— Можливо, можливо…

— Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу?

— Про що? Про хмарки?

— Та ні! Ну, ви знаєте, про що…

— Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!

— Ой, не буду! Не буду!.. А це хто?

В отворі показалася жіноча голова. Рабиня принесла кисле молоко. Вона поставила череп’яний глек, озирнулася назад, глянула на всі боки.

— Що таке?

Рабиня дістала з-під одягу малесенький папірець. Подала його Ліді й жестом показала, щоб Ліда дала їй теж… для тих, хто, мовляв, перебуває там, далеко-далеко, в лісі, куди вона вказала пальцем. Потім вона тихо сіла на краю воза спиною до середини.

— Записка від Артема! — радісно вигукнула Ліда.

— Що ж він пише?

— «Чому давно немає відповіді? Турбуємось. Як справи з Гартаком? Роніс каже, що він одержав від Дорбатая дозвіл одружитися тепер-таки. Негайно відповідай — і докладно. Зокрема, на попередній лист, де я говорив про деякі мої особисті…»

Ліда раптом спинилася і закашлялась.

— Ну, далі? — подивився на неї підозріло геолог.

— «…про деякі мої особисті справи». Все, Іване Семеновичу.

— Так таки й усе?

— Ну, є ще одна малесенька дрібничка, але вона…

Ліда густо зашарілася й схилила голову.

— Ну, якщо вона така малесенька, та дрібничка, то хай уже залишиться вам самій, — заспокоїв дівчину Іван Семенович. — Що ж, треба негайно відповідати, чи не так? Здається, там, у моїй записній книжці, ще лишилося кілька чистих сторінок?

— Звісно! Зараз, зараз я напишу йому про все! Де ж це олівець?..

Іван Семенович опустив голову, щоб Ліда не помітила його хитрої веселої посмішки, і уважно напихав тютюном люльку.

Минали дні — одноманітні, схожі один на один. Великий похід скіфів повільно рухався до легендарних Гер, розтягнувшись більше як на кілометр. Ця повільність процесії дуже дратувала Артема, який, нетерпляче ждав вирішальних подій.

Варкан і Роніс заспокоювали його. Дмитро Борисович перекладав їхні слова:

— Ця повільність нам допомагає. Ваші товариші перебувають у безпеці. Сили Дорбатая й старшин потроху зменшуються, а наші сили, навпаки, весь час зростають. Все йде гаразд!

Роніс ще додав:

— Можу сказати, що нам навіть корисніше було б, якби подорож затяглася ще на деякий час. Нам значно легше було б тоді добитися справжньої перемоги… і бій був би коротший…

Артем здивовано глянув на нього.

— Так, так, — посміхнувся Роніс. — Пам’ятаєте, я казав вам, що вся ця подорож послабить сили Дорбатая й знатних старшин? Я мав на увазі ось що. Раніше старшини й їхні воїни трималися разом, вони були весь час зв’язані. Тепер, коли скіфські воїни втомилися, коли процесія так розтяглася, все змішалось. А наші сили, навпаки, зросли. Ми не марнуємо часу. Ми багато чого навчилися!..

Роніс стиснув кулак і стукнув ним по стовбуру:

— Цього разу старшинам не буде так легко! Ми добре пам’ятаємо пролиту ними кров наших пригноблених братів!

Варкан спокійно додав:

— Коли б Дорбатай та старшини знали щось про нашу діяльність, — вони не поводилися б так з бідними мисливцями. Адже останніми днями Дорбатай наче навмисне збуджує проти себе мисливців і скотарів. Разом із знатними старшинами він ставиться до них так само, як до своїх рабів. Отож частина мисливців і тікає до нас; а решта теж на нашому боці й допоможе нам під час повстання. Саме тому я й вирішив не приймати до нашого загону нікого з мисливців, починаючи з вчорашнього дня. В нас сили вистачить; краще хай вони залишаються там і готують інше…

Артем з насолодою слухав усе це. Наближається, наближається час повстання! Ще день-два — і воно спалахне. А тоді!.. Тоді розв’яжеться все-все!

Загін Варкана невпинно слідкував за походом племені. Поступово в загоні Варкана опинилися всі молоді дружинники. Після смерті Сколота вони швидко пересвідчились, що Дорбатай та його спільники не збираються нічого дарувати наближеним небіжчика Сколота, своїм старим ворогам.

