— Гаразд, гаразд, — відповів Сокіл. — Можна буде там подивитись, вибрати. Вам — бронтозавряче немовля, мені — археоптерикса, Василеві — ще щось. Адже природа Венери така розкішна, її життя таке різноманітне, що…
Раптом щось загриміло і заглушило його голос; лунко загув метал, і корабель здригнувся, затремтів.
І зразу після цього стало чути якийсь тихий свист. Монотонний, одноманітний свист долітав звідкись згори. Що це?.. Василь Рижко глянув на вчених. Гуро міцно стискував у руці свою люльку. Сокіл прислухався із стривоженим обличчям. Брови академіка Риндіна зійшлися на переніссі. А свист усе не стихав. Василь через силу набрав у груди повітря. Він помітив, що і Сокіл дихає так само важко…
Раптом Риндін кинувся до дошки, де містилися рукоятки керування повітряними апаратами. Він повернув одну з них, другу. Свист не стихав. Риндін обернув до товаришів зблідле обличчя.
— Негайно одягти скафандри! Василь одягне мій. Я зачиняюсь у навігаторській рубці. Гуро, ви керуватимете роботами. У борті ракети пробоїна. І крізь цей отвір виходить у міжпланетний простір наше дорогоцінне повітря. Одягати скафандри! Негайно!
Монотонний, одноманітний свист не стихав. Риндін, швидко перебираючи руками петлі на стелі, пересувався до навігаторської рубки. Але перед тим, як зачинити за собою двері, він спинився на хвилинку і додав:
— Я думаю, це — метеорит. Будемо сподіватись, що він один. До роботи!
Двері глухо зачинилися за ним. Метеорит?.. Пробив стіну ракети?.. Василь нервово стиснув кулаки. На хвилинку він утратив уміння думати, здатність володіти собою.
Ще один удар струснув ракету. Цей удар ніби був сигналом: по металевих стінках ракети забарабанив рясний дощ дрібних ударів.
Метеорит був не один!..
8. ЩО НАРОБИВ МЕТЕОРИТ
Василь Рижко відчув неприємну слабість у ногах. Він закусив губу і поглянув на Гуро і Сокола. Вони вже були в скафандрах і тепер одягали шоломи. А він ще стоїть!..
Тут, у ракеті, це було дуже легко — адже скафандр і навіть металевий шолом нічого не важили. Ось уже все тіло в скафандрі… ось одягнено й шолом. Дотепний пристрій давав змогу загвинтити шолом зсередини, без сторонньої допомоги. Так. Тепер повернути оцю ручку, як показував Василеві ще позавчора Гуро. Готово! До шолома почав надходити кисень з циліндрів на спині, заряджених оксилітом. Так звалася чудесна хімічна речовина, що забирала з повітря в шоломі вуглекислоту і шкідливі залишки дихання людини, а замість них виділяла з себе кисень.
Крізь товсте, але прозоре скло шолома було видно, як Гуро наблизився до дошки керування повітряними апаратами і став вимикати прилади. Сокіл і Василь почули знайомий голос Бориса Гуро:
— Навіщо витрачати повітря? Однаково його витягає крізь отвір космічна безодня!
Звуки голосу вражали: його, здавалося, було чути крізь товсті стіни шолома. Але Василь не задумувався над цим. Його увагу прикувала маленька тремтяча стрілка барометра-анероїда, що висів на стінці каюти. Ця стрілка, яка показувала тиск повітря в каюті, раптом стрибнула ліворуч і швидко проскочила повз цифри. Василь Рижко із страхом дивився на неї: стрілка показувала, що повітря в каюті майже не залишилося. Воно вийшло крізь отвір у стіні ракети… Ось стрілка спиняється, падає, вона вже опинилася біля нуля… Вона здригається і зупиняється остаточно. В каюті, де щойно точилася жвава розмова, зовсім не залишилося повітря. Порожнява, мертва, холодна порожнява…
Василь помітив, як роздуло його скафандр. Рукава роздуло так само, як штани, мов їх розпирало зсередини. Та так воно й було, бо всередині скафандра залишався нормальний тиск. З мимовільним почуттям страху Василь помацав пальцями тканину скафандра: а що, як вона не витримає і розірветься? Що тоді? Кінець…
І знов почувся голос Гуро:
— Рекомендую товаришам увімкнути електричні грілки, бо так можна й замерзнути. Василю, ти не забув, як керувати грілкою?
— Ні!..
