– Бо виявляєте неабиякий інтерес до розвитку мого знайомства з цією пані, тож я подумав, що ви, можливо, ревнуєте.

Він знову засміявся.

– Ревную? О ні! Але я гадав, що ви збираєтеся одружитись із Елізою Мілворд.

– Ви неправильно думали – я не збираюся одружуватися з нею!

– Тоді, гадаю, краще було б дати їй спокій.

– А ви збираєтеся одружуватись із Джейн Вілсон?

Він почервонів і знову почав скубати гриву, аж відповів:

– Ні… гадаю, ні.

– Тоді краще дайте їй спокій.

«Це вона не дає мені спокою», – міг би сказати він, та не сказав нічого, а тільки напустив на своє обличчя дурнуватого виразу й знову спробував змінити тему розмови. Цього разу я дозволив йому це зробити, бо з нього і так вже було досить – ще одне слово на цю тему було б немов та остання соломинка, що ламає верблюдові спину.

До чаю я запізнився, але моя добра матінка тримала чайник і булочки на гарячій плиті й хоч трохи насварилася на мене, та все ж таки із готовністю прийняла мої виправдання, а коли я поскаржився на перестояний чай, то вилляла його і звеліла Розі закип’ятити ще один чайник і наново запарити чай. Все це супроводжувалося розлогими коментарями Рози.

– Якби я отак запізнилася, то мені взагалі не дали б чаю; якби це був Фергус, то йому довелося б пити те, що є, і дякувати, бо для нього й таке було б завеликою честю, – а для тебе слова «занадто» не існує. Так воно завжди: якщо на столі стоїть щось смачненьке, мама завжди моргає і киває мені, щоб я не дуже налягала на нього, а якщо не звертаю уваги, то вона шепоче: «Не їж цього так багато, Розо, нехай буде Гілбертові на вечерю». А я, виходить, ніщо. У вітальні це виглядає наступним чином: «Ну ж бо, Розо, прибери свої речі, незабаром хлопці прийдуть, то нехай кімната буде гарною і охайною; та підкинь дровець у коминок – Гілберт полюбляє палахке полум’я». На кухні: «Зліпи великий пиріг, Розо, бо хлопці прийдуть голодними; і не клади стільки перцю, певна, їм це буде не до смаку», або: «Розо, не кидай так багато спецій у пудинг, Гілбертові подобається проста їжа», або: «Не забудь покласти багато смородини в кекс, Фергусові таке подобається». Якщо ж я скажу: «Гаразд, мамо, але мені таке не подобається», то у відповідь почую, що маю дбати не лише про себе. «Знаєш, Розо, у всіх справах, що стосуються хатнього господарства, ми повинні пам’ятати ось про що: по-перше, треба сумлінно виконувати свої обов’язки, по-друге, годити чоловікам, – а жінкам усе згодиться».

– І це дуже гарна думка, – зауважила моя мати. – Гілберт теж так думає, я упевнена.

– Дуже зручна думка, принаймні для нас, – сказав я, – але якщо ви взялися вивчати, що приносить мені втіху, мамо, то мусите дбати і про власний комфорт і зручність, що ж до Рози, то не сумніваюся, що вона подбає про себе; і хоч яку жертву вона принесе задля мене, та відразу ж докладе всіх зусиль, аби довести це до мого відома. Але через вас я міг би опуститися до потурання своїм слабостям і не дбав би про бажання близьких мені людей, бо звик би, що про мене постійно піклуються, а всі мої бажання виконуються наввипередки, і не знав би, що ж було для мене зроблено. Якби Роза не розповідала мені про це вряди-годи, то я сприймав би всю вашу доброту, як належне, і ніколи б не знав, як завинив перед вами.

– Ох, Гілберте, ти й не дізнаєшся про це, поки не одружишся. От як візьмеш заміж таке нікчемне зухвале дівча, як ото Еліза Мілворд, що дбатиме тільки про свій зиск та втіху, або таку вперту молодицю, як пані Грем, котра не усвідомлює, в чому її головний обов’язок, і пхає носа в те, що стосується її найменше, – от тоді ти побачиш різницю.

– Це буде лише на користь мені, мамо. Я прийшов у цей світ не для того, аби визискувати свого ближнього, а щоб обертати свої здібності та почуття до його користі; тож коли я одружусь, то більшу втіху матиму від того, аби робити мою дружину щасливою і спокійною, ніж тоді, коли вона робитиме це для мене: я радше віддавав би, ніж отримував.

– Ох, усе це нісенітниці, любий мій. Це – просто хлопчача балаканина! Ти незабаром стомишся потурати своїй дружині, хоч якою красунею вона була б, а потім настануть прикрощі.

– Добре, тоді кожне з нас буде нести свій тягар.

