– Сьогодні останній день мого зловживання твоєю гостинністю, – сказала вона, зайнявши місце за столом. – Ах, ось іде той, хто не радітиме цьому! – прошепотіла вона, коли до кімнати зайшов Артур.
Він потис їй руку і побажав доброго ранку, а потім, з любов’ю зазираючи їй в обличчя і тримаючи її руку, зворушено прошепотів:
– Останній… останній день!
– Так, і я встала ще удосвіта, аби пробути цей день із тобою, а ти, ледацюго…
– Але я думав, що теж прийшов рано, – зауважив він, – та бачиш, ми тут не самі…
– Ми ніколи не буваємо самі! – відповіла вона.
Але вони були тут майже самі, бо, насилу стримуючи свій гнів, я стояла біля вікна. Вони ще обмінялись кількома словами, які, на щастя, я не почула, та Анабеллі вистачило зухвальства підійти, покласти руку мені на плече і м’яко сказати:
– Ти не повинна шкодувати, що віддаєш його мені, Гелено, бо ніколи не зможеш кохати його так, як я.
Я спалахнула з гніву і відкинула її руку з такою відразою та обурення, що вона перелякалася і сахнулася назад. Артур засміявся, і той сміх привів мене до тями. Я промовчала і зневажливо відвернулась, шкодуючи, що так потішила його. Він ще сміявся, аж увійшов містер Гаргрейв. Не знаю, що він устиг побачити, бо коли він заходив, двері були прочинені. Він холодно привітав господаря дому і свою кузину, а на мене кинув погляд, у якому було співчуття, змішане із захопленням і пошаною.
– Скільки ще відданості ви заборгували цьому чоловікові? – пошепки запитав він, стоячи зі мною біля вікна.
– Ніскільки! – відповіла я.
І негайно повернувшись до столу, зайнялась приготуванням чаю. Він зав’язав би зі мною якусь бесіду, але вже почали збиратись інші гості, тож я більше не звертала на нього уваги.
Щоб не бачити леді Лоубаре, після сніданку я тихенько вислизнула з кімнати і подалася до бібліотеки. Містер Гаргрейв пішов за мною, наче йому треба було взяти якусь книжку. Він дістав якийсь томик із полиці, а потім підійшов до мене, поклав руку на спинку мого стільця і м’яко запитав:
– То ви нарешті вважаєте себе вільною?
– Так, – відповіла я, не ворухнувшись і не підіймаючи очей від своєї книги, – вільною робити що завгодно, лиш не ображати Бога і свою совість.
На мить запала тиша.
– Дуже правильно, – зауважив він, – за умови, що ваша совість не буде надто вже ніжною, а ваші уявлення про Бога надто суворими; та невже ви гадаєте, що Бог образився б, якби ви
подарували щастя тому, хто помер би заради вас, якби віддали йому ваше серце, тим паче що вам від цього не було б ніякої шкоди й ніхто про це не дізнався б?
Він казав це тихим ніжним голосом, нахилившись наді мною. Я звела голову і, дивлячись йому просто у вічі, спокійно запитала:
– Містере Гаргрейв, ви хочете образити мене?
Він не був готовий до цього. Помовчавши, він випростався і відповів із гордою печаллю:
– Я не мав такого наміру.
Я кивнула йому на двері, а потім знову повернулась до своєї книги. Він негайно вийшов геть. Можна було б відповісти йому словами, гніватися, кричати, – але така відповідь була найкращою. Яка це чудова річ – панувати над собою! Треба наполегливо розвивати у собі цю неоціненну якість – сам тільки Бог знає, як часто я потребуватиму її на тій тернистій, темній дорозі, що лежить переді мною.
Згодом я поїхала до Гроува разом із двома леді, аби дати Мілісент можливість попрощатися з її матір’ю та сестрою. Вони умовляли її провести з ними решту дня, а місіс Гаргрейв обіцяла привезти її назад увечері і залишатися з нею, аж поки гості поїдуть собі додому, тож назад верталися тільки ми з леді Лоубаре. Першу милю чи дві ми мовчали; я дивилася у вікно, а вона сиділа у кутку. Коли я змерзла від холодного вітру, що віяв мені в обличчя, а похмурий осінній краєвид із його мокрими полями та голими живоплотами почав викликати нудьгу, я відкинулася на спинку сидіння, й Анабелла з її звичною зухвалістю зробила кілька спроб зав’язати бесіду, але я спромоглася тільки на такі слова, як «авжеж», «ні» або «гм». Врешті я не витримала й відповіла:
– Чому вам так хочеться поговорити зі мною, леді Лоубаре? Ви ж маєте знати мою думку про тебе.
– Ну, якщо ти будеш такою лютою на мене, – мовила вона, – я не зможу цьому зарадити; але особисто я не збираюся ні на кого гніватися.
