– Він добра людина, містере Гантингтон. Хотілось би мені, щоб я й про вас могла так сказати.

– О, я й забув, що ти ж також свята. Благаю вибачення, кохана! Тільки не називай мене містером Гантингтоном – моє ім’я Артур.

– Я ніяк вас не називатиму, бо не матиму з вами нічого спільного, якщо ви й далі так будете говорити. Якщо ви справді маєте намір обдурити мою тітку, як ото сказали, то ви дуже лиха людина; якщо ж ні, то негарно з вашого боку жартувати на таку тему.

– Я виправлятимуся, – сказав він зі сміхом, який перейшов у сумне зітхання. – А зараз давай поговоримо про щось інше. Підійди ближче до мене, Гелено, і візьми мене за руку; а потім я залишу тебе саму.

Я вчинила, як він хотів, і сказала, що незабаром повернуся з прогулянки.

– Ще довго ніхто не спускатиметься до сніданку, – відповів він. – Ти щойно згадувала про своїх опікунів, Гелено, але ж твій батько ще живий?

– Так, але я завжди вважала дядька й тітку своїми опікунами. Мій батько повністю доручив мене їхнім турботам. Я ніколи не бачила його з часу, як померла матуся, і моя тітка, на мамине прохання, забрала мене до Стенінглі, де я відтоді й мешкаю. Якщо дядько з тіткою погодяться, то, гадаю, батько не заперечуватиме.

– Але чи дасть він згоду на шлюб зі мною, якщо тітка буде проти?

– Ні, не думаю, що він аж настільки перейматиметься моїми справами.

– Він заслуговує на осуд, бо й не уявляє, що за янгол його дочка, та воно й на краще, бо якби він це знав, то не бажав би розлучатися із таким скарбом.

– І ще одне, містере Гантингтон, – сказала я. – Сподіваюся, ви знаєте, що я не успадкую дядькового маєтку?

Він запевнив, що ніколи про це навіть і не думав, і попросив не псувати йому втіхи балачками на такі нецікаві теми. Я була рада цьому доказові безкорисної прихильності, бо дядьків маєток мала успадкувати Анабелла Вілмот.

Я сказала, що вже пора вертати назад, та йшли ми повільно і ще встигли багато про що поговорити. Немає потреби повторювати все, про що ми розмовляли, – краще описати те, що сталося після сніданку, коли містер Гантингтон підійшов до дядька, щоб попросити моєї руки, а тітка запровадила мене до іншої кімнати, де знову почала умовляти, щоб я не давала згоди містерові Гантингтонові.

– Ви не любите його, тітко, я знаю, – сказала я на те. – І навіть його друзі й наполовину не такі погані, як ви їх змалювали. Один із них, наприклад, Волтер Гаргрейв, брат Мілісент: він взагалі непоганий чоловік, якщо правда бодай половина з того, що вона про нього розповідає.

– У тебе складеться дуже невідповідне уявлення про характер чоловіка, – відповіла вона, – якщо ти судитимеш про нього за словами його люблячої сестри. Найгірші з них зазвичай знають, як приховувати свої злочини від сестри, та й від матері теж.

– А ще є лорд Лоубаре, – продовжувала я, – вельми пристойний чоловік.

– Хто тобі таке сказав? Лорд Лоубаре – безнадійний чоловік. Він порозтринькував свої статки на азартні ігри й зараз шукає спадкоємицю, аби поправити свої справи. Я казала про це і міс Вілмот; але ви з нею однакові: вона пихато відповіла, що дуже мені зобов’язана, але вважає, що й сама здатна розпізнати, коли чоловік шукає її руки заради її багатства, а коли заради неї самої; вона гадає, ніби в неї достатньо досвіду, аби покладатися на власні судження, а на зауваження про те, що у лорда копійки за душею немає, відповіла, що її це анітрохи не турбує, оскільки вона сподівається, що її власних статків обом вистачить; коли ж я сказала про його кепський характер, то вона відповіла, що він не гірший, ніж інші чоловіки, та й виправився вже. Уміють вони вдавати із себе святих та божих, щоб пошити в дурні закохану жінку!

– Ну, я гадаю, що він їй до пари, – сказала я. – Але коли містер Гантингтон одружиться, у нього не буде багато можливостей водитися з такими друзями, – і чим гіршими вони є, тим більше я хочу позбавити його від них.

– Авжеж, люба моя! Що гіршим він виявиться, то дужче ти прагнутимеш позбавити його від самого себе.

– Я хочу дати йому можливість позбутися того зла, котрого набрався він у спілкуванні з людьми, що гірші від нього, й тоді він засяє світлом своєї істинної доброти, хочу зробити все, аби допомогти кращій частині його душі у боротьбі проти гіршої, і зробити його таким, яким би він був, якби із самого початку не мав поганого, егоїстичного, скупого батька, який, аби задоволь– нити власні брудні пристрасті, обмежував його в самих безне– винних розвагах дитинства та юності і через це викликав у ньо– го відразу до стриманості, – і нерозумної матері, яка потурала йому від усього серця, обманюючи заради нього свого чоловіка і докладаючи всіх зусиль, аби плекати оті паростки розбещеності, – а на додачу ще й отих друзів, про яких ви казали…

– Ото вже нещасний хлопчина! – іронічно вставила тітка. – Скільки лиха завдали йому батько з матір’ю!

– Таки завдали! – вигукнула я. – Проте більше вони не зроб лять йому ніякої шкоди – його дружина поправить те, що накоїла його мати!

– Ну, – помовчавши, сказала тітка, – повинна сказати, Геле-но, я була кращої думки про твій розум – і про твій смак теж. Не уявляю, як ти можеш кохати такого чоловіка, – «Яка згода в Христа з белійяаром? Або яка частка вірного з невірним[2]»?

– Я не світло, а він не темрява; його найгіршим і єдиним недоліком є нерозсудливість.

– А нерозсудливість, – підхопила тітка, – може призвести до скоєння злочину і буде слабким виправданням помилок у Божих очах. Звичайно, містер Гантингтон не позбавлений здібностей: він не такий бездумний, аби бути безвідповідальним: Творець обдарував його розумом і совістю, як і решту з нас; Святе Письмо доступне для нього, як і для інших, – і «як їх не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри[3]». І не забувай, Гелено, – урочисто продовжувала вона, – «Попрямують безбожні в шеол, всі народи, що Бога забули[4]»! І навіть якщо припустити, що він продовжуватиме любити тебе, а ти його, і ваше життя мине більш чи менш щасливо, то як вам буде наприкінці, коли тебе, можливо, заберуть до обителі блаженних, а його вкинуть в геєну вогненну – і там назавжди…

– Не назавжди, – вигукнула я, – «поки не віддаси ти й останнього шеляга[5]»; бо «коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь[6]»; і Той, Хто «силою, якою Він може і все підкорити Собі, хоче, щоб усі люди спаслися[7]»…

– О Гелено! де ти всьому цьому навчилася?

– Із Біблії, тітко. Я продивилась її уздовж і впоперек і знайшла приблизно тридцять місць, які підтримують цю теорію.

– А ти не знайшла таких місць, які доводять небезпеку і помилковість такого переконання?

– Як по правді, то я таки знайшла кілька місць, які можуть на перший погляд суперечити цій думці; але всі ці місця матимуть тлумачення, що відрізняється від традиційного, і в більшості з них єдина складність полягає у слові, яке ми перекладаємо як «нескінченний» або «вічний». Я не знаю грецької мови, але вірю, що точне значення цього слова – «назавжди». Звичайно, я не буду розповідати всім про це тлумачення, а то якийсь бідолаха ще почне користатися ним собі на погибель, але думка ця зігріває моє серце і я не розлучилася б із нею за всі багатства світу!

На цьому наша розмова скінчилася, бо вже пора було збиратися до церкви. Ранкову службу відвідували всі, крім дядька, який ніколи туди не ходив, і пана Вілмота, який лишився з ним удома, аби пограти в криббідж.[8] Пополудні міс Вілмот і лорд Лоубаре не пішли на відправу, але містер Гантингтон зволив знову нас супроводжувати. Чи робив він це, аби здобути прихильність моєї тітки, не можу сказати, але якщо воно справді було так, то йому треба було трохи краще поводитися в церкві. Мені його поведінка під час служби взагалі не сподобалась. Тримаючи свого молитовника догори ногами або розгортаючи його в будь-якому місці, тільки не в потрібному, він роззирався довкола, поки йому не траплялося випадково упіймати тітчин або мій погляд, і тоді він знову зазирав до молитовника із виразом удаваної набожності, який був би кумедним, якби не так дратував. Якось під час проповіді містера Лейтона він раптом дістав свій золотий пенал і вхопив Біблію. Помітивши, що я зиркнула на нього, він прошепотів, що збирається занотувати проповідь, а натомість намалював карикатуру на проповідника, зробивши з цього поважного благочестивого пана старого лицеміра. По дорозі додому він розмовляв із моєю тіткою про проповідь із такою стриманою розсудливістю, що я мало не повірила, ніби він таки був уважним і здобув користь від неї.