Перед обідом мій дядько покликав мене до бібліотеки, аби обговорити дуже важливу справу.

– Отже, Гелено, – сказав він, – цей молодий Гантингтон просив твоєї руки: що я повинен сказати на це? Твоя тітка відповіла б «ні» – а що скажеш ти?

– Я кажу «так», дядьку, – відповіла я, не вагаючись ні хвилини, бо вже прийняла рішення стосовно цієї теми.

– Дуже добре! – вигукнув він. – Ось хороша чесна відповідь – як для дівчини, просто чудово! Добре, я напишу завтра твоєму батькові. Він неодмінно дасть свою згоду, тож можеш вважати, що справу владнано. Для тебе було б краще, якби ти вибрала Вілмота, скажу тобі; але ти цьому не повіриш. У тому періоді життя, в якому знаходишся ти, тон задає кохання: у моєму – вагоме золото. Гадаю, ти й не думала про те, аби перевірити фінансовий стан свого чоловіка або забивати голову думками про дарчі листи?

– Не думаю, що я маю це робити.

– Ну тоді будь вдячною, що біля тебе є мудріші голови, аби думати за тебе. У мене ще не було достатньо часу уважно вивчити стан справ цього молодого шельми, але я бачу, що значна частина чималої власності його батька вже розтринькана, – та все ж, думаю, ще залишився досить непоганий її шмат і трохи дбайливого піклування ще може зробити з цієї власності лялечку; ще ми маємо умовити твого батька дати тобі пристойний посаг, а якщо ти будеш добре себе поводити, хто знає, що я захочу відписати тобі в своєму заповіті! – підморгнувши, сказав дядько.

– Дякую, дядьку, за це і за всю вашу доброту, – відповіла я.

– Атож, і я ще розпитав цього молодого жевжика про дарчі листи, – провадив далі він, – і хлопець видався мені налаштованим на те, щоб бути досить щедрим у цьому питанні…

– Я знала, що він таким і буде! – сказала я. – Але, благаю, хай думки про це не непокоять ні вас, ні його, ні мене; бо все, що маю я, буде його, і все, чим володіє він, буде моїм; а що ще може потребувати кожен із нас? – І я вже збиралась вийти з кімнати, аж він покликав мене назад.

– Чекай, чекай, – вигукнув він, – ми ще не призначили дату. Коли це має статися? Твоя тітка відкладала б це до Бог знає коли, але він прагне стати до шлюбу якомога раніше, слухати не хоче про те, щоб чекати довше місяця; ти, гадаю, будеш тієї ж думки, тож…

– Зовсім ні, дядьку; навпаки, я б хотіла почекати принаймні до закінчення Різдва.

– О! тьху, тьху! не розповідай казочок – мені краще знати! – недовірливо вигукнув дядько.

Проте це відповідає дійсності. Я зовсім не поспішаю. Це вже саме по собі щастя – знати, що ми поєднаємося й що він справді кохає мене, а я сама можу кохати його так віддано і думати про нього так часто, як мені заманеться. Однак я сказала, що про дату весілля треба порадитися з тіткою.

1-е жовтня. – Усе вже владналося. Мій батько дав свою згоду, і весілля призначили на Різдво. Моїми дружками будуть Мілісент Гаргрейв та Анабелла Вілмот, – не тому, що я у такому вже захваті від останньої, а просто через те, що не маю іншої подруги.

Коли я розповіла Мілісент про свої заручини, вона просто-таки роздратувала мене своєю реакцією. Якусь хвилю вона здивовано дивилася на мене, а потім сказала:

– Гаразд, Гелено, гадаю, я маю привітати тебе – і я рада бачити тебе такою щасливою; але не думала, що ти вийдеш за нього; і не можу не дивуватися, що він так тобі подобається.

– Чому так?

– Бо ти набагато краща від нього, а в ньому є щось таке зухвале і відчайдушне, що я завжди відчуваю бажання забратися з його дороги, коли бачу, що він наближається.

– Ти боязка, Мілісент; і це не з його вини.

– А потім ще його погляд, – продовжила вона. – Люди вважають його гарним, і, звісно, він таки гарний; але мені не подобається такий тип краси, і я здивована, що тобі він сподобався.

– Але чому ж, благаю?

– Ну, ти знаєш, я думаю, що в його зовнішності немає нічого благородного чи піднесеного.

– Насправді ти здивована, що мені може подобатись чоловік, не схожий на помпезних героїв рицарських романів. Так от, дай мені мого коханого з плоті й крові, і я полишу всіх серів Гербертів і Валентинів тобі.

