Щодо Артура, то він вигукував своє вітання здалеку і біг назустріч мені. Якщо я був верхи, то він катався на коні, пустивши його легким клусом, або ж їздив на тягловій коняці, – але Артурова мати завжди супроводжувала його і стомлено пленталася поряд, й не стільки для того, щоб гарантувати його обережну поведінку, скільки для того, щоб бачити, що я не прищеплюю ніяких спірних понять його дитячому розуму, бо вона завжди була на варті і ніколи не дозволяла забирати хлопчика з поля її зору. Найдужче до вподоби було їй спостерігати, як він вовтузився і ганяв із Санчо, поки я йшов біля неї, – боюся, не стільки з любові до моєї компанії (хоча я інколи вводив себе в оману цією думкою), скільки від захвату, який вона отримувала, бачачи свого сина таким щасливим і задоволеним тими активними іграми, які так зміцнювали його тендітну будову і якими він так рідко займався через брак товаришів, що підходили б йому за віком: і, можливо, її задоволення посилювалося ще й від того, що я був із нею, а не з ним, тож не міг чимось йому зашкодити, – дуже їй дякую за цю думку.

Та часом вона отримувала невеличку втіху від розмови зі мною; і одного яскравого лютневого ранку, під час двадцятихвилинної прогулянки уздовж болотистої місцевості, що поросла вересом, вона облишила свою звичну суворість та стриманість й так промовисто бесідувала зі мною, виказувала таку глибину міркувань й знання предмету розмови, думки її так разюче збігались із моїми власними ідеями, та й виглядала вона такою гожою, що я пішов додому зачарований; і по дорозі почав ловити себе на думці, що було б, мабуть, краще збувати свої дні з такою жінкою, ніж із Елізою Мілворд; а подумавши про це, зашарівся (фігурально) від власної непостійності.

Увійшовши до вітальні, я побачив Елізу з Розою. Несподіванка ця не була такою приємною, як мала бути. Ми довго й невимушено розмовляли, але я знайшов її радше легковажною і навіть трохи прісною, надто ж у порівнянні із більш зрілою і серйознішою місіс Грем. Оце вам і постійність!

«Втім, – думалося мені, – я не повинен одружуватись із Елізою, оскільки моя мати заперечує проти цього, і я не повинен вводити дівчину в оману думкою, що мав намір це зробити. Тож якщо цей настрій триватиме й надалі, мені буде не так важко звільнити мою любов від легкого, проте безжального впливу Елізи; і хоча місіс Грем, можливо, викличе стільки ж заперечень, мені можуть дозволити, як дозволяють лікарям, лікувати більше зло меншим, бо я не закохаюся у молоду вдову, як і вона у мене – це точно, – але якщо я знаходжу невеличку втіху в її товаристві, то мені, звісно ж, можуть дозволити шукати його; і якщо особистість її буде достатньо яскравою, аби затьмарити Елізин чар, тим краще, але навряд чи зможу я думати про це».

І відтоді не було такої днини, аби я не опинявся біля Вілдфелу приблизно о тій годині, коли моя нова знайома зазвичай залишала свою оселю; але так мінявся час її виходу з дому і місця її прогулянок, так ненадовго виходила вона прогулятися, що я вже схилявся до думки, що вона докладала стільки ж зусиль, щоб уникати моєї компанії, скільки докладав я, аби знайти її; та це була надто прикра гіпотеза, щоб міркувати над нею хоча б хвилину після того, як я відмовився від такої думки.

Проте одного спокійного ясного березневого дня, коли я наглядав пополудні за накочуванням луки і відновленням огорожі, в долині з’явилася місіс Грем, – в руці у неї був альбом, і вона відразу ж узялася до свого улюбленого малярства, у той час як Артур будував греблі в мілкій кам’янистій річці. Я облишив і луку, й огорожу і швидко попрямував до них, та мене випередив Санчо, – зачувши свого молодого друга, він налетів на нього з такою радістю, що Артур упав у річку; на щастя, він упав на каміння, а не у воду, тож потім лише посміявся з цього нещасливого випадку.

Місіс Грем вивчала голі зимові дерева і енергійними делікатними штрихами замальовувала до альбому їхні віти. Вона говорила небагато, але я стояв і спостерігав за рухом її олівця: це було справжнє задоволення – наглядати, як вправно орудують ним ті прегарні жваві пальчики. Але незабаром вони почали тремтіти і робити хибні штрихи, а місіс Грем засміялася і, відклавши олівця набік, сказала, що моя увага не йде на користь її ескізові.

