Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Сподіваюсь, ви не виграєте, містере Гаргрейве! – мовила я у відповідь із таким притиском, який повинен був налякати принаймні Мілісент; але він лише посміхнувся і відказав:

– Подивимося!

Ми почали грати: він був спокійний і безстрашний, а я палко прагнула розчарувати його, бо вважала цю гру серйозним змаганням і відчувала майже забобонний страх перед поразкою: не хотілося, щоб цей успіх додав хоч краплю до його влади, яку він добре усвідомлював, або заохотив хоч на мить його мрію про майбутнє завоювання. Його гра була обережною і глибокою, але я віддавала всі сили боротьбі проти нього. Якийсь час результат був сумнівним, аж врешті мені здалося, ніби я таки переможу: я захопила кілька його найкращих фігур. Він підпер долонею чоло і збентежено замислився. Аж ось він звів голову і, спокійно зробивши свій хід, поглянув на мене і запитав:

– Ви гадаєте, що переможете, чи не так?

– Сподіваюся, – відповіла я, захопивши його пішака, якого він поставив на дорозі мого слона з таким недбалим виглядом, що я подумала, ніби то був недогляд, але не була настільки великодушною, аби звернути його увагу на це, і в той же час надто необережною, аби передбачити наслідки свого ходу.

– Мене турбують ці слони, – сказав він, – але сміливий кінь може перестрибнути через них! – і взяв мого останнього слона своїм конем. – А зараз, коли ті священні особи видалені з поля, я вийду переможцем.

– О Волтере, як ти можеш так казати, – вигукнула Мілісент, – у неї набагато більше фігур, ніж у тебе!

– Я ще маю намір завдати вам клопоту, – зауважила я, – і, можливо, сер, я зроблю вам шах і мат, перш ніж ви зрозумієте, що сталося. Зверніть увагу на свого ферзя.

Бій тривав. Гра була довгою, і Гаргрейв таки наморочився зі мною, але він був кращим гравцем, ніж я.

– Ото вже затяті гравці! – зауважив містер Гатерслі, який увійшов і вже якийсь час спостерігав за нами. – Гей, місіс Гантингтон, ваша рука тремтить, ніби ви поставили геть усе на кін! А ти, Волтере, собако такий, виглядаєш таким таємничим і холоднокровним, ніби цілком упевнений у своєму успіху, і таким проникливим і жорстоким, ніби збираєшся виссати кров з її серця! На твоєму місці я не перемагав би її: вона ненавидітиме тебе, якщо ти це зробиш – так і буде, присягаюсь небом! Я бачу це по її очах.

– Припніть язика, будь ласка! – попросила я: його патякання відволікало мене, бо я вже дійшла до крайнощів. Ще кілька ходів, і я безнадійно заплуталася в сильцях мого супротивника.

– Шах! – закричав він; я в агонії вишукувала хоч якісь шляхи втечі. – Мат! – додав він спокійно, але з очевидним захватом.

Він трохи відстрочив озвучення цього останнього фатального слова, аби досхочу натішитися моїм страхом. Мене по-дурному збентежила ця подія. Гатерслі розсміявся; Мілісент стурбувалася, побачивши мене такою занепокоєною. Гаргрейв накрив рукою мою долоню, яка лежала на столі, і, стиснувши її, прошепотів: «Розбита, розбита!» – і вдивлявся в моє обличчя поглядом, у якому торжество змішалось із запалом та ніжністю, що зараз була ще більш образливою.

– Ні, ніколи, містере Гаргрейве! – вигукнула я, швидко забираючи свою руку.

– Ви заперечуєте? – запитав він, із посмішкою вказуючи на дошку.

– Та ні, – відповіла я, усвідомивши, як дивно мала виглядати моя поведінка, – ви таки розбили мене в цій грі.

– Хочете спробувати ще одну партію?

– Ні.

– Значить, визнаєте мою перевагу?

– Так, як шахіста.

Я підвелась, аби знову взятися до своєї роботи.

– Де Анабелла? – похмуро запитав Гаргрейв, оглянувши кімнату.

– Пішла з лордом Лоубаре, – відповіла я, бо він поглянув на мене, чекаючи відповіді.

– І ще не повернулася! – серйозно зауважив він.

– Гадаю, ні.

– А де Гантингтон?

– Пішов із Гримзбі, як ти знаєш, – повідомив Гатерслі, стримуючи сміх, який намагався вирватися, поки він закінчував речення.

Чому він сміявся? Чому Гаргрейв так з’єднав їх разом? Виходить, це правда? Це й була та жахлива таємниця, яку він бажав мені повідомити? Я підвелася і подалася шукати Рейчел, аби вона пояснила те, що хотіла сказати сьогодні вранці, але містер Гаргрейв вийшов за мною до передпокою і, перш ніж я встигла відчинити зовнішні двері цієї кімнати, ніжно поклав руку на замок.

– Чи можу я сказати вам щось, місіс Гантингтон? – опустивши очі, тихо запитав він.

– Якщо воно варте уваги! – відповіла я, намагаючись опанувати себе, бо вся тремтіла.

Він спокійно підштовхнув до мене стільця. Я просто сперлась на нього рукою і попросила його продовжувати.

– Не тривожтеся, – сказав він, – те, що я хочу сказати – саме по собі ніщо; і я надам вам можливість самій робити власні висновки щодо цієї ситуації. Так ви кажете, що Анабелла ще не повернулася?

– Так… продовжуйте! – нетерпляче сказала я.

– І ви чули, – продовжував він, – що Гантингтон пішов на прогулянку разом із Гримзбі?

– І що з того?

– Я чув, як останній казав вашому чоловікові чи то людині, яка так себе називає…

– Продовжуйте, сер! Він покірно вклонився.

– Я чув, як він сказав: «Мені це вдасться, от побачиш! Вони подалися берегом; я перестріну їх там, і скажу йому, що хочу трохи погомоніти з ним про деякі речі, якими не варто непокоїти леді, а вона скаже, що повертається назад, потім я вибачусь, ну ти знаєш, і таке інше, і подам їй тишком знак прямувати до чагарнику. Я забалакаю його, а потім поведу його в обхід іншою дорогою, зупиняючись при цьому поглянути на дерева, на лани, одне слово, відволікатиму».

Містер Гаргрейв зробив паузу і поглянув на мене.

Не сказавши й слова, я підвелася і вибігла надвір. Годі вже було терпіти цю невизначеність – я мусила з’ясувати всю правду. Я подалася до чагарнику. Не встигла я добігти туди, як мене зупинили голоси.

– Ми занадто вже засиділися – він повернеться! – сказав голос леді Лоубаре.

– Звісно ж, ні, дорогенька! – відказав мій чоловік. – Та ти можеш перебігти галявинку і пробратися в дім, а я прийду згодом.

Мої коліна затремтіли, голова пішла обертом. Я ладна була знепритомніти. Але вона не повинна бачити мене такою. Я відступила в кущі і сперлась об дерево, аби дати їй пройти.

– Ах, Гантингтоне, – докірливо зауважила вона, зупинившись на тому місці, де я стояла з ним минулої ночі, – це тут ти поцілував оту жінку!

Він вийшов з кущів і відповів із недбалим сміхом:

– Але ж, дорогенька, я не міг цьому зарадити. Ти ж знаєш, що я повинен бути із нею чесним, поки можу. Ти безліч разів цілувала свого чоловіка, і я не скаржився на це!

– Але скажи мені, ти ще любиш її? – запитала вона, поклавши долоню йому на руку і зазираючи йому в обличчя.

– Нітрохи, присягаюся усім святим! – відповів він, цілуючи її в розпашілу щоку.

– Боже, я вже маю йти! – вигукнула вона.

Тепер він стояв просто переді мною, але я не могла вийти і поговорити з ним віч-на-віч: язик мій прилип до піднебіння, я насилу трималася на ногах, а серце шалено калатало. Здавалось, я втратила свідомість, але водночас бачила, як його постать проходить повз мене, і виразно чула, як він каже: «Твій дурень вже йде! Біжи, Анабелло, біжи! Ага, він не побачив! Правильно, Гримзбі, затримай його!» І навіть його тихий сміх долинув до мене.

– Боже, допоможи мені! – прошепотіла я, падаючи на коліна і дивлячись на освітлене місяцем небо, що прозирало крізь ріденьке листя.

Душа моя волала від розпуки, та не могла висловити свій біль у молитві, аж порив нічного вітру остудив моє чоло і я потроху добрела до тями. Якась небесна сила зглянулася на мене: я зітхнула вільніше, погляд мій прояснився, і тепер я виразно бачила місяць, легенькі хмаринки, що пропливали у височині, й далекі зорі, що мерехтіли на тлі нічного неба. Я знала, що Господь почув мене. Я відчувала, що Він не покине мене, що Він дасть мені снаги, аби витримати всі випробування, й урешті таки приведе мій човен до тихої пристані.

Я підвелася і попрямувала до будинку. Насилу я увійшла до передпокою, як значна частина моєї сили та мужності покинула мене, – тут вся обстановка була для мене відразливою. Як можна тепер жити у цьому домі! Джон побачив мене і сказав, що незабаром подаватиме чай і хазяїн бажає знати, чи я прийду.

57
{"b":"229134","o":1}