– Коли я зараз дивлюсь на цю справу, то визнаю, що це було неправильно, – відповіла я, – але тепер мені залишається лише жалкувати, що я не бачила цього в такому світлі раніше.

Щось у моєму голосі змінило його настрій. Обернувшись до мене і уважно розглядаючи моє обличчя, він уже трохи м’якше сказав:

– Гадаю, ви теж страждали.

– Я багато вистраждала, коли це почалося.

– Коли це сталося?

– Два роки тому; а ще за два роки ви самі будете таким же спокійним, як і я зараз, і набагато щасливішим, бо ви – чоловік і можете діяти на свій розсуд.

Гірка посмішка промайнула на його обличчі.

– Останнім часом ви були нещасливою, правда ж? – запитав він, намагаючись опанувати себе.

– Хіба це можна бути щасливою з таким чоловіком?

– Вже в перші роки заміжжя ви дуже змарніли, і я сказав про це тому… тому пекельному демонові, – пробурмотів він крізь зуби, – а він сказав, що то лихий характер з’їдає вашу красу, робить старою і потворною і перетворює його домівку на келію жіночого монастиря. Ви усміхаєтеся, місіс Гантингтон; вас ніщо не може схвилювати. Хотів би я мати стільки ж спокою, скільки маєте ви.

– Я навчилася цього спокою шляхом тяжких зусиль. У цю хвилину до кімнати увійшов містер Гатерслі.

– Привіт, Лоубаре! – почав він. – О, прошу вибачення! – вигукнув він, побачивши мене. – Я не знав, що у вас тут розмова віч-на-віч. Підбадьорся, чоловіче! – сказав він, гупнувши лорда Лоубаре кулаком по спині. – Ходімо, я хочу трохи поговорити з тобою.

– То говори.

– Але я не певен, що леді буде дуже приємно почути те, що я маю сказати.

– Якщо так, то це і для мене не може бути приємним, – зауважив його світлість, обертаючись, аби вийти з кімнати.

– Ні, – вигукнув Гатерслі, йдучи слідом за ним до зали, – для тебе воно буде саме те, що треба. Мова ось про що, мій хлопче, – сказав він, стишивши голос, та я чула кожне його слово, хоча нас і розділяли напівзачинені двері. – Я думаю, що ти – чоловік, із яким погано поводяться… ні, не заводься, я не хочу ображати тебе: це – лише моя звичка грубо висловлюватися. Я повинен або викласти все, як є, ти ж знаєш, або взагалі мовчати; і я прийшов… зачекай, дозволь мені пояснити – я прийшов, аби запропонувати тобі свої послуги, бо хоч Гантингтон і друг мені, та все ж таки він чортів негідник, як усім відомо. Я знаю, що ти хочеш розставити всі крапки над «і»: обміняйся із ним пострілами, і відразу знову відчуєш себе добре; а як станеться нещасний випадок – що ж, і тоді все буде добре, насмілюся сказати, для такого відчайдуха, як ти. Ну ж бо, дай мені свою руку й не виглядай таким похмурим. Назви час і місце, а я владнаю решту.

– Це, – відповів тихіший, повільний голос лорда Лоубаре, – саме ті ліки, які мені підказало власне серце, – зустрітись із ним і без крові не розходитися. Загину я, чи він, чи обоє, це було б невимовним полегшенням, якщо…

– Саме так! Ну, тоді…

– ні! – вигукнув його світлість із глибоким, рішучим притиском. – Хоча я й ненавиджу його всім серцем і радів би кожному лиху, яке б його спіткало, та я залишу його Богові; і хоч життя мені й набрило, та я залишу його Тому, Хто його мені дав.

– Але ж розумієш, у такому разі… – виправдовувався Гатерслі.

– Я не слухатиму тебе! – вигукнув його співрозмовник, поспішно відвертаючись. – Ні слова більше! Мені й так важко боротися із тим дияволом, що в мені.

– Тоді ти боягузливий дурень, і я вмиваю руки! – пробурчав спокусник, а тоді обернувся й пішов.

– Правильно, правильно, лорде Лоубаре, – закричала я, підбігаючи до нього, коли він саме підходив до сходів. – Я починаю думати, що цей світ не гідний вас! – Не розуміючи цього раптового вибуху, він обернувся, дивлячись на мене із похмурим, зачудованим подивом, від чого мені стало соромно за той імпульс, якому я піддалася, та невдовзі на його обличчі з’явились проблиски більш людяного виразу, і перш ніж я встигла забрати свою руку, він лагідно потиснув її і прошепотів: «Допоможи, Боже, нам обом!»

– Амінь! – відповіла я; і ми розійшлися.

У передпокої містер Гатерслі лаяв боягузтво лорда Лоубаре, а містер Гантингтон слухав його, радіючи з власної віроломності та зневажливо висміюючи свою жертву; містер Гримзбі стояв поряд, спокійно потираючи долоні й регочучи з диявольським задоволенням.

