Навесні він оголосив про свій намір поїхати до Лондона: його тамтешні справи вимагають його присутності, сказав він, і їх не можна більше відкладати. Він висловив свій жаль з приводу того, що мав покинути мене, але сподівався, що я розважатимуся з дитиною.

– Але навіщо мене покидати? – запитала я. – Адже я можу поїхати з тобою.

– Ти ж не братимеш це дитя до міста?

– Візьму. А чом би й ні?

Про це не могло бути й мови: міське повітря, сказав він, зашкодить і дитині, й мені; крім того, доведеться рано вставати й пізно лягати, та й взагалі, все там буде вельми проблематичне, шкідливе й небезпечне. Я заперечувала, бо здригалася на саму думку, що доведеться відпустити його самого, і пожертвувала б майже всім, що стосувалося мене самої й дитини, аби запобігти цьому; але наприкінці він відверто і трохи роздратовано сказав мені, що мій супровід недоречний: він стомився від безсонних ночей, від галасу дитини і хоче відпочити. Я запропонувала пожити в окремих покоях, але йому це не сподобалося.

– Правда в тому, Артуре, – нарешті мовила я, – що ти стомився від мого товариства і вирішив не брати мене з собою. Міг би відразу так і сказати.

Він заперечив це, але я відразу ж вибігла з кімнати і подалася до покою, де спала дитина – мені хотілося приховати свої почуття, а, може, й погамувати їх.

Я була надто ображена, щоб і надалі висловлювати невдоволення його планами, і так було аж до того дня, що передував його від’їзду, коли я щиро прохала його піклуватися про себе і триматися подалі від спокус. Він посміявся із мого занепокоєння, запевнив, що для цього не було жодних підстав, і пообіцяв прислухатися до моїх порад

– Гадаю, немає сенсу запитувати, коли ти повернешся? – поцікавилась я.

– Та звісно, але запевняю тебе, кохана, що відлучаюсь я ненадовго.

– Я не збираюсь тримати тебе ув’язненим удома, – відповіла я, – якщо ти можеш бути так довго без мене і залишатись щасливим, але мені не подобається навіть думка про те, що ти перебуватимеш там серед усіх тих так званих друзів.

– Ото вже дурненьке дівча! Гадаєш, я не можу подбати про себе?

– Останнього разу тобі це не вдалося. Але ЦЬОГО разу, Артуре, – палко додала я, – доведи мені, що ти таки спроможний на це, і зроби так, щоб я не боялася довіряти тобі!

Він пообіцяв, що так і буде, та не дотримався своєї обіцянки, тож віднині я ніколи не зможу покладатися на його слово. Гірке, гірке зізнання! Сльози засліплюють мене, коли я пишу. Він поїхав на початку березня і не повертався аж до липня. Цього разу він не виправдовувавсь, як було раніше, його листи приходили не так часто, були вони коротшими і не такими ніжними, надто ж після перших кількох тижнів: вони приходили дедалі рідше і щоразу ставали ще більш стислими і недбалими. А коли я йому не писала, він скаржився, що я ним нехтую. Коли ж я писала суворі й холодні листи, то він засуджував мою різкість і зауважував, що цього досить, аби віднадити його від власної домівки; коли ж я пом’якшувала свій тон, то його відповіді ставали ніжнішими і він обіцяв повернутися, аж врешті я зрозуміла, що не варто надавати значення його обіцянкам.

Упродовж цих чотирьох місяців я переходила від тривоги до відчаю, від обурення до жалю. І все ж таки моєю втіхою була дитина, ця люба невинна істота, хоч і цю радість отруювала думка про те, як же навчити її поважати свого батька і заразом зробити так, щоб дитина не брала з нього приклад?

Але я пам’ятала, що сама накликала на себе всі ці лиха, тож вирішила терпіти їх мовчки. Крім дитини і вірної Рейчел, яка, вочевидь, здогадувалася про моє горе, хоча не виказувала цього, в мене були ще книги та олівець, були і хатні справи, крім того, я мала дбати про добробут і комфорт Артурових наймитів та орендарів; інколи я шукала втіхи в товаристві своєї юної подруги Естер Гаргрейв: час від часу я відвідувала її верхи, а декілька разів і вона приїжджала до мене в гості. Місіс Гаргрейв цього сезону не навідувалась у Лондон: видавши заміж дочку, вона задля економії сиділа вдома; хоч як це дивно, Волтер приєднався до неї на початку червня і залишався майже до кінця серпня.

