Коні їхні ішли рівною риссю. Два рази вже кінь Варкана нетерпляче переходив на галоп, але скіф стримував його. Треба було вигадати час для кривого коня Дмитра Борисовича, але скільки можна уникати бою з погонею. Така була тактика Варкана.

Артем заждав ще кілька секунд. Голоси ворогів лунали зовсім близько. Тоді юнак рішуче спинив коня. Враз спинив свого коня й Варкан, придивляючись до Артема. Він не розумів вчинку побратима. Чому він спинився?..

Артем сказав, ніби Варкан міг його зрозуміти:

— Чекай! Я спробую сам!

Варкан, мабуть, зрозумів виразний помах руки юнака, що визначав «чекай!» і залишився на місці. Тоді Артем хутко зскочив з коня, не звертаючи вже уваги на здивування Варкана і його товаришів. Він пригнувся, щоб сховатися в траві, і швидко пробіг кілька кроків назустріч погоні. І спинився.

— А, ви звикли битися на конях? — збуджено бурмотів він. — Ви гадаєте взяти нас мечами й списами? Чекайте, чекайте, я вам покажу!..

Він притаївся в траві й ждав. Він виразно бачив уже передніх вершників, які скакали просто до нього. Мабуть, вони бачили перед собою вершників, які нерухомо стояли. Бо ось вони звели мечі. Люті вигуки розтинали повітря. Це було те саме, чого сподівався Артем.

Він виставив руку наперед. В руці була невеличка річ.

— Маєте!

І враз вигуки обірвалися, змінилися здивованим мовчанням. Не тільки Артем, а й Варкан з товаришами ясно бачили тепер, як раптово спинили коней здивовані вершники. Проте, якби вони не зробили цього, злякані коні спинилися б самі.

Сліпуче біле світло засяяло перед приголомшеними віщунами. Воно заливало їх своїм промінням — і вони не бачили нічого позаду цього проміння. Яскрава сліпуча точка загорілася над травою, нічого не запалюючи, але ховаючи за своїм сяйвом тих, за ким гналися віщуни. І темрява за сліпучою вогняною точкою враз стала глибокою і непроникною…

Віщуни вражено й розгублено дивилися на несподіване загадкове холодне світло, що таємничо виникло на їхньому шляху. Вони бачили один одного, як удень, бачили своїх коней, бачили траву перед собою. А далі все зникло за загорожею з цього блискучого чарівного світла.

— Ага, спинилися? — зловтішно шепотів Артем. — Спинилися? А що ви робитимете далі, хотів би я знати?..

Рука його тремтіла. Але він невпинно натискав кнопку свого електричного ліхтарика. Яке щастя, що він згадав про нього!

Раптом розгубленість змінилася люттю. Передній, літній віщун у шкіряному шоломі щосили вдарив коня, штовхаючи його вперед. Але зляканий кінь лише звівся дибки і не рушав. Вершник знов ударив його. Кінь не йшов. Тоді скіф швидким рухом вихопив свій спис, підніс його вгору, прицілився в сліпучу точку й кинув. Разом з цим залунала люта лайка чи закляття.

— Не вийде! — бурмотів Артем, відхиляючись. — Коли б ти не націлився, то, можливо, я й не встиг би… а так… будь ласка!

Спис пролетів недалеко від юнака. На мить Артем відпустив кнопку ліхтарика і стрибнув убік. Потім він знов натиснув кнопку. І знов віщунів залило біле холодне світло. За інших обставин Артем, напевне, посміявся б з роздратованих і розгублених облич віщунів. Але зараз йому було не до сміху.

— Можете кидати ще, — тихо мовив він. — Тільки не забувайте націлитися. Це мені дуже потрібно, бо інакше я не встигну відбігти. Тихше, Діано! Лежати спокійно, бо вони можуть влучити випадково в тебе!..

Одразу два списи полетіли в його бік. Артем упав на землю. Списи просвистіли над ним.

— Ах, так? — зловісно мовив він. — Гаразд, зараз я вам…

Він швидко відступив назад і намацав один з списів, що стирчав у землі. Не перестаючи світити, Артем хутко перекинув ліхтарик у ліву руку, розмахнувся правою і кинув спис у віщунів:

— Ловіть! Зараз буде й другий!