– Тоді кожне з вас має зайняти належне йому місце. Ти робитимеш своє діло, а вона – якщо вона гідна тебе – робитиме своє; але твоє діло – догоджати собі, а її діло – догоджати тобі. Твій любий батько був найкращий з усіх чоловіків, що коли-небудь жили на землі, та за шість місяців після весілля в мене вже й думки не було, що він мені догоджатиме й задовольнятиме мої забаганки, – це було б усе одно, що хотіти, аби він літав. Він завжди казав, що я була доброю дружиною і гарно виконувала свої обов’язки; а він завжди виконував свої – благослови його, Боже! – завжди був постійним і пунктуальним, рідко чіплявся до мене без причини, завжди віддавав належне моїм стравам і ніколи не запізнювався на обід – і це найбільше, що жінка може чекати від чоловіка.

Чи так це, Гелфорде? Чи це і є міра твоїх домашніх чеснот; і чи не вимагає твоя щаслива дружина від тебе нічого більшого?

Минуло кілька днів, і лагідного сонячного ранку (щойно зі йшов останній сніг, залишивши то тут, то там білі пружки на свіжій зеленій траві попід огорожами, і зацвіла сон-трава, а жайворонок у небі співав про літо, надію і кохання) я гуляв схилом пагорба, втішаючись весною і наглядаючи за тим, як пасеться отара ягнят, аж раптом угледів трьох осіб, що підіймалися на пагорб. То були Еліза Мілворд, Фергус і Роза. Я подався до них через поле і, почувши, що вони йдуть до Вілдфел-Холу, зголосився пристати до їхнього товариства і, запропонувавши свою руку Елізі, сказав братові, що він може вертати назад, бо я супроводжуватиму панночок.

– Прошу вибачення! – вигукнув він. – Це панночки мене супроводжують, а не я їх. Всі вже бачили ту чарівну незнайомку а я ні, от я й попросив Розу піти зі мною до Холу і представити мене. Вона сказала, що без панни Елізи не піде, тож я побіг до вікарія і прихопив її; йшли ми собі, пообнімавшись, мов пара закоханих, аж тут ти нагодився й забрав її від мене, та ще й хочеш візиту мене позбавити. Повертайся до своїх ланів і до своєї рогатої худоби, ти, незграбо; ти не здатний спілкуватися з таким вишуканим товариством, як наше, бо ми полюбляємо стежити за сусідами, зазирати в їхні потаємні закутки, винюхувати їхні таємниці та ганьбити їхню репутацію, коли побачимо, що вона ще не заплямована, – такі вишукані джерела втіхи не для тебе.

– Хіба ви обоє не можете піти з нами? – спитала Еліза, проігнорувавши останню частину промови.

– Так-так, обоє! – вигукнула Роза. – Що більше людей, то веселіше – і я певна, що нам потрібна буде вся наша бадьорість і запал, аби трохи звеселити ту велику темну похмуру кімнату з її вузькими ґратчастими вікнами і старими меблями, – якщо тільки господиня знову не поведе нас до своєї студії.

Тож ми пішли разом. Відчинила нам кощава стара служниця, яка провела нас до тієї кімнати, яку Роза описала мені, як місце дії її першої зустрічі та знайомства з місіс Грем. То був досить просторий і високий покій зі старосвітськими вікнами; стеля, панелі і полиця на коминку були зроблені з чорного дуба – полиця оздоблена вишуканою, та не дуже майстерною різьбою, – того ж кольору були столи, стільці та стара шафа, напхана книгами, і кабінетний рояль.

Пані Грем сиділа в жорсткому кріслі з високою спинкою; кошик із шитвом лежав на маленькому круглому столику, а біля неї стояв Артур – спершись ліктем на коліно, він читав їй уголос, а вона тримала руку у нього на плечі й неуважно гралася його довгими хвилястими кучерями. Обоє були таким приємним контрастом із похмурим інтер’єром покою, що я аж замилувався ними, втім, цю картину можна було спостерігати лише протягом декількох коротких секунд, коли Рейчел прочинила двері, впускаючи нас. Хтозна, чи рада була нас бачити пані Грем – було щось невимовно холодне в її тихій, спокійній ввічливості; але я не розмовляв з нею багато. Розташувавшись біля вікна, я погукав до себе Артура, і ми почали бавитися з Санчо, тоді як панночки не давали спокою місіс Грем своєю пустою балаканиною; а брат мій сидів навпроти неї, схрестивши ноги і тримаючи руки в кишенях бриджів, відкинувшись на спинку стільця і пильно дивлячись то в стелю, то просто на господиню (та ще й у такий спосіб, що я відчув досить-таки сильне бажання випхати його втришия), то насвистуючи уривок улюбленої мелодії, то втручаючись до бесіди або заповнюючи паузу якимось надзвичайно зухвалим запитанням чи зауваженням. Якось він сказав: