— Мені здається, це не дуже смачно…

— Пробач, забула. В цю чашу ще буде налито вино. І ви вип’єте це вино разом з кров’ю.

— Це вже не так страшно, хоч все-таки й не дуже вабить мене.

— А після того ви з Варканом станете побратимами. Це покладе на вас обох певні обов’язки.

— Як брати?

— Ні, більш. Я не пам’ятаю добре, але, здається мені, побратими — навіть рідніше, ніж просто брати. Та ти спитаєш у Дмитра Борисовича, він тобі все це пояснить.

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем все ще вагався:

— Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії? Що тоді?

— Я не знаю. Але я думаю, що це буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі — він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся?..

— Ну, на чортів ота кров? — буркнув іще Артем.

Але він розумів уже, що його відмовлення і справді буде образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув Варканові свою руку.

Таким же хутким помахом молодий скіф надрізав руку Артемові. Юнак скривився: от, які звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемової руки впали в чашу й змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу вина. Тоді Варкан сів поруч з Артемом і підніс йому чашу.

— Пий, Артеме, — посміхнулась Ліда. — Потім розкажеш, чи смачне!

— А ну тебе! — відмахнувся Артем.

Він припав губами до чаші. Варкан обняв його вільною рукою за плечі, нахилив чашу і теж припав до неї.

— Разом, разом з ним треба пити! — сказала Ліда.

Вино було густе й запашне, і Артем не відчував ніякого неприємного присмаку. Та дійсно, хіба можна було відчути смак кількох краплин крові, що розчинилися в великій чаші вина? Артем тягнув вино, скоса поглядаючи на Варкана: може, годі?.. Але скіф пив далі й далі, не відриваючись. «Мабуть, справді треба пити до кінця, — подумав юнак. — Ну, гаразд, я йому доведу, що й я можу пити, не переводячи духу!»

І він чесно випив півчаші, яка припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема й поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.

— Ну, як? — поцікавилась Ліда.

— Нічого. Смачне, приємне вино. От і все.

Він відчув, що трохи сп’янів. Скільки це він випив? Мабуть не менш, як півлітра. І не відриваючись. А звідки це в наметі взялись нові люди? Он кілька воїнів… чи мисливців, все одно… і жінки… Мабуть, зайшли, поки він пив. Хороше вино, смачне! Так тепер він з Варканом — побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..

Скіфи, що зайшли в намет, слухали нову розповідь Варкана. Він знов розказав про полювання, показуючи то на Артема, то на себе, то на Ліду. Ось він підстрибнув, показуючи, як Артем зіскочив з дерева і вдарив мечем кабана. Схвальні вигуки слухачів свідчили, що скіфам сподобалась поведінка молодого чужинця. Вони з пошаною дивились на Артема. Проте тепер юнак уже не соромився. Вино таки вплинуло на нього. Він сидів на своєму місці зовсім невимушено і в свою чергу придивлявся до скіфів. Ось високий бородатий воїн у шкіряному шоломі, з важким мечем. Артем, здається, навіть бачив його вже десь. Але хіба згадаєш, коли протягом двох днів довелося бачити стільки нових облич?.. А от той старий скіф, що спочатку приніс їм молоко й їжу, а тепер знов слухав Варкана, — чи не батько це нового Артемового побратима? Він дуже подібний до Варкана. Таке ж саме тонке обличчя, високе чоло, рівний ніс. Тільки що старий, зморшкуватий. Жінки теж уважно слухають Варкана, поспиравшись підборіддям на долоні.

Зовні раптом почулися чиїсь голоси. Краї намету розгорнулися, і Артем здивовано побачив Дмитра Борисовича. Археолог увійшов і зразу напівсердито почав лаяти Артема й Ліду.

— Чого це ви тут розляглися? Ми ждемо їх у Сколота, а їм і байдуже… Вставайте, пішли! Та ви, Артеме, підпили трохи, я бачу? Що це таке?

