Він намагається знайти можливість поговорити зі мною наодинці, та я розчарувала його – не тому що боюся того, що він міг би сказати, а тому що й так маю достатньо неприємностей і без його образливих втішань та співчуттів. Вранці він відмовився йти на полювання під приводом того, що мав написати якісь листи, та сів писати їх не в бібліотеці, а в маленькій кімнатці поруч із їдальнею, куди після сніданку перейшли я, Мілісент і леді Лоубаре. Вони плели на шпицях, а я втупилася в книжку. Мілісент бачила, що я не схильна до бесід, і дала мені спокій. Анабелла теж бачила це, та вона не звикла обмежувати себе чи приборкувати свій веселий настрій, тож вона невимушено торохтіла, звертаючись майже виключно до мене. Містер Гаргрейв бачив, що я насилу терпіла це, тож, відриваючись від писанини, сам відповідав на її запитання й намагався переключити її товариську увагу з мене на себе, – та все було марно. Може, вона думала, що у мене болить голова; хоч як там було, а вона бачила, що ця її балаканина нервує мене, і з якоюсь люттю знову й знову напосідалася на мене. Але я зупинила її, вручивши їй книгу, яку намагалась читати, – на форзаці я поспішно і недбало написала: «Я надто добре знайома з твоїм характером і поведінкою, щоб відчувати до тебе якісь реальні дружні почуття, а оскільки не маю твого таланту до лицемірства, то не можу вдавати такі почуття. Тож я змушена просити, аби надалі між нами припинилося будь-яке близьке спілкування; якщо я ставлюся до тебе, як до особи, що заслуговує на повагу, то роблю це з огляду на твою кузину Мілісент, а не заради тебе».

Прочитавши це, вона страшенно почервоніла й закусила губу. Потайці видерши листок, вона зім’яла його і жбурнула у вогонь, а потім почала уважно читати книжку. Трохи згодом Мілісент оголосила про свій намір заглянути до дітей і запитала, чи піду я з нею.

– Анабелла вибачить нам, – сказала вона, – адже вона зайнята читанням.

– Ні, не вибачу, – вигукнула Анабелла, раптово підвівши очі та кинувши свою книгу на стіл, – я хочу поговорити з Геленою. Ти можеш собі йти, Мілісент. – І коли Мілісент пішла: – Зробиш мені таку ласку, Гелено?

Її зухвалість здивувала мене, але я попрямувала за нею до бібліотеки. Вона зачинила двері й підійшла до коминка.

– Хто тобі це розповів? – запитала вона.

– Ніхто: я поки що у змозі сама бачити.

– Ах, то ти підозрілива! – вигукнула вона, посміхаючись із проблиском надії. До цього часу в її сміливості відчувався відчай, а зараз їй вочевидь стало легше.

– Якби я була підозріливою, то викрила б твою ганьбу набагато раніше. Ні, леді Лоубаре, моє звинувачення ґрунтується не на підозрі.

– Тоді на чому ж воно ґрунтується? – запитала вона, опускаючись у крісло, і простягаючи ноги до ґрат коминка.

– Я також полюбляю прогулянки при місячному світлі, як і ти, – відповіла я, не зводячи з неї погляду, – і чагарник є одним із моїх найулюбленіших місць відпочинку.

лі, Вона знову зашарілася і якусь хвилю мовчала, притиснувши пальця до зубів і вдивляючись у вогонь. Кілька секунд я

спостерігала за нею, а потім підійшла до дверей і спокійно запитала, чи хотіла вона ще щось додати.

– Так, так! – з готовністю вигукнула вона. – Я хочу знати, чи ти розповіси це лордові Лоубаре?

– А якщо й розповім?

– Гаразд, якщо ти збираєшся винести цю справу на люди, то я, звісно, не можу відрадити тебе; якщо ж ти так не зробиш, я вважатиму тебе самою великодушною зі смертних – і якщо в цілому світі є що-небудь, що я могла б зробити для тебе – що-небудь, окрім… – вона завагалася.

– Ти не можеш відмовитися тільки від розпусного зв’язку з моїм чоловіком, ти це мала на увазі? – поцікавилась я.

Вона зробила паузу, перебуваючи в очевидному збентеженні і ніяковості, змішаними з гнівом, який вона не наважувалась виявляти.

