– Он Фергус може піти.

– А ти не хочеш?

– У нього більше часу. Я зайнятий.

– Ох, Гілберте, як ти можеш бути таким спокійним? Забудь про справи на годину, а то й на дві, адже твій друг помирає!

– Він не помирає, кажу вам.

– Ти не можеш цього стверджувати, поки не побачиш його. З ним стався нещасний випадок, і ти просто мусиш відвідати його: він вважатиме тебе дуже непорядним, якщо ти цього не зробиш.

– Прокляття! Я не можу. Останнім часом ми з ним не ладнали.

– О мій любий хлопчику! Звичайно, ти не такий лихопомний, аби роздувати ваші маленькі розбіжності, щоб…

– Еге ж, маленькі розбіжності! – пробурмотів я.

– Нехай і великі, та людина ж помирає! Подумай, як…

– Добре, добре, я подумаю, – відповів я.

І подумав: наступного ранку від імені матусі послав Фергуса, бо про мій візит і думати не було чого. Брат приніс інформацію, що Лоренс розбив собі голову і зазнав певних контузій (спричинених падінням – стосовно якого він не завдавав собі клопоту повідомляти деталі – і поганою поведінкою його коня, що мала місце після падіння), а також від серйозної застуди, бо лежав на мокрій землі під дощем; але не було ніяких зламаних кісток і життю його нічого не загрожувало.

Тож було цілком очевидно, що заради місіс Грем у його наміри не входило звинувачувати мене в злочині.

Того дня дощило, та ближче до вечора трохи розпогодилося, і наступний ранок був ясний і погожий. Я був на лану і наглядав за жнивами. Легкий вітерець колихав збіжжя, і вся природа сміялась у сонячних променях. В небі весело попід сріблястими хмарами співав жайворонок. Пізній дощ так приємно освіжив повітря і омив небо, що навіть у фермерів не вистачало гніву сварити його. Проте жоден сонячний промінь не міг досягти мого серця, жоден бриз не міг освіжити його, ніщо не могло заповнити порожнечу, яка залишилась від тієї утіхи, якої я колись зазнавав у товаристві пані Грем.

Отож стояв я, наглядаючи, як вітер колихає збіжжя, аж раптом щось тихенько сіпнуло мене за полу і сказало ніжним дитячим голосом: «Містере Маркгаме, мама хоче вас бачити».

– Мене, Артуре?!

– Авжеж. А чому ви так дивуєтеся? – запитав він, трохи налякавшись виразу мого обличчя, коли я раптом обернувся до нього. – І чому вас так довго не було? Ходім-бо! Ви що, не йдете?

– Я зайнятий, – відповів я, не знаючи, яку ще відповідь можна було дати.

Він здивовано роззявив рота, проте не встиг я ще що сказати, як до нас підійшла пані Грем.

– Гілберте, я хочу поговорити з вами! – сказала вона.

Я поглянув на її бліді щоки та блискучі очі, але нічого не відповів.

– Одну хвилину, – просила вона. – Давайте відійдемо на он той лан, – вона глянула на женців, бо декотрі вже зухвало зиркали на нас. – Я не затримаю вас надовго.

Я погодився, і ми відійшли подалі.

– Артуре, серденько, зірви он ті дзвоники, – сказала вона синові. Той завагався, схоже було, він не хотів покидати мене. – Біжи, любий! – повторила вона настійніше і тоном, що вимагав негайної покори.

– Ну, місіс Грем? – спокійно й холодно запитав я, коли Артур побіг зірвати квіти. Звичайно, я бачив, що почувається вона ніяково, та все ж таки тішився нагодою завдати їй прикрощів, хоч водночас і жалів її.

Вона зупинила на мені погляд, який пронизав мене до самого серця.

– Я не питатиму про те, чому змінилося ваше ставлення до мене, Гілберте, – сказала вона з гірким спокоєм. – Причину я знаю; та хоч я спокійно ставилася до підозр і наклепів інших людей, від вас я такого не чекала. Чому ви не прийшли вислухати моє пояснення у той день, коли ми домовилися зустрітися?

– Сталося так, що я за цей проміжок часу дізнався про все, що ви могли б мені розповісти, – і, гадаю, навіть трохи більше.

– Неможливо, бо я б вам все розповіла! – пристрасно вигукнула вона. – Що ж, бачу, ви цього не гідні!

Її бліді губи тремтіли від хвилювання.

– А чому?

На мою глузливу посмішку вона відповіла поглядом презирливого обурення.

