– Мене страшенно дивує, пані Грем, що ви обрали для помешкання такі руїни. Якщо ви не могли найняти й відремонтувати весь цей замок, то чому б вам було не винайняти охайний маленький котедж?
– Може, я надто вже горда, містере Фергусе, – відповіла вона, всміхаючись, – але цей замок має чимало переваг перед котеджем – по-перше, покої більші й просторіші, по-друге, чимало вільних приміщень, які можуть служити комірчинами, та й платити за них не треба; і вони дуже стають у пригоді в дощові дні, коли мій малюк не може вийти надвір і натомість бігає по них; крім того, тут є сад, у якому він може гратися, а я працювати. Бачите, я вже дещо зробила для поліпшення тутешньої обстановки, – показала вона у вікно. – Он у тому кутку є грядка молодої городини, ось тут зацвіла сон-трава і кілька пролісків, а там розпускається жовтий крокус.
– А як ви можете миритись із ситуацією, коли ваші найближчі сусіди перебувають на відстані двох миль і ніхто не заходить до вас, ба навіть не проходить мимо? Роза у такому місці збожеволіла б. Вона не може жити, якщо не побачить щодня кільканадцять нових суконь і капелюшків, не кажучи вже про людей, що їх носять; а ви можете сидіти біля цих вікон цілий день і не побачити нікого, крім бабуні, що несе яйця на базар.
– Я не певна, що самотність цього місця не була однією з його головних приваб. Я не знаходжу жодного задоволення у тому, аби спостерігати крізь вікно за людьми; і мені подобається тиша.
– О! ви ніби хочете сказати, що ми повинні перейматися власними справами і дати вам спокій.
– Ні, друзів я рада бачити в своєму домі. Ніхто не може бути щасливим у вічній самотності. Тож якщо ви прийшли до мене як друг, пане Фергусе, я вас щиро вітаю, якщо ж ні, то, зізнаюся, вам краще триматися подалі.
Після цього звернулася з якимось зауваженням чи то до Рози, чи до Елізи.
– До речі, місіс Грем, – помовчавши, озвався Фергус, – ідучи сюди, ми обговорювали питання, яке ви легко можете для нас вирішити, оскільки воно вас-таки і стосується. Річ у тому, що ми часто балакаємо про вас, адже декому з нас і робити немає чого, як теревенити про сусідів, тож нова людина стає для нас неоціненним джерелом розваги. Отже хотілося б, аби ви з’ясували нам ось які питання…
– Прикуси язика, Фергусе! – вигукнула Роза, яку лихоманило від страху й гніву.
– Не буду, кажу тобі. Питання, які вас просять з’ясувати, ось які: по-перше, де ви народилися, звідки походите й де мешкали раніше. Дехто каже, що ви – іноземка, а дехто – англійка, одні кажуть, що з півночі, другі – що з півдня, а треті…
– Добре, містере Фергусе, я вам скажу. Я – англійка, тож не розумію, чому хтось повинен сумніватися у цьому, а народилася у сільській місцевості, ні на крайній півночі й ні на півдні нашого щасливого острова; і саме в селі я й провела більшу частину свого життя. Сподіваюся, ви задоволені, бо я не в гуморі, щоб відповідати на такі запитання.
– А ще нам хотілося б знати…
– Ні, жодних запитань! – засміялась вона, а тоді покинула своє місце й, сівши біля нас із Артуром, спробувала залучити мене до розмови.
– Пане Маркгаме, – сказала вона, у той час як її швидка манера говорити і яскравий рум’янець дуже відверто свідчили про її занепокоєння, – ви вже забули про той прегарний морський краєвид, який ми згадували кілька днів тому? Гадаю, ви розповісте мені, як туди дістатися, бо якщо ця чудова погода триватиме далі, то, можливо, я прогуляюся туди і зроблю ескіз; я вже вичерпала всі сюжети, тож не можу дочекатись цієї нагоди.
Я хотів був виконати її прохання, але мене урвала Роза.
– О, не розповідай, Гілберте! – вигукнула вона. – Це ви Бухту маєте на увазі, місіс Грем? То дуже довга прогулянка навіть для вас, а про Артура й мови бути не може. Але ми давно вже хотіли організувати пікнік і поїхати до Бухти; і якщо ви зачекаєте, поки розпогодиться, то я певна, що ми всі будемо дуже раді бачити вас.
Бідолашна місіс Грем виглядала збентеженою і намагалася знайти якусь відмовку, але Роза, чи то співчуваючи її самотньому життю, чи то бажаючи розвинути далі це знайомство, й слухати не хотіла ніяких заперечень. Вона сказала, що там будуть лише друзі, а найкращий краєвид відкривається з Кручі, до якої цілісіньких п’ять миль.
– Якраз гарна прогулянка для панів, – продовжувала Роза, – а панночки правитимуть кіньми і йтимуть пішки по черзі; ми візьмемо свій екіпаж, запряжений поні, там поміститься Артур і три жінки, а ще знаряддя для малювання та харчі.
Тож пані Грем урешті пристала на цю пропозицію. Обговоривши час і спосіб здійснення запланованої екскурсії, ми попрощалися й пішли додому.
Але то було в березні. Минув холодний дощовий квітень і два тижні травня, перш ніж ми зважилися на нашу експедицію із обґрунтованою надією здобути втіху, яку шукаєш у приємних краєвидах, веселій компанії, свіжому повітрі, доброму частуванні й фізичних зусиллях. Одного ранку ми запрягли поні й вирушили в мандрівку. Компанія складалася із місіс Грем та її сина, Мері й Елізи Мілворд, Джейн і Ричарда Вілсонів, а також Рози, Фергуса і Гілберта Маркгамів.
Містера Лоренса також було запрошено приєднатися до нас, але з якоїсь причини, краще відомої йому самому, він відмовився. Коли я сказав йому про мандрівку, він повагався і запитав, хто буде ще. Почувши про міс Вілсон, він, здавалося, наполовину схилився до того, аби піти, але коли я згадав місіс Грем, думаючи, що це могло бути ще одним стимулом, то це мало протилежний ефект: він відхилив пропозицію, і, сказати правду, це рішення не було для мене прикрим.
До Бухти ми дісталися майже опівдні. Місіс Грем весь час ішла пішки; більшу частину шляху пішки пройшов і Артур, бо він був зараз набагато витривалішим і активнішим, крім того, йому не подобалось сидіти в екіпажі з чужими людьми, тоді як усі його друзі – і мама, і Санчо, і пан Маркгам, і міс Мілворд – гуляли зеленими луками й польовими дорогами.
Гарні спогади лишилися в мене про ту прогулянку твердою дорогою, понад якою росли дерева або траплялися живоплоти з чудовими пахощами; йшли ми і польовими прослідками через луки, де росло запахуще квіття і молода зелена трава. Щоправда, Елізи поряд зі мною не було, та вона сиділа в екіпажі й, гадаю, так само щаслива була, як і я; коли ми подалися навпростець через поле, і маленький екіпаж зник за деревами, я й на мить не засмутився з того, що з поля мого зору пропав милий маленький капелюшок і шаль, – надто вже щасливий був я в товаристві пані Грем, аби жалкувати за Елізою Мілворд.
Спершу пані Грем була такою неговіркою, що аж дратувала мене, – певне, поклала собі ні з ким не розмовляти, крім Мері Мілворд та Артура.
Ішла вона поруч із Мері, та якщо дорога дозволяла, я намагався триматися біля неї, Ричард Вілсон ішов біля міс Мілворд, а Фергус ішов там, де йому хотілося. За якусь часину вона полагіднішала, і мені вдалося майже повністю привернути її увагу до себе – і я почувався щасливим, бо мені подобалось її слухати. Її думки й уподобання збігалися з моїми, – обоє ми відзначалися здоровим глуздом, витонченим смаком і чуйним сприйманням дійсності; а от різниця між нами полягала у тому, що вона сміливо визнавала чи захищала розбіжності між нами; у її серйозності і кмітливості, що неабияк дивували мене; навіть коли вона гнівала мене своїми недобрими словами чи поглядами, то я був невдоволений, що справив на неї таке несприятливе враження, і прагнув завоювати її пошану.
Нарешті наша прогулянка скінчилася. Вершини пагорбів та дедалі крутіший схил упродовж якогось часу заступали краєвид, та піднявшись на гору, ми побачили голубу морську далечінь, вкриту пінявими бурунами, які насилу можна було відрізнити від білих чайок, що кружляли у небі; на морській гладіні видніло хіба одне чи два судна, та й ті були далеко-далеко.
Я кинув погляд на свою супутницю, щоб побачити, яке враження справив на неї цей чудовий краєвид. Вона стояла, задивившись у далечінь, і її пильний погляд запевнив мене, що вона не була розчарована. У неї були прегарні очі, – не знаю, чи казав я тобі про це раніше, – великі, ясні, не карі, а темно-сірі. З моря віяв м’який цілющий бриз: він грався пасмами її кіс і забарвив рум’янцем її бліді уста й щоки. Вона відчувала його вплив, як і я, – на її обличчі був вираз тихої радості, яка переросла в усмішку, коли її очі зустрілись із моїми. Ще ніколи вона не виглядала такою вродливою, ніколи ще моє серце так палко не линуло до неї, як зараз. Якби нас покинули удвох бодай хвилини на дві, то я не міг би відповідати за наслідки. На щастя, нас погукали на обід – Роза, міс Вілсон та Еліза, які приїхали трохи раніше, порозкладали наїдки на скелястому майданчику, звідки видно було море, а від сонця його захищала скеля, що височіла з другого боку.
