— Миколо Петровичу, — сказав він, — значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію… Чому я не відчуваю тяжіння?..

— Дуже просто, — відповів Риндін, продовжуючи їсти. — Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо або, коли хочете, падаємо у всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.

— Ми самі собі планета, — пожартував Сокіл.

— Коли хочете, то так. Наша ракета, звісно, має власну силу тяжіння. І, коли б ми викинули щось із нашого корабля, це «щось» тяжіло б до нього і летіло б разом з нами — внаслідок однакової з кораблем швидкості цього самого «чогось». Зараз ми нічого не важимо — практично принаймні. Але теоретичне тяжіння існує й для нас. Наприклад, коли б ми заснули в каюті, вільно повиснувши в повітрі, то відчули б до ранку тяжіння усієї нашої системи. Наші тіла поволі пересунулися б до центра ракети. Вранці ми опинилися б усі вкупі десь по середині каюти. Так само припливли б до центра каюти і всі речі, які ми забули б прикріпити до стіни.

— Складна механіка, — процідив Гуро. — Якось, знаєте, легше воно, звичніше на Землі, хоч там і є вага.

Він змовк і, відсунувши від себе прибор, щось обмірковував. Потім витяг із кишені свою люльку, набив її тютюном. Взяв люльку в рот, витяг сірники…

— Е, ні! — спинив його Риндін. — Мушу нагадати вам про нашу умову. Дві люльки на добу. Ми не можемо витрачати повітря на ваше куріння.

— Так я ще ж не перебільшив норми, — відповів Гуро. — Це сьогодні перша, принаймні, в ракеті.

Він запалив сірника, як завжди вичікуючи, поки згорить його голівка. Але, на його здивування, сірник, як тільки згоріла голівка, погас, хоч на нього ніхто не дмухав. Гуро запалив другий. Цей погас так само швидко. Гуро здивовано глянув на Риндіна. Він побачив на обличчі Миколи Петровича лукаву посмішку.

— Зачаровані вони, чи що? — сердито запитав він.

— Цілком нормальна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов вільно горить лише тому, що нагріте ним повітря підіймається вгору. Воно від нагрівання розширяється, стає легшим, підіймається, звільняючи місце навколо сірника для нового, свіжого, в якому ще не згорів кисень. А тут, у ракеті…

— …Нагріте повітря не стає легшим, бо ваги не існує! Воно залишається навколо сірника і не пускає свіжого кисню до полум’я. Ясно, що сірник гасне! — закінчив Сокіл.

— Так що ж мені треба робити? — розгублено запитав Гуро.

З таким дивним явищем уславленому мандрівникові довелось зустрітись уперше.

— Я думаю, треба легенько повійнути на полум’я сірника, постачаючи йому в такий спосіб свіже повітря.

— На жаль, у мене всього тільки дві руки.

— Ми допоможемо вам. До речі, тепер ми знаємо, що ви не зможете запалити люльку без нашої допомоги. Значить, можна контролювати, скільки люльок на добу ви палитимете.

Гуро запалив третій сірник, Риндін легенько війнув над ним рукою. Полум’я не згасло, а, навпаки, розгорілося яскравіше. Гуро обережно запалив люльку і з насолодою затягся.

Пахучий дим завис у повітрі. Зосереджене мовчання панувало в каюті. Кожен думав про своє. Сокіл від диму закашлявся і навіть чхнув. Гуро глянув на нього з усмішкою.

— Будьте здорові, Вадиме! — почав був Гуро і спинився: від протилежної стіни каюти відбилася, як здалося Гуро, луна, ніби іще хтось чхнув. Гуро здивовано запитав товаришів:

— Такі акустичні ефекти теж є наслідком утрати ваги? Звідки така гучна луна?

Йому відповідали не менш здивовані погляди товаришів. Ні, луною тут не можна було пояснити!

Гуро вийняв люльку з рота. Спокійно поклав її просто в повітря, де вона й залишилася висіти, погойдуючись і ще деякий час випускаючи з себе тоненьку цівочку диму. Потім притулив палець до рота і тихо рушив уздовж стіни туди, звідки долинула дивна луна.