У вітальні я знайшла леді Лоубаре, яка, вочевидь, перебувала в не дуже гарному настрої й докладала всіх зусиль, аби приховати своє занепокоєння під маскою удаваної жвавості, дуже недоречної за цих обставин, бо дала зрозуміти, що її чоловік отримав неприємного листа й мусить негайно їхати, тож сьогодні ввечері не приєднається до товариства. Коли я увійшла, вона сміливо і виклично глянула на мене.

– Я стурбована, – продовжувала вона, – бо вважаю своїм обов’язком супроводжувати його світлість, і, звичайно ж, мені дуже шкода розлучатися з усіма моїми добрими друзями так несподівано.

– І все ж таки, Анабелло, – зауважила Естер, яка сиділа поряд із нею, – я ще ніколи в житті не бачила тебе в кращому настрої.

– Саме так, моя люба: бо я бажаю якнайкраще скористатись із вашого товариства, а коли це ще трапиться, знає один Бог; і я бажаю, щоб у вас усіх залишилося гарне враження про мене! – вона роззирнулася навколо і, побачивши, що її тітка іронічно дивиться на неї, підхопилася зі свого місця і продовжувала: – А тому подарую вам пісню – можна, тітко? ви дозволите, місіс Гантингтон? дозволите, панове? Дуже добре. Я постараюсь якнайкраще потішити вас.

Вони з лордом Лоубаре займали кімнати по сусідству зі мною. Не знаю, як провела ніч вона, але я майже не спала, прислухаючись до важких кроків, якими лорд міряв свою туалетну кімнату, що межувала з моєю спальнею. Якось я почула, як він зупинився і викинув щось із вікна; а вранці після їх від’їзду на газоні знайшли складаного ножа, а в попелі у коминку знайшли бритву з переламаним лезом – певне, він хотів накласти на себе руки, та зумів утриматися від цієї спокуси.

Моє серце обливалось кров’ю, коли я чула, як він ходить за стіною. Досі я майже не думала про нього, а тепер забула про власне лихо і пройнялася ненавистю до його дружини, котра завдала йому стільки горя.

Вони поїхали удосвіта, коли всі ще спали. Я вийшла з кімнати і побачила лорда Лоубаре, який ішов до карети, де вже була його дружина, і в Артура (або містера Гантингтона, як я волію називати його, бо Артур – то ім’я моєї дитини) вистачило нахабства вийти в халаті, аби сказати своєму «другові» прощай.

– Що, вже збираєшся, Лоубаре! – сказав він. – Гаразд, доброго тобі ранку, – і він із посмішкою простягнув свою руку.

Якби він не відскочив, то, либонь, не втримався б ногах, бо лорд хотів був затопити йому в пику. Та це йому не вдалося, тож він процідив крізь зуби якесь прокляття й пішов геть.

– Ось що я називаю нехристиянським духом, – зауважив мій чоловік. – Але особисто я ніколи б не відмовився від давнього товариша заради дружини. Ти можеш мати мою дружину, якщо хочеш, і я скажу, що це добре; що ж я іще можу запропонувати, крім відшкодування збитків?

Але Лоубаре вже перетинав залу, тож містер Гантингтон, схилившись над перилами, гукнув: «Передай Анабеллі, що я її кохаю! Бажаю вам обом щасливої поїздки», а потім зареготався і пішов до свого покою.

Згодом він висловив своє велике задоволення тим, що вона поїхала.

– Вона була страшенно вимогливою, – сказав він. – А тепер я знову буду сам собі хазяїн і почуватимуся спокійніше.

Предметом найбільшого мого занепокоєння був мій син, якому його батько та батькові друзі прищепили чимало поганих звичок, аби «зробити з нього чоловіка», тож я вирішила за будь-яку ціну звільнити його від таких наставників. Спочатку я намагалася тримати його завжди біля себе і звеліла Рейчел ніколи не дозволяти йому спускатись до десерту поки ті «джентльмени» залишалися за столом, але мої накази були негайно ж скасовані його батьком. Тож малюк щовечора вчився пити вино, як його татко, чи лаятись, як містер Гатерслі, а також домагатися свого і посилати маму до чорта, коли вона хотіла цьому завадити. Бачити, як те гарненьке маля зі своєю пустотливою наївністю робить усі ті речі, й чути, як воно лається своїм ніжним голосочком, було для них кумедно, а для мене болісно і неприємно; і коли вони аж лягали від реготу, дитя теж захоплено реготалося з ними. Та коли його блакитні оченята зупинялися на мені, то воно стурбовано запитувало: «Мамо, чому ти не смієшся? Змусь її сміятись, татку, – вона ніколи не сміється».