– Ви ніколи не розуміли мене, а то не почали б так швидко прислухатися до наклепників! Ви не варті моєї довіри, ви не той чоловік, яким я вас вважала. Ідіть собі! Мені все одно, що ви про мене думаєте.

Вона відвернулася, і я пішов геть, бо хотів завдати їй болю і, здається, домігся цього, тому що, озирнувшись, побачив, що вона стоїть на місці, ніби чекає, що я повернуся; а потім вона обернулася і кинула на мене погляд. Він виражав не стільки гнів, скільки гіркий біль і відчай, але я відразу ж удав байдужого – і тоді вона пішла собі; коли я озирнувся ще раз, сподіваючись, що вона гукне мене, то вона вже була далеко. Вона швидко ішла через поле, а маленький Артур біг коло неї і, напевне, про щось допитувався, але вона відвертала від нього обличчя, ніби намагалася приховати сльози.

Повернувшись на лан, де ішли жнива, я незабаром почав шкодувати, що так необачно повівся з пані Грем. Було очевидно, що вона любить мене – можливо, стомившись від містера Лоренса, вона хотіла знайти в мені заміну; звичайно, якби я менше любив і поважав її, то це, може, і задовольнило б мене, але зараз гаданий контраст між її зовнішньою видимістю і внутрішнім бажанням був такий болісний для мене, що я вже нічого не хотів.

Проте мені було цікаво знати, яке пояснення приготувала вона для мене, у чому зізналася б і як виправдовувала б свою поведінку. Хотілося дізнатися, що в ній треба зневажати, а чим захоплюватися, жаліти її чи ненавидіти, – і я вирішив ще раз побачити її. Я піду до неї й отримаю відповіді на всі запитання. Звичайно, я втратив її назавжди, та нестерпною була для мене думка про те, що ми так недобре розлучилися під час останнього побачення. Той останній її погляд запав у моє серце; я не міг його забути. Але яким же дурнем я був! Хіба ж не обдурила мене вона, хіба не поранила мою душу, хіба не позбавила мене щастя на все життя? Що ж, вирішив я, треба її побачити, проте не сьогодні: весь сьогоднішній день і вечір вона матиме змогу подумати над своїми гріхами і покаятися в них, а завтра я дізнаюся про неї більше.

Наступного дня я вибрався до пані Грем аж увечері, коли скінчив усі свої справи; сонце вже сідало за обрій, і останні його промені багрянцем відбивалися у ґратчастих вікнах старого Холу. Нема чого й казати про почуття, з якими я наближався до того замку, – зовсім нещодавно він був осереддям моїх уповань та мрій, котрі зійшли внівець завдяки гіркій правді.

Рейчел провела мене до вітальні й пішла погукати пані Грем. На маленькому круглому столику поряд із кріслом лежала книга. Всі її книги я добре знав, бо їх було небагато, та цього томика раніше не бачив. Я узяв його до рук. То була книга сера Гемфрі Деві «Останні дні філософа», а на першій сторінці було написано «Фредерік Лоренс». Я згорнув книгу, але тримав її у руці й стояв обличчям до дверей, спокійно чекаючи на її прихід; бо я не сумнівався, що вона прийде. І незабаром я почув її кроки в залі. Серце моє закалатало, та зусиллям волі я зупинив його і зберігав спокій, принаймні зовні. Вона увійшла – спокійна, бліда, зібрана.

– Чим я зобов’язана такій ласці, містере Маркгам? – поцікавилась вона з такою суворою, але тихою гідністю, що мені на мить стало ніяково, та я таки оговтався і, посміхнувшись, зухвало відказав:

– Що ж, я прийшов почути ваше пояснення.

– Я не даватиму його. Я вже сказала, що ви не гідні моєї довіри.

– О, дуже добре, – відповів я і рушив до дверей.

– Зупиніться бодай на хвилину, – попросила вона. – Я бачу вас востаннє.

Я завмер, чекаючи, що ж вона казатиме далі.

– Скажіть мені, – знову озвалася вона, – на якій підставі ви вірите цим балачкам про мене?

Я помовчав хвилинку. Вона зустріла мій погляд так твердо, ніби її серце було загартоване усвідомленням власної невинності. Вона вирішила про все дізнатися і ризикнула все поставити на кін. «Що ж, треба укоськати цю самовпевненість», – подумав я. Гадаючи, що маю таємну перевагу, я вирішив погратися з нею, мов той кіт із мишею. Пильно дивлячись їй в обличчя, я показав їй ім’я, що стояло на форзаці книжки, і запитав: