— Безумовно, це не виноградне вино.

— А хто у цьому сумнівається, — відгукнувся Артем. — Коли ж виноградне вино бувало такого білуватого кольору?

— Артеме, не заважайте. Я думаю, що це та сама оксюгала, про яку є згадки в стародавніх істориків. Оксюгала — своєрідно оброблений і підсолоджений кумис.

— Чому кумис? — здивувалася Ліда.

— Цілком ясно. Такі племена, як оце, що належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили ці табуни. Скіфи-кочівники їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку — такий сир. І з молока ж таки готували свої напої — наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз.

— Що ж, мені ваша оксюгала подобається, — витер губи долонею Іван Семенович. — Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не надто п’янюча вона!..

Зовні почулися голоси — стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф, Варкан, швидко вийшов з намету. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві Сколотові. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів, його обличчя було серйозне й нахмурене.

— Варкан каже, що віщун там щось мудрує. Знов виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.

Науковці обмінялись поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного! Варкан надів свій шкіряний шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід, похитав головою:

— Цікаво й мені взнати, в чому річ.

І з цими словами Артем вислизнув з намету слідом за Варканом — раніше, ніж хтось устиг його спинити.

Варкан скочив на коня, що стояв біля намету, і разом з кількома іншими скіфами поскакав. Артем подумав:

«Мабуть, старий шахрай вигадав щось серйозне! Інакше Варкан не поспішав би так. Проте що ж мені робити?..»

Рішення прийшло зразу. Треба збагнути самому, що мудрує старий віщун. Варкан поскакав у тому напрямі, звідки вони прийшли. Це Артем пам’ятав.

«Значить, підемо й собі. Звісно, на коні воно швидше й зручніше, але нічого не вдієш, підемо пішки… Втім, як швидко посутеніло! І хмари потемнішали…»

З-за лісу випливала велика чорна хмара. Вона посувалася низько-низько, повільно облягаючи й без того низький небосхил. Це від неї спадали на землю темні сутінки, бо хмара закривала собою все небо. Жовтувато-рожевий колір рослин помітно змінився, він набув фіолетуватого відтінку. Все здавалося дивним і неприродним у цьому загадковому світі. Здаля пролунав загрозливий глухий гуркіт. Гроза?.. Грім?..

Артем прискорив ходу. Що вигадав старий віщун? В якій мірі це стосувалося їх? Перед очима Артема поставало люте обличчя, пронизливі гострі очі віщуна. Огидне обличчя жорстокої людини, яка не задумається ані на хвилину перед тим, як убити!

— Чи не це воно? — сказав стиха Артем і спинився.

За поворотом він побачив велику юрбу, від якої до нього долітали вигуки й гомін. Попереду юрби крутилося кілька вершників, натягуючи поводи коней, але роздратований чимсь натовп уперто відштовхував їх і посувався вперед. Ось коні звилися дибки. Один з вершників ледве утримався на коні, так несподівано й раптово звився його кінь.

«Та чи не Варкан це?» — подумав Артем.

Вершники трохи відступили. Між ними та юрбою опинилася невисока постать людини з загрозливо піднесеними руками. Артем зразу взнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, закликав своїм хрипким голосом. Віщун показував на небо, на велику чорну хмару й шалено вимахував руками.

«Лякає! — вирішив Артем. — От старий крутій!»

Один з вершників (Артем пізнав у ньому Варкана) виїхав наперед. Але решта вершників не підтримувала Варкана. Він залишився сам. Віщун ще раз підняв руки, щось вигукнув. Мов виконуючи його наказ, передня частина юрби насунулась на Варкана. Ще мить і його скинули б з коня. Але Варкан швидким рухом натягнув поводи, кінь раптом стрибнув і виніс його з натовпу до решти вершників. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи до намету Сколота.

Натовп з радісним гомоном сунув услід за вершниками. Попереду біг сам віщун, слідом за ним кілька його помічників (Артем пізнав і їх, це були ті самі, що ховалися від нього за жертовником), а далі вже вся юрба.

— Е, мені це діло не подобається, — пробурмотів Артем. — Якщо вони помітять мене… і сховатись нема куди…

З найближчих наметів уже вибігали люди, які почули вигуки натовпу. Становище Артема дедалі гіршало. Тепер йому вже зовсім нема куди тікати. Саме в цю мить Артем побачив вершників, що мчали повз нього.

— Варкан! — гукнув він щосили.

Скіф озирнувся. Він побачив Артема. З губ його зірвався вигук здивування. На скаку він раптово спинив коня, примусивши його звитись дибки, і обернувся. За мить кінь був уже коло Артема. Варкан простяг йому руку й допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан знову мчав галопом, наздоганяючи інших вершників.

Артем сидів позаду нього на крупі коня, тримаючись обома руками за вершника. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп посувався за ними. Його очолював старий віщун з помічниками.

«Чи не по наші це душі?» — майнуло в голові Артема.

За кілька хвилин вершники спинилися біля намету вождя… Артем зіскочив з коня і вбіг у намет.

— Товариші, — мовив він, відсапуючись, — сюди йде ціла юрба на чолі з тим віщуном!

Він помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як здригнулася борідка Дмитра Борисовича. Старий Сколот запитливо поглядав на нього. Проте Варкан уже розказував вождеві. Обличчя Сколота стало суворіше. На жаль, Дмитро Борисович не розумів Варкана, бо той говорив зараз скіфською мовою. Перебивши Варкана, Сколот узяв і надів свій бронзовий шолом. Рука його лягла на важкий меч. Але він не підвівся, а лишився сидіти на своєму стільці, лише показавши Варканові рукою на гостей.

Варкан повернувся до них. Він швидко заговорив — тепер уже грецькою мовою, звертаючись до Дмитра Борисовича. Археолог слухав його, уважно слухав, погладжуючи стурбовано борідку.

— Що він говорить, Дмитре Борисовичу? — запитав геолог.

— Він говорить, що віщун підбурив скіфів вимагати від Сколота, щоб вождь віддав нас віщунам… і вони ідуть сюди… головний віщун загрожує скіфам небесною карою… лякає їх грозою, що насувається… блискавкою… і камінням, що падатиме з неба… каже, що боги гніваються на скіфів за те, що нас не принесли в жертву!..

Артем зрозумів: хитрий шахрай використав наближення грози!

— Правда, Іване Семеновичу, насувається гроза. Все небо облягли чорні хмари.

— Варкан каже, що скіфи полякались, що вони бояться того каміння. Не знаю, історичні джерела вказують, що скіфи не боялися грози. А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.

— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови — свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно падає з неба, хіба це не привід боятися грози?

Ліда здивовано глянула на геолога:

— Яке каміння? Хіба під час грози падає каміння?

— Трапляється… якщо зважити, де саме ми з вами перебуваємо… електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми в підземній глибині, в печері?

Це звучало дивно. Але Іван Семенович говорив серйозно й незаперечно. Печера… і скіфи… і дивна рожева рослинність… і гроза під землею… як поєднати все це?..

Проте саме зараз часу на міркування не залишалося. Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелася й підбігла до виходу з намету. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинули вигуки. Сколот повільно підвівся і вийшов з намету, тримаючи руку на держаку меча. За ним вийшов і Варкан. Тоді вирушили і вчені. Стиснені щелепи і зсунуті брови Івана Семеновича не обіцяли нічого доброго. Дмитро Борисович стискав кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.

— Ти боїшся, Лідо? — спитав Артем.