— І це все?

— Все. Тепер становимще вирушає.

— Коли?

— Завтра або позавтра. Вози вже готові, навіть складено з половину наметів. Дорбатай поспішає.

— Чому?

— За законом Гартак стане повноправним вождем лише після того, як поховають тіло Сколота. До того часу, мовляв, душа Сколота перебуває в становимщі і ніхто інший не може бути вождем. Так вірять скіфи. А Дорбатай хоче закріпити положення. Крім того, і сам Гартак хоче якнайшвидше позбавитися тіла Сколота, яке нагадує йому про його участь у вбивстві.

Він змовк. Потім, наче згадавши, заговорив знов:

— Гартак, крім того, мріє одружитися з вашою дівчиною… він ладний зробити ще якийсь злочин, щоб прискорити це… Він надіслав їй подарунки, як майбутній дружині… і тепер добивається згоди Дорбатая на одруження…

— Треба врятувати їх швидше! — вихопилося в Артема.

Роніс уважно подивився на Артема і спитав Дмитра Борисовича, що він сказав.

— Коли Дорбатай погодиться, — продовжував Роніс, — то одруження мусить бути незабаром. Раби, що прислужують Гартакові, кажуть, що він тільки про це й думає. І мені здається, що Гартак… випросить у Дорбатая цей дозвіл.

— А чому потрібний дозвіл Дорбатая?

— Поки поховають тіло Сколота…

Дмитро Борисович рвучко повернувся до Артема:

— Артеме, а що, коли й справді Дорбатай дасть Гартакові дозвіл взяти Ліду за жінку до поховання Сколота? Що тоді?..

Артем мовчав — похмуро й люто. Ліда була в руках Дорбатая і Гартака. Що можуть вони, Артем і Дмитро Борисович, зробити? Чим можуть вони допомогти?.. Вони й самі примушені поки що переховуватися від переслідувань воїнів Дорбатая… Прокляття! Викрасти Ліду?.. Але ж це неможливо… адже Роніс розповідав, під якою сильною охороною перебувають полонені… та й сама Ліда писала про це в листі…

Думки стрибали одна за одною, всі невтішні, всі однаково сумні. Немає, немає виходу…

Роніс, який весь час придивлявся до вчених, стримав свого коня. Тепер вони їхали зовсім близько, майже торкаючись один одного. Роніс попросив Дмитра Борисовича переказати Артемові таке:

— Слухайте, мені здається, що вашій дівчині не дуже подобається думка про те, щоб одружитися з Гартаком?

— Про що питати! — запально відгукнувся Артем.

Роніс посміхнувся:

— Тоді прислухайтеся до того, що я скажу. В мене є одна думка. Здається, вашим друзям справді можна допомогти. Принаймні, на певний час, доки нам пощастить здійснити наші загальні наміри…

І, схилившись до Дмитра Борисовича, грек тихим голосом, ледве чутно, почав розповідати про свій план.

Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених безкінечною процесією. По шестеро, по восьмеро коней тягнуло ті вози; але настільки важкі вони були, що на узвозах навіть коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно підганяли їх, коні хропли, вкривалися піною. Іноді коні витягали віз, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів бігли від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, бич свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи тим самим замахом ударити по голих плечах рабів.

Третій день становимще посувалося своїм шляхом. Вози спинялися тільки на півгодини на обід та на ночівлю. Щоранку запрягали свіжих коней з великих табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней виганяли на відпочинок у табуни. Зовсім зморених або пошкоджених різали, білували й варили або смажили їх м’ясо.

Шлях, яким весь час рухалося становимще, ішов уздовж великого лісу, за яким здіймались кам’яні урвища. Подеколи цей шлях віддалявся від лісу на півкілометра чи на кілометр. Потім знов наближався, ішов поруч з лісом. Артем іноді навіть дивувався: невже скіфські старшини, та й сам Дорбатай, зовсім кинули думати про них, забули про існування втікачів?.. Адже ніхто не робив більше спроби розшукувати лісовий табір. Очевидно, Дорбатай вирішив, що втікачі залишилися десь коло місця старої стоянки.

Так чи інакше, Артемові з товаришами було легко спостерігати пересування становимща. Юнак уважно відзначав усі ознаки шляху. Хтозна, чи не доведеться їм потім, коли пощастить звільнити Ліду й Івана Семеновича, повертатися самим назад, на старе місце, де вони могли б сподіватися знайти можливість повернутись на поверхню землі?..

Проте одне явище дуже зацікавило Артема. Як сказано було раніше, становимще посувалося весь час вздовж кам’яних урвищ попід лісом. Тих урвищ, які були насправді природною стіною між підземним простором, де жили скіфи, і сталактитовою печерою, що привела сюди вчених.