– Тоді, – сказав я, – поки ви закінчите, я побуду з Артуром.

– Я хотів би проїхати верхи, містере Маркгаме, якщо мама мені дозволить, – повідомила дитина.

– Верхи на чому, мій хлопчику?

– На тій коняці, – відповів він, показуючи на поле, де тягла коток велика чорна кобила.

– О ні, Артуре, це надто далеко, – заперечила його мати.

Але я обіцяв доправити його цілим і неушкодженим після прогулянки лукою, й коли вона поглянула на його нетерпляче обличчя, то лише всміхнулася і дозволила йому піти. Це вперше вона дозволила мені повести його так далеко.

Сидячи на здоровецькій коняці, яка помалу пройшла у кінець поля, а потім завернула назад, Артур аж сяяв од тихого, радісного задоволення і захвату. Накочування незабаром скінчили, та коли я повернув хороброго вершника його матері, вона виглядала вельми невдоволеною тим, що я так довго його тримав.

Вже давно пора йти додому, сказала вона і хотіла була побажати мені доброго вечора, але я не збирався її полишати, а провів аж на пагорб. Вона полагіднішала, і я почувався дуже щасливим, та коли в полі зору з’явився похмурий старий маєток, вона зупинилася, ніби очікуючи, що далі я не піду і повинен уже попрощатися, – та вже пора було й додому, бо ясний холодний вечір швидко згасав, сонце вже сіло, а в блідому сірому небі сяяв повний місяць; проте мене тримало біля неї якесь невиразне співчуття – важко було уявити, що вона самотою попрямує до незатишного похмурого будинку. Я поглянув на нього. Слабке червоне світло цідилося з нижніх вікон одного крила, але інші вікна були темні й чимало з них чорніли проваллями, тому були без рам і шибок.

– Чи не знаходите ви це місце надто вже самотнім, аби в ньому жити? – помовчавши, запитав я.

– Іноді знаходжу, – відказала вона. – Зимовими вечорами, коли Артур у ліжку, а я сиджу самотою, слухаючи, як у зруйнованих старих покоях виє холодний вітер, ніякі книги чи інші справи не можуть прогнати гнітючих думок; але, звісно ж, піддаватися їм не можна. Якщо Рейчел задоволена таким життям, то чому не повинна бути задоволеною я? Я страшенно вдячна, що мені надали цей притулок.

Останню фразу вона промовила тихо, немовби говорила радше до себе. Потім побажала мені доброго вечора і пішла.

Я й собі подався додому, аж побачив містера Лоренса, що верхи на гарному сірому поні піднімався нерівною вузькою дорогою, яка перетинала вершину пагорба. Я трохи збочив зі свого шляху, щоб погомоніти з ним, бо ми давненько вже не бачилися.

– То ви з місіс Грем щойно розмовляли? – поцікавився він після того, як ми привіталися.

– Так.

– Гм! Я так і думав, – він замислено дивився на гриву свого коня, наче був нею невдоволений абощо.

– Ну! І що з того?

– О нічого! – відповів він. – Я лише думав, що вона вам не подобається, – тихо додав він, скрививши свою класичні вуста у трохи саркастичній посмішці.

– Припустімо, що й не подобалася, та хіба людина не може змінити свою думку?

– Так, звичайно, – сказав він у відповідь, розплутуючи ковтун у гриві свого поні. Потім пильно глянув на мене своїми світло-карими очима й додав: – Отже, ви змінили свою думку?

– Не скажу, що повністю змінив. Мабуть, дотримуюся тієї ж думки, що й раніше, хіба що трохи ліпшої.

– О! – він роззирнувся довкола у пошуках чого-небудь іншого, про що можна було поговорити, і, зиркнувши на місяць, зробив якесь зауваження щодо краси вечора, на що я не відповів, оскільки воно не стосувалося теми.

– Лоренсе, – спокійно запитав я, зазираючи йому в очі, – ви що, закохані у місіс Грем?

Замість того, щоб страшенно образитися, він спочатку здригнувся від несподіванки, а потім захихотів, ніби це сміливе запитання його дуже насмішило.

– Я закоханий у неї! – повторив він. – Що змусило вас навіть уявити таке?