Ранкове сонячне проміння осяяло береги великого Іван-озера, вкриті десятками тисяч людей. Береги змінили свій звичайний вигляд. Не видно було жовтого піску, не лишилося зеленої трави. Було безліч людей, схвильованих, збуджених; і над ними майоріли, палахкотіли червоні прапори. Видатні вчені, відомі всій країні академіки прибули з Москви на швидкохідних автожирах о дев’ятій годині ранку. Автожири спустилися на плоский дах великої споруди на березі, тієї самої споруди, з якої свого часу виводили на поверхню Іван-озера ракетний корабель.

Урочисте чекання тривало. Напружено стугоніли серця, одна думка хвилювала всіх: чи не занадто рискує академік Риндін, обираючи для посадки поверхню Іван-озера? Чи не краще було б йому все-таки обрати безкраю поверхню океану?.. Кожен розумів, що Микола Петрович хотів опуститися в межах Радянського Союзу, кожен радів з цього, але кожен і турбувався, чи впорається Риндін із цією посадкою?

В чистому синьому небі не було ні хмаринки. Золоте Сонце нерухомо висіло над срібною поверхнею озера. Ледве помітні прозорі жмури набігали на берег і зникали на ньому. Ракета Риндіна вже почала посадку. Але де вона? Звідки вона з’явиться? Якщо зважати на знайомий уже рух маленької зірочки, яка вночі повільно пливла в темному небі, то ракета мусить з’явитись зі сходу. Тисячі очей стежили за обрієм на сході озера, шукаючи ракету.

Але на небі нічого не було помітно. Ніщо не порушувало його синяви.

— Де ж ракета?

І враз усі здригнулись: загула сирена. Це означало — ракету помічено, треба бути обережними. І водночас із сиреною спільне зітхання сколихнуло людську масу. «Он вона! Он ракета Риндіна!»

Крихітна темна рисочка з’явилась далеко-далеко в небі, ледве помітна над обрієм на сході. Вона з секунду нерухомо висіла, ніби застигла над далекими лісами, а потім усі виразно побачили, що рисочка почала підійматися. Вона злітала вище й вище, здавалося, вона ось-ось зникне в небі. І разом з тим вона повільно більшала. Значить, вона не віддалялася, а, навпаки, наближалася…

Рисочка закінчила свій підйом у небо. Вона змінила напрям і тепер мчала якимсь повітряним, не помітним для ока, схилом до озера. Ось уже видно її як малесеньку сигару. Тільки — що це тягнеться за нею, мовби кілька малесеньких трикутничків?.. Так, так. Це парашути, якими Риндін гальмує корабель! Все гаразд.

Сигарка наближалася. І знову люди глибоко зітхнули. Вони схвильовано дивились, як сигарка немов перевернулася в повітрі. Тепер вона наближалася хвостом уперед. Навіщо це?

Невже аварія?..

Ні, це останнє гальмування. Хмарки диму оповили сигару; прорізаючи їх, ракета мчала до озера, до його спокійної поверхні. Нові вибухи, нові хмари диму, все більші, темніші. І кожному було помітно, як наближалася ракета. Як швидко вона падає!

Ще мить — і разом з останніми вибухами ракета сховалась у воді. Вона упала в неї, як падає бомба з важкого літака, — і враз зникла під поверхнею озера. Озеро підкинуло в повітря високий стовп води, велетенський фонтан, що піднісся в повітрі і повільно розсипався на дрібні бризки. Де ж ракета?

Фонтан на кілька секунд притяг загальну увагу, а ракета уже швидко пливла поверхнею озера, гойдаючись і розпліскуючи хвильки в найдрібніші бризки. Від неї підіймалась пара. Вона вся була оповита парою. Вода кипіла навколо ракети. Ракета була гаряча, вона розжарилась від тертя в повітрі.

Помітно уповільнюючи хід, ракета описала на воді широке півколо. Вона наближалась до берега, до високої споруди, з трибуною. Ще хвилина, і ракета зупинилась.

Гримнула музика. Могутні звуки лунали над озером. Але їх заглушила буря радісних вигуків, шторм оплесків, якими люди зустрічали космічний корабель.

І ось на спині цієї велетенської металевої сигари щось ворухнулося. Відчинився верхній люк. Люди на березі змовкли. Лише радісна, урочиста музика лунала в повітрі! Зараз… зараз з’являться учасники експедиції!

Люк відчинився. Але з нього ніхто не з’являвся. Люди на березі завмерли. Стихла й музика. Стало тихо, так тихо, що чути було, як хлюпочуться хвильки біля металевих боків ракети.

З верхнього люка міжпланетного корабля швидко висунулась розсувна щогла. Вона здіймалась вище й вище…

Широке червоне полотнище повільно пропливло вздовж щогли вгору. Великий червоний радянський прапор з золотим серпом і молотом замайорів над ракетою. На прапорі було написано:

«Привіт рідній радянській Батьківщині!»

Знов буря вигуків і оплесків пронеслася вздовж берегів і враз ущухла. Над люком з’явився Микола Петрович Риндін. Вітер куйовдив його волосся. Риндін підіймався на дах корабля з піднесеною на знак привітання рукою. А за ним ішли його супутники й товариші: Сокіл, який поправляв окуляри, — намагаючись приховати хвилювання, незмінно спокійний Гуро і Василь Рижко з радісним, веселим обличчям.

І тепер уже нічого не можна було почути: ні музики, що даремно намагалася прорватися крізь ураган вигуків і оплесків, ні самих привітальних вигуків, — нічого! Все змішалося, все гуло, все злилося в один суцільний могутній крик радості.

Радянська Країна зустрічала своїх героїв, відважних переможців космосу, завойовників Венери, зустрічала гідних синів радянського народу, сміливих, безстрашних аргонавтів всесвіту!

1935–1951

Начальник експедиції поправив регулятор карбідки, від чого біле її полум’я трошки зменшилося, присунув ближче до себе великий аркуш паперу, на якому накреслений був план зложищ і шурфів, і оглянувся. Його невеличкі сірі очі, здавалося, вивчали настрій кожного з присутніх, про щось допитувалися уважним серйозним поглядом. Але цього разу Іван Семенович, видно, не мав на меті докоряти комусь з товаришів; його голос був зовсім спокійний, коли він заговорив після коротенької паузи:

— Підсумки нашої роботи, товариші, зробити не важко. Звичайно, головні наші труднощі полягають у тому, що робота весь час, так би мовити, роздвоюється. Але тепер нібито настав час, коли можна поєднати обидва напрямки.

Початок обіцяв чимало цікавого.

— Всі дані геологічного вивчення свідчать про одне, — говорив далі Іван Семенович. — Жили мідної руди обриваються близько біля поверхні і зникають. Загальний їх напрямок все ж таки встановити можна: це глиб Гострого бугра.

— А я що казав? — блиснув окулярами Дмитро Борисович.

— Ви робили певні припущення, і ми мусили перевірити їх, — лагідно відповів Іван Семенович. — Лідо, будь ласка, дайте мені вашу схему.

З свого кутка Артем уважно стежив, як вільно і невимушено Ліда підвелась, відкинула з лоба непокірні кучері, взяла з вікна папір і передала начальникові. Все, рішуче все виходило в неї граціозно, легко й приємно для ока. Навіть темно-синя спецівка, така незграбна на всіх, на ній була принадна.

— Я ще не зовсім закінчила схему, Іване Семеновичу.

— Нічого, головні лінії ми можемо бачити. Підсувайтеся ближче, товариші. Ось лінія шурфів. Крім шостого, усі вони показують один напрямок…

— Гострого бугра!

— Правильно. Гострого бугра. Але, Дмитре Борисовичу, ви можете помітити також, що ці лінії ламаються. Жили обриваються десь на глибині десяти метрів. І хто може ручитися, що вони виникнуть знову всередині бугра? У мене, принаймні, немає таких даних.

— Але такі дані є у мене!

— У вас?

— Так. Я спостерігав виходи жил у стінах печери.

Іван Семенович нетерпляче знизав плечима:

— Знов та печера! Дмитре Борисовичу, я дуже поважаю ваші археологічні знання. Але між археологією та геологією є певна різниця.