Сколот умер, його оточення втратило підтримку. Кожен, хто якоюсь мірою свого часу підтримував його, кожен, хто навіть просто висловлювався колись проти віщунів або старшин, відчував тепер небезпеку, що нависла над ним.

Дорбатай не дарував нічого. Його зіркі очі немов завжди бачили перед собою довгу чергу людей, яким треба було помститись. Щодня він проклинав когось із своїх ворогів, відбирав їхнє майно, яке б мізерне воно не було.

Проте відібрання майна й прокляття — було не найстрашнішим із вчинків Дорбатая. Старий віщун охоче влаштовував ефектні сцени, щоб ще більше залякати народ.

Троє мисливців, друзів Варкана, вже загинули протягом кількох найближчих днів після того, як Дорбатай отруїв Сколота. Всі троє раніш виступали проти віщунів, глузували з них. Вони без пошани ставились і до старшин. Дорбатай розправився з ними з холодною жорстокістю.

Перший з них був обвинувачений у неповазі до священних звичаїв і в глузуванні з віщунів. Його привели під охороною до Гартака. Новий вождь сидів на пишному підвищенні. Біля нього стояв холодний і суворий Дорбатай. Старшини стіною стояли круг підвищення. А навколо юрмилися скіфи, розуміючи, що обвинувачений заздалегідь приречений.

Гартак, який виконував волю старого віщуна, запитав молодого мисливця серед мертвого мовчання натовпу:

— Чи визнаєш ти свою провину? Чи визнаєш, що зрадив священні звичаї? Чи визнаєш, що образив святого віщуна?

Мисливець сміливо відповів:

— В мене немає провини, в якій мене обвинувачують. Я ніколи не зраджував звичаїв. Я не ображав святих віщунів. Я лише заступився за дівчину, яку обдурив віщун, відібравши в неї худобу. Віщун сказав, що відбирає худобу з волі богів. А потім зарізав коня на м’ясо і з’їв його сам. Якщо він зробив таке — хіба він святий?

Натовп загув, бо чимало скіфів знало, що це правда. Але Дорбатай знав, що йому робити. Загрозливо піднявши руку, він мовив:

— Віщун виконав волю богів. Ти образив його, а разом з тим образив і богів. Мовчи, не сперечайся! Ми спитаємо великих богів, вони скажуть нам усю правду. І так, як вони скажуть, ми вчинимо з тобою. Гей, ворожбитів сюди! Хай вони запитають великих богів!

Троє дідів у чорному одязі з пучками лозинок у руках підійшли до підвищення. Вони поклали лозинки на землю, помолились. Потім почали одну по одній перекладати лозинки й ворожити. Натовп мовчав. Обвинувачений глузливо дивився на ворожбитів: що можуть додати їхні лозинки, коли про ганебний вчинок віщуна знало чимало скіфів?..

Але ось ворожбити закінчили. Найстаріший з них виступив наперед:

— О великий вождь Гартак! О мудрий і святий Дорбатай! Боги сказали нам усе. Вони сказали нам усім однаково: цей чоловік винний. Він образив святого віщуна, він образив богів. Боги гніваються, бо він зрадив священні скіфські звичаї, як зраджував їх і до того!

Обвинувачений зблід. Але коли Гартак знов запитав його, чи визнає він тепер себе винним, скіф відповів уперто:

— Ні! Вони брешуть, ці ворожбити! Я не винний!

— Привести інших, — наказав Дорбатай спокійно. — Виконаємо наш звичай!

Тепер прийшло шість ворожбитів, — вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав звичай, якщо обвинувачений опирався й не визнавав того, що сказали перші троє ворожбитів.

Ці шестеро, повороживши, сказали:

— Він винний! Він цілком винний, — так кажуть боги! І боги вимагають суворо покарати його!

І знову скіф відкинув обвинувачення. Тоді прийшло дванадцять ворожбитів — знов удвоє більше. І ці дванадцять підтвердили:

— Він винний! Так кажуть боги. Боги вимагають кари!

Цього було вже досить. Звичай був виконаний. Дорбатай махнув рукою, і віщуни підвезли заздалегідь приготований віз, наповнений сухим хмизом. У віз запряжені були люті бугаї. Молодого скіфа поклали зв’язаного у віз, заткнули йому рота, накрили хмизом. Потім запалили хмиз і вдарили бугаїв. Злякані тварини побігли в степ, увозячи за собою рухоме вогнище, де в горящому хмизі лежала жива людина, яка не могла ні крикнути, ні ворухнути зв’язаними руками й ногами…