Наша коротка поїздка вже добігала кінця. Щойно відчинилися двері екіпажа, вона вискочила і пішла назустріч джентльменам, які саме поверталися з лісу.
Але з її зухвалістю ще не було покінчено: після обіду я зайшла до вітальні, і вона теж прийшла туди, але зі мною були діти і я приділяла їм всю свою увагу, вирішивши бавити їх, аж поки прийдуть чоловіки або приїде Мілісент зі своєю матір’ю. Маленька Гелена скоро стомилася і захотіла спати, аж леді Лоубаре спокійно підійшла і сіла біля мене.
– Завтра, місіс Гантингтон, – сказала вона, – я звільню вас від своєї присутності, чому, без сумніву, ти страшенно зрадієш, – та це й природно у твоєму стані; але чи знаєш ти, що я зробила тобі велику послугу? Сказати тобі яку?
– Я буду рада почути про будь-яку послугу, яку ти мені зробила! – мовила я, вирішивши зберігати спокій, бо знала з тону її голосу, що вона хотіла спровокувати мене.
– А ти не помітила, що містер Гантингтон змінився на краще? Хіба ти не бачиш, яким тверезим, помірним чоловіком він став? Ти з жалем спостерігала ті сумні звички, яких він набрався, знаю, що ти докладала всіх зусиль, аби він позбувся їх, але без особливого успіху, поки я не прийшла тобі на допомогу. Я сказала йому буквально у двох словах, що не могла бачити, як він доводить себе до такого стану, що я припиню… байдуже, що я сказала йому, але він від того змінився на краще, й ти маєш подякувати мені за це.
Я підвелась і подзвонила, щоб прийшла годувальниця.
– Але мені не потрібні подяки, – продовжувала вона, – єдина винагорода, яку я прошу, це щоб ти піклувалась про нього, коли я поїду, і не підштовхувала його різкістю і зневагою на ту колишню стежину.
Мені було майже недобре від гніву, та Рейчел вже з’явилася у дверях. Я вказала їй на дітей, бо не наважувалась говорити: вона забрала їх, а я пішла за нею.
– Ти це зробиш, Гелено? – запитала леді Лоубаре.
Я кинула на неї погляд, від якого злісна посмішка щезла з її обличчя. У приймальні я наштовхнулась на містера Гаргрейва. Він побачив, що я була не в гуморі, тож дозволив мені пройти й нічого не сказав, та я посиділа в бібліотеці й, трохи опанувавши себе, повернулася, щоб зустріти місіс Гаргрейв і Мілісент, які зайшли до вітальні, то знайшла його на тому ж самому місці – вочевидь, він чекав на мене.
– Місіс Гантингтон, – почав він, коли я проходила повз, – ви дозволите мені одне слово?
– Яке слово? Скоріше, будь ласка.
– Я образив вас сьогодні вранці; і я не можу жити, коли я у вас в немилості.
– Тоді йдіть і більше не грішіть, – відповіла я, відвертаючись від нього.
– Ні, ні! – поспішно сказав він, заступаючи мені дорогу. – Пробачте мені, але я повинен отримати ваше прощення. Я залишаю вас завтра і не матиму вже змоги поговорити з вами. Я був неправий, та благаю вас забути і пробачити моє необдумане припущення, і вважати, ніби ті слова ніколи не були сказані; бо, повірте мені, я глибоко шкодую, а втрата вашої поваги є надто жорстоким покаранням.
– Забуття провини не придбаєш самим тільки бажанням; і я не можу дарувати свою повагу кожному, хто її бажає, хіба що вони її цілком заслуговують.
– Я вважатиму своє життя добре прожитим, якщо потрачу його на те, аби заслужити на вашу повагу, якщо тільки ви пробачите мені цю образу… ви пробачите?
– Так.
– Ви так холодно сказали це! Дайте мені руку, і я повірю вам. Не дасте? Тоді, місіс Гантингтон, ви мені не пробачили!
– Пробачила; ось моя рука, разом із моїм прощенням: БІЛЬШЕ НЕ ГРІШІТЬ.
Він потис мою холодну руку з сентиментальною пристрастю, але не сказав нічого й відступив убік, аби дозволити мені пройти до кімнати, де зібралася вся компанія. Містер Гримзбі сидів біля дверей: помітивши, що ми з містером Гаргрейвом увійшли майже одночасно, він скоса зиркнув на мене. Я глянула йому в обличчя, й він сердито відвернувся, якщо не присоромлений, то хоча б на якусь мить збентежений. Тим часом Гатерслі ухопив Гаргрейва за руку, і шепотів щось йому на вухо – без сумніву, якийсь непристойний жарт, бо той не засміявся й не відповів нічого на те, а, відвернувшись від нього, попрямував до своєї матері, яка саме розповідала лордові Лоубаре, як багато вона має причин пишатися своїм сином.
