– Зараз, Лоренсе, ти мені розкриєш цю таємницю! Ану кажи, куди це ти вирядився!

– Покинь вуздечку, – спокійно сказав він, – ти роздереш рота моєму поні.

– Іди ти зі своїм поні!..

– Чому ти такий грубий і брутальний, Маркгаме? Мені страшенно соромно за тебе.

– Відповідай на мої запитання – перш ніж ти зрушиш із цього місця, я дізнаюсь, що ти ховаєш під цією віроломною двоєдушністю!

– Я не відповідатиму ні на які запитання, поки не відпустиш вуздечки, – навіть якщо до ранку триматимешся за неї.

Я покинув вуздечку.

– Ну? – сказав я.

– Запитай мене іншим разом, коли ти зможеш говорити, як личить джентльменові! – відповів він і спробував був обминути мене, але я знову схопився за вуздечку.

– Ну, містере Маркгаме, це вже занадто! – сказав він. – Я що, не можу побалакати зі своїм орендарем про бізнес без того, аби на мене не нападали сусіди?!

– Не про бізнес ідеться! Зараз я тобі скажу, що думаю про твою поведінку.

– Краще відклади свою думку до зручнішої нагоди, – урвав він мене, – ось іде вікарій.

І справді, до нас підходив містер Мілворд – певне, він повертався з якогось віддаленого закутка своєї парафії. Я облишив вуздечку, і Лоренс рушив з місця.

– Що, сваримося, Маркгаме? – вигукнув вікарій. – І підозрюю, через цю молоду вдову? – додав він, докірливо хитаючи головою. – Але дозвольте мені сказати вам, юначе, – тут він наблизив своє обличчя до мого з поважним, конфіденційним виглядом, – вона цього не варта!

– МІСТЕРЕ МІЛВОРД! – обурено крикнув я.

Почувши це, преподобний роззирнувся довкруги, приголомшений і здивований такою нечуваною зухвалістю, а потім втупився в мене поглядом, який відверто казав: «Що, отак до мене!» Але я був надто розгніваний, щоб вибачатися чи сказати йому ще хоч слово – я обернувся і сягнистими кроками почав спускатися у діл, покинувши його на шляху.

Минули три тижні. Ми з пані Грем стали справжніми друзями – чи радше братом і сестрою, як полюбляли ми казати. Вона називала мене Гілбертом, а я її Геленою, тому що бачив це ім’я на її книжках. Ми бачилися не більше, ніж двічі на тиждень, і я намагався надавати нашим зустрічам випадкового характеру, бо вважав за потрібне бути надзвичайно обережним, і загалом поводився із такою пристойністю, що в неї жодного разу не з’явилося нагоди докорити мені. Все ж таки я не міг не помічати, що вона іноді була нещасна і невдоволена собою чи своїм становищем, та й сам я був не зовсім задоволений: цю братню байдужість було дуже важко підтримувати, і я часто почувався найзапеклішим лицеміром; також я бачив або, скоріше, відчував, що, всупереч їй самій, «я не був для неї байдужим», як скромно називають це герої романів, і поки я із вдячністю тішився своїм теперішнім щастям, то не міг бажати і сподіватись чогось кращого – але, звичайно, тримав такі мрії при собі.

– Куди це ти збираєшся, Гілберте? – запитала Роза якось увечері після чаю.

– Прогулятися.

– Ти завжди чистиш свого капелюха так ретельно, і так гарно зачісуєш чуба, і одягаєш такі модні нові рукавички, коли йдеш на прогулянку?

– Не завжди.

– Ти збираєшся до Вілдфел-Холу, чи не так?

– Чому ти так думаєш?

– Тому що ти маєш такий вигляд, ніби збираєшся туди. Знаєш, мені хотілося б, аби ти не ходив туди так часто.

– Не кажи дурниць, дитино! Я не ходив туди жодного разу за шість тижнів.

– Добре, але на твоєму місці я б не мала стільки справ із місіс Грем.

– Чому, Розо? Ти що, теж піддаєшся думці більшості?

– Ні, – відповіла вона, вагаючись, – але я стільки всього чула про неї останнім часом, – і від Вілсонів, і в родині вікарія, – та й мама каже, що якби вона була пристойною особою, то не жила б сама. А хіба ти не пам’ятаєш тієї справи з вигаданим іменем на картині – вона це пояснила тим, що мала друзів чи знайомих, від яких хотіла приховати своє теперішнє місце проживання, а потім вибігла з кімнати, коли прийшла та людина, про яку Артур з таким таємничим виглядом сказав нам, що то друг його мами?

– Так, Розо, я все це пам’ятаю; і я можу пробачити твої жорстокі висновки, бо цілком можливо, що якби я сам не знав її, то повірив би у те ж саме, що й ти; але, дяка Богові, я таки знаю її, тож був би негідний називатися чоловіком, якби міг повірити в те, що не почув з її власних уст. З таким же успіхом повірив би я і в плітки про тебе, Розо.

– О Гілберте!

– Бач, ти ж не думаєш, що я міг би повірити в щось подібне!

– Хотілось би сподіватись, що таки не повіриш!

– А чому? Бо я знаю тебе, а її знаю так само добре.

– О ні! ти ж нічого не знаєш про її колишнє життя; а торік о цій порі не знав навіть, що така особа існує.

– Байдуже. Можна зазирнути людині в очі й за одну мить дізнатися про широчінь і глибину її душі, а не витрачати на це все життя, якщо та людина не хотіла відкривати тобі своєї душі або якщо у тебе просто не вистачило глузду її зрозуміти.

– Отже, ти збираєшся до неї?

– Авжеж!

– Але що скаже мама, Гілберте!

– Мамі не потрібно про це знати.

– Але колись вона все одно дізнається, якщо ти туди вчащатимеш.

– «Вчащатимеш»! Ми друзі з пані Грем, і жодна жива душа цьому не завадить, – ніхто не має права втручатися в нашу дружбу.

– Але якби ти знав, що говорять, то був би обережнішим, як заради неї, так і заради себе. Джейн Вілсон вважає твої візити до Холу ще одним доказом її розбещеності…

– Триклята Джейн Вілсон!

– А Еліза Мілворд страшенно засмучена.

– Сподіваюсь, що засмучена.

– А я на твоєму місці такого не робила б.

– Не робила б? До речі, звідки вони знають, що я туди ходжу?

– Від них ніщо не сховається: вони все вистежують.

– Ніколи про це не думав! Виходить, вони хочуть вчинити з нашої дружби привід для скандалу! Принаймні це доводить брехливість усіх інших їхніх пліток. Не забувай заперечувати їм, Розо, допіру матимеш таку нагоду.

– Але вони не кажуть мені відкрито про це: я дізнаюсь, про що вони думають, лише через натяки, а також із інших балачок.

– Ну, тоді, я не піду сьогодні, бо вже вечоріє. Чорти б їх ухопили, цих пліткарок! – гірко пробурмотів я.

І тут до кімнати увійшов вікарій – ми були надто поглинуті розмовою, аби почути, що він стукає у двері. Після того, як він бадьоро і по-батьківському привітав Розу, яка була його пестункою, він глянув на мене.

– Ага, сер! – сказав він. – Перестали ви до мене учащати. Ану – дайте – мені – подумати, – повільно продовжував він, умостивши своє огрядне тіло в крісло, яке Роза запобігливо йому принесла, – вже минуло – шість тижнів – за моїми підрахунками, відтоді як ви востаннє з’являлись – у мене – на порозі! – він сказав це з притиском і гупнув своїм ціпком об підлогу.

– Невже, сер? – запитав я.

– Атож! Це так! – він ствердно кивнув і знай дивився на мене з якоюсь розгніваною урочистістю, тримаючи свого масивного ціпка між колінами і поклавши долоні на набалдашник.

– Я був зайнятий, – сказав я.

– Зайнятий! – глузливо повторив він.

– Так, я косив сіно; а зараз почалися жнива.

– Гм!

Тієї миті увійшла моя матінка і, на моє щастя, відвернула його увагу від мене. Вона глибоко шкодувала, що він не прийшов трохи раніше, якраз до чаю, але запропонувала знову його приготувати.

– Для мене ніякого чаю, дякую, – відповів він, – я буду вдома за кілька хвилин.

– Ох, залишіться і скуштуйте трохи! Чай буде готовий за п’ять хвилин.

Але він відхилив пропозицію величним помахом руки.

– Я скажу вам, чого б я випив, місіс Маркгам, – сказав він. – Я вип’ю келих вашого чудового елю!

– Із задоволенням! – вигукнула моя мати, а потім подзвонила і звеліла служниці принести елю.

– Я думав, – продовжував він, – що лише зазирну до вас по дорозі та скуштую вашого домашнього елю. Я був з візитом у місіс Грем.

– З візитом?

Він похмуро кивнув і додав:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити.