– Попроси місіс Гатерслі бути такою ласкавою і запарити чай, Джоне, – наказала я. – Скажи, що мені сьогодні недобре і я прошу вибачення.

Я пішла до їдальні, де була тільки тиша і темрява, і почала швидко міряти її кроками, поринувши в свої гіркі думки. Як же відрізнявся цей вечір від учорашнього! Той був останнім проблиском щастя у моєму житті. Ото вже дурна я була, коли почувалася такою щасливою! Тепер я розуміла, чому Артур так дивно зустрів мене тоді: гадав, що то коханка, і жахнувся, побачивши свою дружину. Зрозуміла я те, що Гатерслі та Гримзбі говорили про його кохання до неї, а не до мене.

Я почула, як відчинилися двері вітальні, хтось перетнув залу і почав підніматися східцями. Це була Мілісент, вона йшла поглянути, як я почуваюся, – більше нікому не було до мене діла. До цього моменту я стримувалася, щоб не заплакати, та зараз сльози потекли ручаєм. Я чула, як вона шукала мене і, не знайшовши, повільно спустилася вниз. Може, вона й до їдальні загляне? Ні, вона пішла у протилежному напрямку, до вітальні. Я була рада, бо не знала, що казати їй. Я не хотіла нікому звіряти своє горе. Я сама завдала на себе цей тягар, тож і нестиму його сама.

Коли настала пора спати, я втерла сльози і спробувала заспокоїтися. Сьогодні я маю побачитися з Артуром і поговорити з ним; але я зроблю це спокійно: ніяких сцен, нічого, чим можна було б похвалитися друзям, з чого можна було б посміятися з коханкою. Я тихо відчинила двері й, коли він проходив повз мене, звеліла йому ввійти.

– Що з тобою таке, Гелено? – запитав він. – Чому ти не прийшла на чай? І якого дідька ти сидиш тут, у темряві? Що з тобою… ти схожа на примару!

– Не має значення, – відповіла я, – принаймні для тебе; тобі вже немає до мене ніякого діла; та й мені вже байдуже до тебе.

– Привіт! а це ще що за чортівня? – пробурмотів він.

– Я покину тебе завтра, – продовжувала я, – і більше ніколи не з’явлюсь під цим дахом… – я затнулася, бо горло моє здавили спазми.

– Дідько б тебе вхопив, та в чому справа, Гелено? – заволав він. – На що ти натякаєш?!

– Ти пречудово знаєш, на що. Давай не гаяти часу на зайві пояснення, а натомість скажи мені, чи ти?…

Він палко присягнувся, що нічого про це не знає, що це якась пліткарка зганьбила його ім’я, а я, дурепа така, повірила.

– Не викручуйся і не суши собі мізки, щоб відбрехатися! Хіба я повірила б чуткам? Я була в чагарнику сьогодні увечері й сама все бачила і чула.

Цього було достатньо. З його уст зірвався придушений вигук приголомшення і жаху.

– Ну, зараз мені буде! – пробурмотів він і, поставивши свічку на найближчий стілець, став переді мною, склавши руки на грудях.

– Гаразд, та й що з того? – зухвало запитав він.

– Я хочу знати тільки одне: чи дозволиш ти взяти мені дитину і те, що лишилося від мого посагу? Я піду від тебе.

– Куди?

– Туди, де дитина не зазнаватиме твого згубного впливу, я буду позбавлена твоєї присутності, а ти моєї.

– Ні.

– А якщо я заберу дитину, а гроші полишу тобі?

– Ні. Ти думаєш, я збираюсь ставати об’єктом пліток для усього краю через твої вередливі капризи?

– Що ж, тоді ми лише формально будемо чоловіком і жінкою.

– Дуже добре.

– Я – мати твоєї дитини, і твоя економка, не більше. Тож тобі немає потреби вдавати кохання, якого ти вже не відчуваєш: я більше не вимагатиму від тебе ніяких пестощів, не пропонуватиму і своїх.

– Як хочеш! Подивимося, хто перший похитнеться.

– Я похитнуся радше від того, що живу з тобою, а не від того, що житиму без твоєї пародії на кохання. Коли ти стомишся від гріха і покаєшся, я пробачу тобі й, можливо, спробую знову покохати тебе, хоч це буде непросто.

– Гм! а тим часом ти підеш і розпатякаєш про мене місіс Гаргрейв, і напишеш довгі листи тітці Максвел зі скаргами на ницого негідника, за якого вийшла?

– Я нікому не скаржитимусь. Досі я докладала всіх зусиль, аби приховати твої недоліки, але тепер сам дбай про себе.

Я залишила його бурмотіти лайку собі під ніс, а сама пішла нагору.

– Ви нездужаєте, пані, – зауважила Рейчел, розглядаючи мене з глибоким занепокоєнням.

– Правда, Рейчел… – відказала я, відповідаючи скоріше на її сумний погляд, а не слова.

– Я знала про це.

– Не переймайся, – сказала я, цілуючи її в щоку. – Я впораюся з усім цим краще, ніж ти гадаєш.

– Так, ви завжди були витривалою. Але на вашому місці я виплакалася б досхочу! І сказала б йому все, що думаю.

– Я сказала. Гадаю, того вистачить.

– Тоді я плакала б, – наполягала вона. – Я не виглядала б такою блідою і спокійною, а сама б надривала собі серце, тримаючи розпач усередині.

– Я плакала. А тепер заспокоїлася, тож не хвилюй мене: давай більше про це не говорити. На добраніч; і хай це не потурбує твого сну: я спатиму добре – якщо зможу.

Попри таке рішення, ліжко видалось мені таким твердим, що десь о другій годині ночі я підвелася і, запаливши свічку, сіла в халаті за стіл, аби докладно викласти всі події минулого вечора. То було краще, ніж лежати в ліжку, мордуючи себе спогадами далекого минулого і очікуваннями жахливого майбутнього. Я відчула полегшу від змалювання своєї трагедії. Повна відсутність сну заспокоїла мене і підготувала до зустрічі з випробуваннями наступного дня, та коли я скінчила писати і зазирнула в люстерко, то побачила, що лице моє геть змарніло.

Рейчел зауважила, що я пережила сумну ніч. Прийшла й Мілісент запитати, як я почуваюся. Я сказала, що мені краще, але, щоб виправдати свій вигляд, визнала, що ніч була неспокійною. Якби ж цей день уже скінчився! Я здригаюся від думки про те, що треба спускатись до сніданку. Як мені зустрічатись із ними всіма? Та не слід забувати, що це не я винна: у мене немає причин боятись; і якщо вони зневажатимуть мене як жертву своєї ж вини, то я зможу жаліти їх за дурість і зневажати за їхнє презирство.

Вечір. – Сніданок минув добре, я була спокійнісінька і стримано відповідала на всі розпитування про здоров’я. Коли й було щось дивне у моєму вигляді чи в манерах, то його приписували тому незначному нездужанню, яке змусило мене учора ввечері так рано залишити товариство. Але як пережити ті десять чи дванадцять днів, які ще мають спливти, аж поки ця компанія поїде з нашого маєтку? І чому ще так довго до їхнього від’їзду? А коли вони нарешті покинуть нас, то як мені жити зі своїм чоловіком, який став моїм найбільшим ворогом? О, варто мені лише згадати, як ніжно, як нерозсудливо я його кохала, як шалено довіряла йому, як молилася за нього і боролася за його душу, і як жорстоко він розтоптав моє кохання, обдурив мою довіру, знехтував моїми молитвами, сльозами і зусиллями, спрямованими на його ж таки збереження, зруйнував мої надії, знищив найкращі почуття моєї юності, та ще й прирік мене на таке безнадійно убоге життя, – варто було мені згадати все це, як я відчувала, що НЕНАВИДЖУ його! Це слово на папері є підтвердження моєї провини, але воно відповідає дійсності: я ненавиджу його, ненавиджу! Але, Боже, будь милостивим до його жалюгідної душі! І змусь його побачити і відчути свою провину – я не прошу більше ніякої іншої помсти!

Якби на своїй шкурі він міг відчути всі мої образи, то це була б добра відплата і я пробачила б йому все, але він такий безнадійний, такий зачерствілий у своїй безсердечній розбещеності, що в цьому житті ніколи не сягне каяття. Втім, немає сенсу довго розводитися на цю тему – спробую змалювати останні події.

Містер Гаргрейв дратував мене цілий день своєю серйозною, співчутливою і (як йому здається) ненав’язливою ввічливістю. Якби вона була більш нав’язливою, то непокоїла б мене менше, бо тоді я б поставити його на місце, та він примудряється виглядати таким по-справжньому добрим і чуйним, що я не можу відповісти йому грубістю і невдячністю. Я іноді думаю, що слід віддати йому належне за те доброзичливе ставлення, яке він так добре симулює; думаю й про те, що мій обов’язок полягає в тому, аби підозрювати його. Може, його доброта й не зовсім удавана, та я пам’ятаю ту гру в шахи, ті вислови, яких він допускався, і ті його погляди, що так обурили мене. Я добре вчинила, що так докладно все це записала.