– Досить, містере Гаргрейве! Хоч які були б вади мого чоловіка, та мені стане ще тяжче, коли я чутиму про них від чужої людини.

– Хіба ж я чужа людина? – сумно запитав він. – Я – ваш найближчий сусід, хрещений батько вашого сина і друг вашого чоловіка; хіба я не можу бути також вашим другом?

– Справжній дружбі має передувати близьке знайомство; я ж знаю про вас зовсім небагато, містере Гаргрейв, та й то лише з чуток.

– Хіба ви забули ті шість чи сім тижнів, які я провів під дахом вашого дому минулої осені? Я їх не забув. І я знаю вас достатньо, місіс Гантингтон, аби вважати, що цьому вашому чоловікові варто заздрити, як нікому іншому в світі, і я був би щасливий, якби ви визнали мене гідним своєї дружби.

– Якби ви мене знали більше, то так не думали б, а якби й думали, то не говорили про це й не чекали б, що мені полестить ваш комплімент.

Я відступила назад, поки говорила. Він побачив, що я воліла закінчити бесіду; і, відразу ж зрозумівши натяк, поважно вклонився, побажав мені доброго вечора і повернув свого коня у напрямку дороги. Він виглядав засмученим і ображеним тим, що я так неприхильно поставилась до його співчутливих увертюр. Я не була впевнена, що вчинила правильно, розмовляючи з ним так різко, але почувалася роздратованою і майже ображеною його поведінкою; все виглядало так, ніби він зловживав відсутністю мого чоловіка і намагався нав’язати мені не тільки правду про нього.

Рейчел під час нашої бесіди пройшла вперед на відстань кількох ярдів. Він під’їхав до неї і попросив подивитись на дитину. Обережно взявши дитя на руки, він поглянув на нього майже з батьківською усмішкою, і я чула, наближаючись до них, як він сказав:

– І це він також залишив!

Потім ніжно поцілував дитя і віддав його задоволеній няньці.

– Ви любите дітей, містере Гаргрейв? – запитала я, відчуваючи, що моє ставлення до нього трохи пом’якшало.

– Загалом ні, – відповів він, – але ця дитина така мила і так схожа на свою матір, – додав він тихіше.

– Тут ви помиляєтесь; дитина схожа на свого батька.

– А ви як гадаєте? – запитав він у Рейчел.

– Гадаю, сер, є трохи від обох, – відповіла вона.

Він поїхав; а Рейчел уголос заявила, що це дуже милий джентльмен. Щодо мене, я мала деякі сумніви стосовно цього.

Протягом наступних шести тижнів я зустрічала його кілька разів, але завжди, за винятком одного разу, в компанії його матері або сестри. Коли я приїжджала до них, він завжди бував удома, а коли вони відвідували мене, він управляв їхнім фаетоном. Його мати, вочевидь, була в захваті від його шанобливих знаків уваги і недавно набутих домашніх звичок.

І тільки раз я зустріла його самого. Це сталося на початку липня. Ми пішли з Артурчиком до лісу, який оточував парк, там я посадила його на поросле мохом коріння старого дуба і, зібравши жменю дзвіночків та диких троянд, стала перед ним навколішки. Він хапав квіти своїми малесенькими пальчиками, а я забула про всі свої клопоти, ми обоє сміялися, аж раптом якась тінь упала на нас. Поглянувши угору, я побачила Волтера Гаргрейва, що стояв і не відривав від нас погляду.

– Даруйте, місіс Гантингтон, – сказав він, – але я був просто зачарований; я був не в змозі ні підійти, ні утриматися від споглядання цієї картини. Який жвавий мій маленький хрещеник! І який він веселий сьогодні! – він наблизився до дитини і нахилився, аби взяти її за руку, та, побачивши, що Артурчик зараз заплаче, розсудливо відступив.

– Якою радістю і втіхою має бути для вас це маленьке створіння, місіс Гантингтон! – зауважив він.

– Це правда, – відповіла я, а потім поцікавилась, як почуваються його мати й сестра.

Він ввічливо відповів на мої розпитування, а потім знову підняв тему, якої я бажала уникнути, хоча й робив це обережно, що свідчило про його страх образити мене.

– Останнім часом не було звісток від Гантингтона? – запитав він.

– На цьому тижні не було, – відповіла я. За ці три тижні не було, могла б сказати я.