Спис вилетів із пітьми в світло, мов викинутий самою землею. Артем не націлявся. Але віщунів було багато, влучити було легко. Вороги не встигли й поворухнутися, як спис долетів до них і встряв у плече одному з віщунів. Вони дивилися на спис з тривогою і здивуванням. Пролунали злякані вигуки. Поранений повернув коня й поскакав геть від страшного холодного вогню, що кидає списи. Це було надто страшно!

— Маєте другий! — веселіше сказав Артем, кидаючи ще списа.

Тепер уже юнак не боявся нападу.

Другий спис влучив у груди коневі переднього віщуна, того самого, що першим кинув спис у страшний вогник. Цього було досить. Списи, що самі повертаються назад з пітьми і влучають у людей та коней… чаклун, що ховається за таємничим незрозумілим світлом, від якого відскакують кинуті списи, — цього віщуни не могли витримати. Як по команді, весь загін повернув коней і щодуху помчав назад. Артем бачив, що ніхто з віщунів навіть не оглядався. Вони пригнулися до коней — і тікали, тікали!

Юнак нервово засміявся:

— Я ж казав, що в мене є зброя! І непогана зброя в таких умовах!..

Він ще дивився вслід наляканим втікачам. Вони вже зникали за пагорком. Артем погасив ліхтарик і повільно рушив до товаришів. Після ясного світла темрява здавалась тепер ще густішою. Але через хвилину він уже бачив свого коня, що мирно пасся в траві. А ось і Варкан з товаришами.

— Ну, все гаразд!

І Варкан і його товариші дивились на Артема з пошаною, його незрозумілі для них вчинки вразили їх. Вони чудово бачили все, що відбувалося в смузі світла, не маючи уявлення про самий ліхтарик.

Артем скочив на коня:

— Поїхали, друзі! А то Дмитро Борисович може ще заблудитись. Діано, до мене! Що, собако, цього разу обійшлося без твоєї допомоги? Нічого, нічого, ти ще станеш мені в пригоді!

Сказавши це, юнак замовк. Велике нервове збудження давалося взнаки. Артем тепер відчував страшенну втому. Боліла поранена нога.

Варкан перемовився кількома словами з своїми товаришами, і вони теж змовкли. Маленька група їхала мовчки.

Ліс виріс перед ними майже несподівано, мов вистрибнув з пітьми. Варкан припинив коня й гукнув, приклавши долоні ребром до рота. Зовсім близько відгукнувся Дмитро Борисович:

— Я тут, тут!

Темний силует археолога вийшов з-за дерева й наблизився до них. Дмитро Борисович тривожно придивлявся, він наче рахував вершників. Ось він пізнав Артема й кинувся до нього:

— Артеме, Артеме мій! Я так турбувався за вас!..

— А коли ви втекли, то Дорбатай остаточно ошаленів… Він був настільки певний своєї перемоги, що ваша втеча вразила його, як грім. А тепер він з своїм табором багатіїв почуває себе непевно…

— Чому?

— Бо народ поділився на дві половини — і за нього й проти нього. Вже давно Дорбатай готувався до бійки з Сколотом. Але він весь час відкладав, бо боявся Сколота, знаючи, що його вплив на скіфів був ще досить великий. Так воно було, аж поки не з’явились ви. А після поразки біля жертовника Дорбатай зрозумів, що Сколот відбере в нього його вплив. Тоді Дорбатай вирішив діяти. Він умовився про все з тими знатними скіфами, що підтримували його, і добре обміркував усе. І тепер плем’я зовсім несподівано опинилося під владою Гартака. Але ж усім ясно, що вся влада — в руках Дорбатая. Проте старшини цілком погодились на це — навіть і ті, що колись були на стороні Сколота. Їм корисніше мати вождем Гартака, а владарем Дорбатая, ніж переживати їх ворогування, бо багатії ще й побоюються заколоту бідноти та рабів. До того ж вони знають, що живий Варкан. А за Варканом велика сила.

— Яка?

— Заждіть трохи, скажу, — посміхнувся Роніс. — Мабуть, вам доведеться зважити й на це. Ну, і ще — Дорбатай боїться вас. Адже ви зовсім несподівано для нього втекли… І потім, серед скіфів тільки й балачок, що про чарівне світло, яке виникло з-під землі, спинило погоню й відкинуло назад списи віщунів, влучаючи в них без промаху…

— Гм-гм… — кашлянув Артем.

— Залишається ще ваш білий дракон, ваш великий собака. Одне слово, я певний, що Дорбатай не від того, щоб замиритися з вами… коли б ви погодились.