– Я не можу відмовитися від того, що найдорожче для мене! – пробурмотіла вона. Потім, раптово підвівши голову і втупивши в мене свої сяючі очі, палко сказала: – Але, Гелено, – чи місіс Гантингтон, чи як ти хочеш, щоб я до тебе зверталась, – ти йому розповіси? Якщо в тебе щира душа, то ось тобі добра нагода показати себе великодушною.

– Я не розповідатиму йому.

– Прийми мою щиру подяку! – захоплено вигукнула вона.

Вона підхопилась і простягнула мені руку. Я відступила.

– Не дякуй мені; я утримаюсь від цього не заради тебе – просто не бажаю робити твою ганьбу загальновідомою. Мені було б шкода завдати страждань твоєму чоловікові.

– А Мілісент? Їй ти скажеш?

– Ні, я зроблю все можливе, аби приховати це від неї. Я нізащо не хотіла б, аби вона дізналася про ганебну поведінку та підлість своєї родички!

– Ти вживаєш жорсткі слова, місіс Гантингтон, але я можу вибачити тебе.

– А зараз, леді Лоубаре, – продовжувала я, – покиньте мій дім. Ви маєте усвідомлювати, що ваше перебування тут занадто неприємне для мене… не через містера Гантингтона! – зауважила я, помітивши на її обличчі тінь переможної посмішки. – Як хочеш, будь собі з ним, якщо він тобі подобається, – а через те, що мені нелегко маскувати свої справжні почуття до тебе й докладати зусиль, аби підтримувати видимість ввічливості і поваги до тієї, до кого в мене немає і тіні пошани. Заради твого чоловіка, Анабелло, та навіть заради тебе самої я настійно раджу і благаю тебе негайно ж розірвати цей зв’язок і повернутися до свого обов’язку, поки ти ще можеш…

– Так, так, звичайно, – нетерпляче сказала вона. – Та я не можу поїхати, Гелено, раніше призначеної дати нашого від’їзду. Який пристойний привід я можу вигадати для цього? Наш поспішний від’їзд неодмінно збудить підозри, а оскільки наш візит вже й так добігає кінця – лишилося трохи більше тижня – то ти ще зможеш потерпіти мою присутність! Я більше не дратуватиму тебе своєю зухвалістю.

– Якщо так, то мені більше немає чого тобі сказати.

– Ти говорила про цю справу з Гантингтоном? – запитала вона, коли я вже виходила з кімнати.

– Як ти смієш згадувати його ім’я у моїй присутності! – було моєю єдиною відповіддю.

Відтоді ми з нею не обмінялись більше жодним словом, крім звичайних формальних фраз.

Дев’ятнадцяте число. – Побачивши, що з мого боку їй нічого боятися, леді Лоубаре стає дедалі сміливішою і зухвалішою. Вона не соромиться у моїй присутності звертатися до мого чоловіка з ніжною фамільярністю, коли поблизу більше немає нікого іншого, а особливо полюбляє виявляти свій інтерес до його здоров’я та добробуту, ніби протиставляючи свою сердечну дбайливість моїй холодній байдужості. І він винагороджує її такими усмішками

і поглядами, шепоче їй такі слова, що мимоволі кров кидається мені в обличчя – кажу «мимоволі», бо якби я ігнорувала все це, якби була глухою і сліпою до всього, що відбувається поміж ними, то Анабелла не тішилася б так своєю перемогою, а він не думав би, що я й досі кохаю його і тільки вдаю байдужність. Часом хочеться мені заохотити залицяння містера Гаргрейва, аби показати Артурові, що він помиляється в моїх почуттях, але навіть думка про це викликає в мене жах. Пробач мені, Боже, за ці гріховні думки! Замість того, щоб стати смиренною й очиститися у стражданнях, я відчуваю, що в мені накопичується лють. Тут, певно, моєї вини стільки ж, скільки і їхньої, тих, що образили мене. Жодна справжня християнка не могла б зберігати в серці такі гіркі почуття, які я маю до нього, надто ж до неї: його, відчуваю, я ще могла б простити, якби він покаявся, та її нізащо не простила б, бо мою відразу до неї не передати словами. Розсудливість забороняє, але пристрасть настійно спонукає; треба молитися, щоб опанувати пристрасті.

Добре, що вона завтра їде, бо я вже терпіти її не можу. Сьогодні вона встала дуже рано, й коли я спустилася вниз, то в їдальні була тільки вона.

– О, це ти, Гелено! – вигукнула вона.

Я мимовільно сахнулася, побачивши її, а вона зауважила:

– Гадаю, ми обидві розчаровані.

Я підійшла до столу і почала розставляти посуд.