Спочатку Артемові здавалось, що становимще посувається просто на захід. І думка про це лякала його. Адже кожен кілометр віддаляв їх усе більше від місця, де завал перетяв їм тоді шлях назад. Проте на другий день Артем помітив, що напрям, у якому посувалося становимще, ніби змінився. Замість того, щоб вести прямо на захід, він повернув праворуч, трохи на північ.

Артем поділився своїм спостереженням з Дмитром Борисовичем.

— Треба перевірити за компасом. Це дуже важливо, — відповів той.

Артем перевірив — і не один раз. Дійсно, напрям руху становимща відхилявся на північ!

Щодня перевіряв тепер юнак це явище — і щодня пересвідчувався, що становимще весь час повертає праворуч. Здавалося, урвища ішли широким півколом з півдня на північ.

І становимще, яке весь час посувалося вздовж урвища, обходить це півколо.

Це було надзвичайно важливим спостереженням. Виходить, що товариші зовсім не віддалялися від сталактитової печери, відокремленої від них велетенською стіною урвища. Навпаки, вони обходили стіну з півдня на північ, залишаючись весь час поблизу печери!

Гаразд. Але чи пощастить їм знайти таке місце в стіні, яке можна було б пробити їх силами, хоча б з допомогою Варкана і його товаришів? Не можна було припустити, що сталактитова печера має багато отаких місць у своїх стінах, де однієї динамітної шашки вистачить для того, щоб пробити стіну!

Артем думав про всі ці можливості лише між іншим. Головне, що не покидало його думок, це було визволення товаришів і пов’язане з цим майбутнє повстання. Щодня до них приєднувались нові й нові мисливці, яким загрожувала помста Дорбатая та знатних старшин. Багатії зводили тепер рахунки з усіма, хто мав свого часу сміливість виступати проти них…

Роніс і Варкан не поспішали. Видно було, що вони вирішили зібрати всі сили й бездоганно підготувати повстання перед тим, як починати його. Артем вітав таку завбачливість, вона дуже подобалась йому. Але з якою охотою він узяв би участь в негайній боротьбі, яка допомогла б звільнити Ліду і Івана Семеновича сьогодні ж таки!..

Поки що Артем стежив за пересуванням жалобної процесії тільки здаля. Аж увечері, коли становимще спинялося на відпочинок, на ночівлю, Артем з Варканом наважувалися підходити ближче до скіфського табору. Юнак не залишав прихованої надії використати якийсь випадок визволити товаришів. Але жодного разу йому не пощастило навіть наблизитись до возів, серед яких був той єдиний, що цікавив його.

Артем навіть запам’ятав його ознаки. Два чи три рази юнак здаля бачив червоне вкриття того воза. Одного разу здалося йому, що він побачив навіть золотаву голівку Ліди, яка виглядала назовні. Проте… було цілком ясно, що Артем не мав змоги зробити щось рішуче. Доводилось чекати, стиснути кулаки до болю — і чекати.

Єдиною втіхою Артема були листи від Ліди. Раби майже щоночі приставляли юнакові маленькі аркушики паперу, густо списані дрібним поквапливим почерком Ліди. Артем читав їх і перечитував, намагаючись уявити собі всі думки й почуття дівчини. Він схиляв голову, попускав поводи коневі, що квапливо пробирався між деревами вслід за кіньми Варкана і його товаришів. І тоді Артем мов насправді бачив — важко хитаючись, рипить віз, колеса його одне за одним перекочуються через рівчаки і ями. Цей великий безмежний степ не мав шляхів, їх прокладають колеса попередніх возів. І тільки праворуч, на півночі видніється смуга нескінченного лісу, який підіймається до урвищ. Ось віз їде по рівному, немає ні вибоїв, ні рівчаків, не чути нічого, крім гучного рипіння, яке лунає ззаду, спереду, з боків. Ліда сидить у своєму возі, вона виглядає з нього, вона невідривно дивиться на далеку смугу лісу. Вона знає, вона певна: там недалеко від неї посуваються Артем, і Дмитро Борисович, і Варкан, і їхні товариші… Ліда дивиться на ліс, зітхає, знов дивиться — з надією і палким бажанням помітити щось серед далеких дивних жовто-рожевих дерев. Але нерухомі дерева, нічого не можна помітити між них… ніколи жоден вершник не виїжджав з того лісу, мовби й не було там ніколи Артема з його товаришами… Тоді Ліда знов схиляється й швидко-швидко пише… це той самий лист, що зараз у руках Артема…