— Все ж таки нагадую тобі: на підборідді твого шолома є маленька рукоятка. Вона повертається праворуч. Дуже не повертай, бо враз стане жарко. Краще поволі. Ач, як температура впала! Ртуть у термометрі замерзла!..
Справді, в скляній кульці термометра ртуть лежала на самому дні нерухомою замерзлою грудкою.
Василь негайно повернув рукоятку грілки. Приємне тепло розлилося по скафандру. І знов юнак подумав: як це він чує голос Гуро? Адже справа не тільки в тому, що їх відокремлюють товсті стіни шоломів. Це ще так-сяк. Але, крім того, з каюти зникло геть усе повітря. А саме повітрям поширюються звукові хвилі. Немає повітря — значить і звуки поширюватись не можуть… як же…
— Он як чудово працюють установки. А ми побоювалися, що в порожняві радіохвилі поширюватимуться гірше. Чудесно чути! — знов пролунав голос Гуро. А ось Сокіл йому відповідає — і знов Василь чує все.
— Так, працюють бездоганно. Честь і хвала Миколі Петровичу. Це теж була його думка пристосувати до наших шоломів малесенькі радіоустановки. Втім, мене цікавить, чи й досі нашу ракету обстрілюють оті кляті метеорити? Хоч я певен, що це був один якийсь небесний мандрівник, оточений, можливо, лише хмаркою дрібного небесного ж таки пороху. Перший удар, що пробив стіну ракети, — удар самого метеорита. А далі ми чули вже легенькі удари дрібних порошинок.
— Цілком правильне міркування. Проте чи не час вам братися до роботи? — прозвучав знайомий голос академіка Риндіна. — Я ось уже кілька хвилин прислухаюсь до ваших розмов і все ніяк не почую того, що мене найбільше цікавить: де саме пробило стіну, яка дірка, як ви її закриєте?
Василь остаточно опанував себе. Спокійні, упевнені голоси його супутників свідчили про те, що навіть у цьому випадку, який здавався Рижкові таким небезпечним і страшним, для мандрівників не було нічого особливого і непередбаченого. Ось Гуро відчинив двері з великої каюти до проходу між зовнішньою і внутрішньою стінами ракети, ось він пішов праворуч, а Сокіл — ліворуч. Василь хотів і собі йти за ними, але почув голос Миколи Петровича. Академік немов бачив кожен його рух.
— Василю, вам треба залишитись у каюті. По-перше, ви недосить добре знаєте ходи між стінами, по-друге, вам доведеться стежити за приладами. Залишайтесь, хлопчику, тут.
Гуро тимчасом пробирався темним коридором, шукаючи пробоїну в стіні. Очевидно, вона була десь спереду. Яскраве проміння його електричного прожектора, що висів у нього на грудях, намацувало всі підозрілі місця. Гуро добре знав, що з другого боку назустріч йому простує Сокіл, знав, як стежить за рухом ракети Риндін. Знав і те, як чудово передбачив все академік, талановитий конструктор небесного корабля. Але все-таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Гуро відчув щось подібне до страху. Звідки взялось це почуття?..
Ось ліворуч, за супермагнієвою стінкою, міститься їхня каюта. Трохи далі починається навігаторська рубка. Там сидить Микола Петрович. А в загальній каюті — той хлопець, Василь Рижко. Там в обох каютах світло. Там хоч і немає зараз повітря, але все ж таки є життя. А праворуч?.. Праворуч, за двома шарами вовни й гуми, за зовнішнім шаром полірованого супермагнію — там мертва космічна безодня.
Мільйони і мільярди кілометрів в усі боки. Порожнява, незнана порожнява космосу, що в ній лине їхній корабель.
Як сказав Микола Петрович?.. «Аргонавти всесвіту»?.. Так, так…
І раптом Гуро спинився. Швидким рухом він вимкнув прожектор. Так, ось пробоїна. Крізь неї спокійним світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудесне видовище — чорний небосхил і на ньому оця зірка, як великий діамант. Гуро наблизився до пробоїни, нахилився і зазирнув у чорну безодню, його шолом притиснувся до пробоїни, немов хтось натискував на нього ззаду.
— А, розумію, — посміхнувся Гуро. — І все ж таки дивно про все це думати, про цю порожнечу…
Вперше він відчув якусь непевність у рухах, його обличчя відділяло від міжпланетної порожняви лише товсте скло вікна його шолома. Дивно й страшно було думати, що за тим склом — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнява космосу. І мисливець із захопленням дивився у пробоїну.