— Він побратався з Варканом, Дмитре Борисовичу, випив вина з кров’ю, — пояснила Ліда.

— Як побратався? І без мене? Артеме, це нечесно! Як ви насмілилися робити це, коли мене тут не було? Такий цікавий звичай, а я й не бачив!.. Ай-яй-яй, як погано з вашого боку! Ну, пішли, по дорозі розкажете. Тільки докладно, все, як було. Не пропускайте жодної дрібнички. Адже цей звичай дуже характерний для ступеня розвитку цього скіфського племені. Починайте, я слухаю!

І вони в супроводі Варкана вийшли з намету.

Великий утоптаний майданчик перед наметом Сколота був укритий килимами й циновками з конопляного прядива. Великі вози й менші розміром криті повстю кибитки оточували цей святковий майданчик суцільною стіною. Далі поза ними підносились інші намети, більші й менші. Все разом нагадувало дивний амфітеатр, краї якого дедалі ставали вищими.

Посередині, на підвищенні, вкритому повстю та різнобарвними килимами, сидів сам Сколот. Поруч нього напівлежав на килимі Іван Семенович. Геолог розмовляв з старим вождем з допомогою жестів. Що кожен з них розумів з тієї бесіди, було невідомо; але зовні вони обидва були цілком задоволені один одним. Недалеко від Сколота сидів Гартак. Він був пишно одягнений. Але ніщо не могло прикрасити цю людину.

І не тому, що Гартак був калікою. Це було найменшою причиною.

Неприємне, лихе його обличчя, завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивились прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка іноді з’являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знов перетворитись на звичну неприємну гримасу, — всіх цих рис не могло приховати найкраще вбрання.

Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші уславлені його дружинники й мисливці. Довге сиве пожовкле волосся спадало з-під їх високих шкіряних шоломів, оздоблених золотими прикрасами. Тільки вони, довговусі й сивобороді воїни й мисливці, мали право перебувати поруч з Сколотом на його килимах.

Трошки далі сиділи старшини та знатні скіфи-багатії. Вони трималися осторонь, не змішуючись з воїнами й мисливцями, так само, як і з простими скіфами. Вони гордовито дивились навкруги і тихо розмовляли між собою.

Ще далі розмістилися звичайні, прості скіфи. Вони сиділи тісно, один поруч одного. Ті, хто встиг відзначитися під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, — займали ближче до центра місце. А позаду на кінських шкірах або просто на землі, далеко, аж біля возів та кибиток, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки мріяла про подвиги та славу…

Жінки стояли окремо, осторонь. Вони не мали права брати участі в бенкеті. Вони стояли окремими купками, прислухалися до розмов, але не втручалися в них.

Стриманий гомін пробіг по майданчику, коли з’явились чужинці. Всі розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід, який вів прямо до підвищення Сколота. Сам старий вождь трохи підвівся, вітаючи прибулих. Він вимовив кілька слів, указуючи на місце коло себе.

— Сколот запрошує нас усіх зайняти місце, — сказав археолог.

— А як урочисто! — мовив Артем, оглядаючись.

— І тому нам треба бути досить серйозними й поважними. Майте на увазі, що сотні очей стежать за кожним нашим рухом. Зокрема ота купка, — непомітно вказав на знатних скіфів Іван Семенович.

Справді, якщо дружинники, воїни, мисливці й прості скіфи лише з цікавістю дивились на чужинців, то купка знатних багатіїв була настроєна явно вороже. В цьому не було нічого дивного. Адже чужинці недоброзичливо поставились до Дорбатая. А це віщувало погані взаємини і з тими, на кого він спирався. Кожен з товаришів добре розумів це.

На товстому пухкому килимі було дуже зручно сидіти. Артем з насолодою випростав ноги: справді, тут приємно було відпочити. Від сп’янілості вже майже нічого не залишилося, голова знов була свіжа.