– Я сама їх не хочу, – відказала вона. – Я теж задовольнюсь плоттю і кров’ю – лише крізь цю плоть має сяяти дух і переважати її. А тобі не здається, що обличчя містера Гантингтона надто вже червоне?

– Ні! – обурено вигукнула я. – Воно взагалі не червоне. На його обличчі є лише приємний рум’янець, здорова свіжість – теплий, блідо-рожевий відтінок, що добре гармоніює із темнішим кольором щік. Я ненавиджу, коли чоловік білий і рум’яний, як розфарбована лялька, або весь хворобливо білий, або смаглявий, ніби закопчений, або трупно-жовтий.

– Гаразд, про смаки не сперечаються, але я полюбляю блідих або смаглявих, – відповіла вона. – Але якщо бути щирою, Гелено, я тішилась надією, що одного дня ти станеш моєю сестрою. Я чекала, що наступного сезону тобі представлять Волтера, думала, що він тобі сподобається, і була впевнена, що йому сподобаєшся ти, тож сподівалася, що ви поєднаєте свої долі. Можливо, він і не такий вже гарний, але виглядає набагато витонченішим і кращим за містера Гантингтона, – і я упевнена, що ти і сама б так сказала, якби знала його.

– Неможливо, Мілісент! Ти думаєш так, бо ти його сестра; і тільки з огляду на це я тобі прощаю.

Міс Вілмот висловила свої відчуття стосовно цієї теми майже так само відкрито.

– Отже, Гелено, – сказала вона, підходячи до мене з усмішкою, що не мала в собі ніякої доброзичливості, – ти маєш стати місіс Гантингтон, так я гадаю?

– Так, – відповіла я. – Хіба ти не заздриш мені?

– О Боже мій, ні! – вигукнула вона. – Колись я стану леді Лоубаре і тоді зможу запитати тебе: «Хіба ти мені не заздриш?»

– Віднині я нікому не заздритиму, – мовила я у відповідь.

– Справді! То ти настільки щаслива? – глибокодумно сказала вона; і щось дуже схоже на хмару розчарування затьмарило їй обличчя. – А він кохає тебе – я маю на увазі, чи обожнює він тебе так, як ти його? – додала вона, втупившись у мене з погано прихованою тривогою.

– Я не хочу, аби мене обожнювали, та переконана, що він кохає мене понад усе на світі.

– Авжеж, – сказала вона, кивнувши головою. – Мені хотілося б… – вона зробила паузу.

– Чого б тобі хотілося б? – запитала я.

– Мені хотілося б, – знову почала вона із сухим сміхом, – щоб усі гарні риси поєдналися в одній особі – щоб лорд Лоубаре мав Гантингтонове обличчя і гарний характер, і всю його дотепність, і веселість, і чарівливість, а Гантингтон мав родовід Лоубаре, і титул, і чудовий старий фамільний маєток, а я мала його; а ти могла б собі забрати лорда Лоубаре.

– Дякую, дорога Анабелло, але мені містер Гантингтон подобається таким, як є. А щодо тебе, то я хотіла б, аби ти була так само ж задоволена своїм нареченим, як я своїм! – відказала я.

Знайомим містера Гантингтона шлюб наш теж був не до смаку. З ранковою поштою він отримав кілька листів і, проглянувши їх за сніданком, аж скривився. А потім зім’яв їх і мовчки запхав собі до кишені. Після сніданку він підійшов і сперся на спинку мого стільця, торкаючись обличчям моїх кучерів, далі потайці поцілував мене і сказав на вухо:

– Гелено, чаклунко, ти знаєш, що накликала на мене обурення всіх моїх друзів? Я днями написав їм, аби поділитися своїм щастям, та замість купи привітань маю повну кишеню прокльонів і докорів. Вони розводяться про те, що більше вже не буде ніяких розваг, веселих пиятик удень і вночі – і все через мене, бо я першим покинув їхнє товариство, а за мною піде й решта. Я був опорою цієї спільноти, а тепер ганебно зрадив їхню довіру…

– Ти можеш знову приєднатися до них, якщо хочеш, – сказала я, трохи роздратована траурним тоном його промови. – Шкода буде, якщо я позбавлю їх такого щастя, і, напевне, я зможу обійтися без тебе, як і твої бідолашні покинуті друзі.

– Бог із тобою, ні, – пробурмотів він. – Щодо мене, то це той випадок, коли «все заради кохання».[9] Хай вони собі йдуть – туди, де їм саме місце, якщо говорити ввічливо. Але якби ти побачила, Гелено, як вони сваряться на мене, то ще дужче покохала б мене за те, що я пішов на все це заради тебе.