– Я отримав від нього листа сьогодні зранку. Хотів би я, щоб це був такий лист, який можна було б показати його дружині, – він наполовину витягнув із кишені свого жилета листа із Артуровим почерком, яким була написана адреса, сердито поглянув на нього і запхав назад, додавши: – Але він повідомляє мені, що повернеться наступного тижня.

– Він каже мені так у кожному листі.

– Справді? Що ж, це на нього схоже. Але мені він завжди відверто зізнавався у своєму намірі залишатися у Лондоні аж до цього місяця.

Мене як громом вдарив цей доказ систематичного нехтування правдою.

– І це повністю узгоджується з усією його поведінкою, – зауважив містер Гаргрейв, замислено дивлячись на мене і читаючи всі мої почуття у мене на обличчі.

– То він таки приїздить наступного тижня? – уточнила я після паузи.

– Можете покластися на ці слова, якщо така певність може принести вам хоч якесь задоволення. А хіба ви радітимете його поверненню? – вигукнув він, знов уважно вивчаючи моє обличчя.

– Звичайно, містере Гаргрейв – адже це мій чоловік.

– О Гантингтоне, ти й не уявляєш, чим знехтував! – пристрасно прошепотів він.

Я взяла дитину на руки і, побажавши йому доброго ранку, пішла додому.

Чи ж була я рада? Та я просто в захваті була, хоча мене таки розгнівала Артурова поведінка і я вирішила, що він повинен був також відчути це.

Наступного ранку я сама отримала від нього кілька рядків, які підтверджували Гаргрейвові натяки стосовно його скорого повернення. І він таки приїхав наступного тижня, та першого дня був стомлений мандрівкою, тож я вирішила не докоряти йому. Наступного ранку він ще був зморений, та за обідом, коли він, перебравши бренді, почав ганити страви і заявив, що нам слід найняти іншу кухарку, я подумала, що час настав.

– Це та ж сама кухарка, яка в нас була і до твого від’їзду, Артуре, – сказала я. – Тоді ти був цілком задоволений нею.

– То ти, мабуть, розпустила її, поки мене не було. Отруїтися можна, поївши такої гидоти! – і він відштовхнув свою тарілку і відкинувся на спинку стільця.

– Мені здається, це ти змінився, а не вона, – мовила я, але якомога ніжніше, бо не бажала дратувати його.

– Може, й так, – недбало відповів він, ухопивши келиха з вином і залпом його випивши, після чого додав: – В моїх жилах пекельний вогонь, і вся вода океану не зможе його загасити!

«Що ж його розпалило?» – хотіла була спитати я, але тієї миті зайшов дворецький і почав збирати посуд.

– Швидше, Бенсоне, закінчуй з цим пекельним дзенькотом! – заволав його хазяїн. – І не принось сиру, якщо не хочеш, щоб мене знудило прямо зараз!

Бенсон забрав сир і постарався тихо й швидко прибрати посуд, та на килимі була складка, яка з’явилась, коли його хазяїн у запалі відштовхнув свого стільця, – Бенсон зачепився об неї і мало не впав, таця в його руках задзеленчала і з неї впала порцелянова соусниця. Артур аж підскочив і брутально вилаяв його.

– Він не міг зарадити цьому, Артуре, – мовила я, – його нога зачепилась об килим. Облиш ті друзки, Бенсоне, потім прибереш.

Задоволений, що його відпустили, Бенсон швиденько накрив стіл для десерту і вийшов.

– А чому це ти стала на бік прислуги, Гелено? – запитав Артур.

– Тому що Бенсон страшенно злякався і образився через твій раптовий вибух.

– Ти диви, який бідолаха! А ти думала про те, що мої пошарпані нерви страждають від його промахів?

– Я ніколи не чула, щоб ти раніше скаржився на свої нерви.

– А чому це в мене не повинно бути нервів; у тебе ж є?

– О, я не збираюсь оскаржувати твоє право їх мати, але щодо мене, то я ніколи на них не скаржуся.

– Чого б тобі на них скаржитись, якщо ти ніколи не робила нічого, аби їх випробувати?

– То чому ж ти випробовуєш свої, Артуре?

– Гадаєш, мені більше немає чого робити, як тільки сидіти вдома і піклуватися про себе?

– А хіба ти не можеш піклуватися про себе по-чоловічому коли ти їдеш з дому? Ти казав мені, що можеш це робити, й обіцяв…