У тій стіні була висока ніша, закрита згори донизу рухомою кришкою, які бувають на конторських столах. Всі знали: у ніші стояв удосконалений легкий скафандр з апаратом для дихання. Завбачливий Риндін узяв з собою в корабель три такі скафандри на випадок потреби працювати на Венері у воді або в атмосфері, непридатній для дихання. Ці скафандри стояли по окремих нішах, закриті кришками.

Гуро наблизився до ніші, прислухався. Тиша. Дві пари очей уважно стежили за його рухами. Сокіл не витримав і спитав:

— Що ви хочете?..

Гуро спинив його помахом руки. У нього були свої власні плани. Тримаючись за шкіряну ручку, він натиснув на кнопку в стіні. Риндін і Сокіл не зводили очей з ніші. Шторка легко впала вниз, відкриваючи нішу.

В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, прикріплений до стіни пасами. Сірий гумовий одяг з металевим шоломом. Великі скляні вікна шолома мертво дивилися на мандрівників. Крім скафандра, в ніші не було нічого.

Але Гуро й не шукав нічого. Так само тримаючись за ручку в стіні, він натиснув ще одну кнопку. Яскраве світло. електричної лампочки залило нішу.

За великими скляними вікнами шолома стало видно чиєсь молоде обличчя. Невідома людина широко відкритими очима 1 дивилася на мандрівників, — людина, що ховалася досі в скафандрі!

— Ой! — скрикнув Вадим Сокіл, енергійно протираючи очі.

Від несподіванки він аж підстрибнув, забувши про свою невагомість. І відразу його підкинуло вгору, аж під стелю. Він ударився головою і ледве встиг ухопитися рукою за шкіряну петлю. Але очі його не відривалися від обличчя незнайомого, який теж дивився на нього крізь скло шолома.

Микола Петрович Риндін вражено похитував головою: от так несподіванка!.. Проте Гуро, єдиний з усіх, що не втратив спокою, принаймні зовні, впевненим рухом узявся за шолом, підняв його вгору і ввічливо промовив:

— Прошу, шановний товаришу, прошу! Будь ласка, виходьте без церемонії.

Лише Риндін помітив, як права рука Бориса стиснулась в кулак, немов готуючись до можливих ще несподіванок. Втім, незнайомець не сперечався. Він слухняно корився. Вилазячи з металевого кільця скафандра, він надто різко відштовхнувся від нього — і полетів уздовж усієї каюти, вдарившись об стіну.

— Ой! — скрикнув він, немов копіюючи вигук Сокола, що дивився на нього згори.

Незнайомий незграбно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитись. Нарешті, сильна рука Гуро схопила його за плече й притиснула до підлоги.

— Ну, давайте знайомитися, чоловіче. Хто ви такий і чому опинилися тут? — грізно спитав Гуро, придивляючись своїми гострими очима до незваного гостя. — Десь я наче вже мав нагоду бачити вас…

За холодними сірими очима мисливця немов була схована фотоплівка. Борис Гуро мав своєрідну й рідкісну властивість: йому досить було лише раз побачити людину, щоб запам’ятати її назавжди. Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її, пригадати її одяг, ім’я, особливості. І йому зараз згадалось: ракетний корабель виходить на озеро… вони з Соколом і Риндіним стоять на вишці… людина з фотоапаратом… корабель легко поплив по воді… так, так! Напіввійськовий захисний костюм, підперезаний ременем, короткі штани, панчохи!..

Золоте волосся у юнака скуйовджилось, на високому лобі червоніла гуля, мабуть, від удару об стіну. Гуро свиснув:

— Еге, я знаю вас, шановний! Що ж ви, самі тут, чи в супроводі вашої супутниці, яка була з вами на березі Іван-озера?

Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Мандрівників теж це зацікавило.

— Звідки ви знаєте його, Борисе? — спитав здивовано Микола Петрович.