Вперше я побачила його увечері, коли гуляла в парку з маленьким Артуром і Рейчел, яка була і нянькою, й покоївкою заразом, бо я потребувала зовсім незначної прислуги, а оскільки вона свого часу гляділа мене і палко бажала глядіти й моє дитя, то я вважала за доцільне доручити їй такий важливий обов’язок і призначити під її керівництво ще одну молоду няньку, ніж наймати для цього когось іншого; крім того, це дозволяло заощаджувати, а відколи я познайомилась зі станом Артурових справ, то навчилася вважати таку пораду вартою уваги; бо, згідно з моїм власним побажанням, майже весь прибуток від мого посагу присвячувався, на багато років уперед, сплаті його боргів, а ті суми, які він примудряється розтринькувати в Лондоні, просто незбагненні. Але повернімось до містера Гаргрейва. Я стояла з Рейчел біля води, потішаючи дитину, що сміялася у неї на руках, лозиною з верби, вкритою золотавими сережками, коли, на мій великий подив, він заїхав до парку верхи на своєму дорогому вороному гунтері і перетнув галявинку, аби зустрітись із нами. Він привітав мене вишуканим компліментом. Потім сказав мені, що приніс повідомлення від своєї матері, яка, оскільки він їхав у цьому напрямку, висловила бажання, аби він заскочив до маєтку і попросив, щоб я зробила їм таку ласку і склала компанію під час завтрашнього дружнього сімейного обіду.

– Не буде нікого, крім нас, – повідомив він, – але Естер дуже хоче бачити вас; і моя мати непокоїться, що ви почуватиметесь самотньою у цьому великому будинку зовсім одна, і хотіла б умовити вас приїжджати до нас частіше і почуватись як удома в нашому скромному помешканні, поки містер Гантингтон не повернеться і не зробить ваш власний дім комфортнішим для вас.

– Вона дуже добра, – відповіла я, – але я не сама, як бачите, – а ті, у кого немає вільної хвилини, рідко скаржаться на самотність.

– То вас завтра не буде? Вона страшенно засмутиться, якщо ви відмовитеся.

Мені було не до смаку таке співчуття, проте я пообіцяла приїхати.

– Який же сьогодні приємний вечір! – зауважив він, дивлячись на парк, осяяний сонцем. – В якому ж раю ви живете!

– Вечір справді чарівний, – відповіла я і зітхнула, подумавши про те, як мало Грасдейл нагадує рай мені самій.

Здається, містер Гаргрейв вгадав мої думки, бо співчутливо запитав, чи я нічого не отримувала останнім часом від містера Гантингтона.

– Останнім часом нічого, – відповіла я.

– Я так і думав, – пробурмотів він, ніби до самого себе, втупивши очі в землю.

– А ви нещодавно повернулися з Лондона? – поцікавилась я.

– Тільки вчора повернувся.

– А ви його там бачили?

– Так, бачив.

– Він добре почувається?

– Так… тобто, – мовив він, дедалі більше вагаючись і з виглядом ледве стримуваного обурення, – він почувався так добре, як… як він на це заслуговував, але за таких умов я вважаю це неможливим для чоловіка, якого так кохають, – тут він підвів погляд і, серйозно мені вклонившись, дав зрозуміти, що це стосувалось мене. Гадаю, моє обличчя було просто малинового кольору.

– Пробачте мені, місіс Гантингтон, – продовжував він, – але я не можу стримати своє обурення, коли бачу таку сліпоту і несмак, – але, можливо, ви просто не знаєте… – він зробив паузу.

– Я нічого не знаю, сер, – за винятком того, що він відкладає своє повернення на довший термін, ніж я очікувала; і якщо він віддає перевагу товариству своїх друзів, а не дружини, і розпусному міському життю, а не тиші сільського життя, то, гадаю, дякувати за це треба тим друзям. Їхні смаки збігаються з його смаками, і я не розумію, чому його поведінка має обурювати чи дивувати їх.

– Ви жорстоко помиляєтеся щодо мене, – відповів він. – За останні кілька тижнів я провів у товаристві містера Гантингтона зовсім мало часу; а щодо його смаків і занять, то вони взагалі перевищують моє розуміння, бо я просто самотній мандрівник. Там, де я зробив лише кілька ковтків і трохи скуштував, він випиває келих до дна; і якщо коли-небудь я бажав заглушити голос розуму безумством і дурістю чи змарнував забагато свого часу і талантів у товаристві нерозсудливих і розбещених друзяк, то сам Бог знає, що я охоче відмовився б від них, якби мав бодай половину того щастя, яким той чоловік так нехтує, себто такий дім і таку дружину! Це підло! – пробурмотів він крізь зуби. – І не думайте, місіс Гантингтон, – додав він уголос, – що я підбурював його до цієї розпусти – навпаки, я умовляв його, часто дивувався з його поведінки й нагадував йому про його обов’язки і привілеї – але даремно; він лише…