головою. — Коло правого кігтя іржа майже переїла шийку.

Біля капкана теліпалась якась залізячка, схожа на якір.

— Це щоб звір не міг далеко втекти. Гачок буде чіплятися за кущі й гальмувати, поки мисливець встигне добити звіра, — пояснив Ашот.

— А чи не можна цей гачок припасувати до дерева, щоб барс лишився на місці? — поцікавився Гагік.

— Так він тобі й стоятиме. Вирве лапу і втече. Якір для того й залишають вільним, щоб він тягнувся за звіром, — сказав Ашот хвилюючись, бо вперше в житті готувався піймати такого страшного звіра, як барс.

— Ану, Гагік, дай шматок м’яса!..

— Ні! — різко заперечив Гагік. — Моїм серцем заряджай капкан, а м’яса не дам! Обійдемось без твоїх спроб…

— Можна взяти з обгризених барсом шматків, — сказав Асо, який досі скромно мовчав.

На верхню терасу, яку мандрівники назвали Терасою барса, злетілося чимало орлів, і хлопці насилу розігнали їх камінням. Жадібні птахи не залишили й шматка м’яса, хіба що об’їдки навколо суглобів. Ашот відрубав один з них, зарядив капкан, присипавши його снігом, а зверху лишив шматок кістки. Щоб віднадити орлів, хлопці зібрали всі залишки й кинули їм, а самі повернулись у печеру. «Ох, якби спіймати барса! Камо з Лчавана помре від заздрощів. Адже про це і в газету можна написати. Щасливіших від нас не буде на світі!» — думав Ашот. Хлопець знову почав мріяти про подвиги. Обличчя його зашарілося, в очах спалахнув вогник.

— Барсу лишилось жити лічені години, — впевнено сказав він, заходячи в печеру. — Тепер подумаємо, як розправитися з ведмедем. Я вважаю, що ми повинні…

Ашот не доказав. Знадвору долинув якийсь глухий рев, ветхі двері печери упали і на поріг ввалився п’яний ведмідь…

Розділ дев’ятий

Про те, чим був так незадоволений Борода Асатур

Можна сказати, що всі події цього дня були справді нещасливою грою долі. Коли б не прийшли мисливці на допомогу Араму, а він не повіє довгої розмови з ними, все могло б статися інакше. По сліду диких кіз Арам, напевно, прийшов би на вершину пасма гір, що проти Барсової ущелини, і з ущелини хлопці могли б побачити його. А побачивши людину, вони б, звичайно, закричали і цим виказали місце свого перебування…