— Тільки б витримало скло, тільки б витримало скло, — шепотів побілілими губами Сокіл.

Скрегіт дзьоба подужчав. Потвора намагалась розгризти шолом. Жовті потоки густої рідини потекли по склу шолома: мабуть, це була отрута, яку випускали з дзьоба отруйні залози потвори.

Сокіл позбавлений був можливості щось бачити крізь враз пожовкле скло. Він ще раз спробував витягти кирку. Кирка похитнулася, але не витяглася.

Раптом скрегіт припинився. Дзьоб вгризся в щось. І ось у вухах Сокола пролунав різкий тріск. Потім в ніс йому вдарив сморід, такий неприємний, що на очі набігали сльози.

«Мабуть, розірвалися з’єднувальні трубки кисневого апарата!» — з одчаєм подумав Сокіл і, зібравши всю силу, ще раз сіпнув держак кирки. Він з радістю відчув, що вона подалася. Ще зусилля — і кирка звільнилась. Тоді, звиваючись у міцних обіймах потвори, Сокіл почав бити киркою, куди прийдеться, майже нічого не бачачи, лише відчуваючи кожен раз, що вістря кирки поринає в тіло страховища.

Скільки ударів він завдав — він не пам’ятав. Але ось обійми павука послабшали. Люті удари дзьоба об шолом припинилися. Ще мить — і Сокіл відчув, що він падає. М’який удар об землю. Сокіл сидів на ґрунті, протираючи скло рукою. Він побачив, як павук, шкутильгаючи, повільно відповзав від ракети до скель. З багатьох його ран витікала густа біла рідина.

«А Микола Петрович?..» — раптом згадав Сокіл.

Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині губи його безсило відтулилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або…

Швидким рухом Сокіл підвівся. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Пересилюючи цей біль, Сокіл схопив тіло старого академіка впоперек тулуба, підняв його і поніс до люка. Аж тут він знову похитнувся; щось мов ножем різало йому бік. На превелику силу геолог відчинив люк і звалився разом з своєю ношею всередину ракети.

Підвестися тут у нього не вистачило сили. Повзучи на руках і ногах, Сокіл тягнув за собою Миколу Петровича. Ось, нарешті, внутрішні двері, що ведуть до центральної каюти. Останнім зусиллям він відчинив їх, вповз в каюту, втяг тіло Миколи Петровича.

Двері з м’яким скрипом автоматично зачинилися за ним.

Тремтячими руками Сокіл відкинув з голови шолом і, не знімаючи увесь скафандр, нахилився над Миколою Петровичем.

Старий академік нерухомо лежав на підлозі. Жодної кровинки не було на його обличчі. Посиніле, воно байдуже дивилося вгору своїми напівзаплющеними очима…

— Миколо Петровичу… Миколо Петровичу!.. — з одчаєм покликав його Сокіл.

Мовчання.

— Миколо Петровичу!.. — ще раз скрикнув Сокіл, злегка торснувши старого і боячись дивитися в його обличчя.

Риндін нерухомо лежав на підлозі…

Василь ясно відчував, як в його ліву скроню бив малесенький гострий молоточок: тук… тук… тук… Спітнілий лоб торкався холодного скла шолома. Юнак знав: ось ще секунда — і кінець. Грізне гарчання наблизилось до нього. І піднесена лапа з зубчастими краями… невже це останнє, що доведеться йому побачити в житті?..

Наче розірвана кінострічка пронеслася перед його очима. Окремі кадри на мить спинилися, затримались і потім помчали далі, звільняючи місце для інших. Скільки людина може згадати за кілька секунд? За кілька секунд Василь встиг побачити майже все своє життя, і побачив його так яскраво, ніби все воно стояло у нього зараз перед очима.

Ось він, Василь, маленький, заліз до шафи, де зберігалися завітні й пам’ятні речі старого Василевого дідуся, учасника громадянської війни. Ніхто не помітив цього, — і за п’ять хвилин Василь з’явився перед родиною в будьонівці, із шаблею, що тяглася за ним по підлозі. І які він проливав сльози, коли мати відібрала в нього ці надзвичайні речі!..

А от іспити в школі. Василь — відмінник. І раптом, відповідаючи, він забув формулу води. Смішно, але забув і не міг згадати, аж доки викладач, зрозумівши, що хлопець хвилюється, відпустив його на місце заспокоїтись. А згодом, через кілька хвилин, Василь блискуче довів свої відмінні знання!

Маруся… Його чорноока сестра, разом з якою він обмірковував можливості своєї подорожі в міжпланетному кораблі Риндіна… тепер вона, напевне, згадує про нього, мила, дорога Маруся…

Всього кілька секунд — і стільки спогадів, стільки думок!.. І раптом Василь почув різкий звук пострілу. Юнак здригнувся: це мариться йому, мариться!..

Але слідом за тим пролунав другий постріл, зовсім близько від його голови. Чи то був уже не постріл, а вибух? Дике ревіння відповіло на цей постріл.

— Допомога? Звідки? Хто?

Рвучким рухом Василь підвів голову, але зразу ж схилив її. Він пізнав спокійний, владний голос Гуро:

— Юначе, не ворушіться! Лежіть так само, як лежали досі. Жодного руху. Я впораюся сам.

Гуро вже сидів на виступі, що звисав у верхній частині печери, на протилежному її боці. Він тримав у руках свою коротку автоматичну гвинтівку, з якої тяглася тоненька цівка диму, помітна в яскравому промені електричного прожектора, скерованого вниз. Униз дивився й мисливець.

Страшний велетень, що вже заніс над Василем лапу, безпорадно помахував тепер нею в повітрі. Спритний мисливець в одну мить прицілився, вистрелив і розтрощив лапу потвори. Розривна куля його гвинтівки натрапила на опір і довела, на що здатні ці малесенькі снаряди. Тверда оболонка лапи була пошматована, але м’язи ще трималися на жилах. Потвора люто ревла: мабуть, їй було дуже боляче. Потвора вагалася. Щойно перед нею був ворог, який стріляв, тепер цей ворог лежить нерухомо. А небезпека виринула з іншого боку.

Забувши про першого ворога, потвора шукала цю другу напасть. Її довгі вуса, мов винюхуючи, швидко рухалися й звивалися у повітрі. Саме цього й хотів Гуро.

— Ану, подивись сюди! Я тут, тут, голубонько! Іди, нападай на мене, — мурмотів Гуро крізь зціплені зуби, — іди, іди сюди. Та ось я!

З останніми словами він скерував на потвору яскраве проміння свого потужного прожектора. Потвора ревнула і, зовсім забувши про Василя, рішуче повернулася до Гуро. Вона повільно посувалася через печеру, не зводячи з мисливця лютих очей. Очевидно, їй заважали поранені лапи; вона тягла за собою довгий важкий тулуб.

— Сюди, сюди, отак, ближче, — повторював Гуро. — Василю, друже, можеш тепер дивитись. Тільки не висувайся з-за брили, бо я боюся зачепити тебе. Як себе почуваєш?

Василь підвів голову й визирнув. Він побачив гострий, як ніж, промінь прожектора, що, здавалося, з’єднував темну постать на високому виступі і велетенську потвору, яка плазувала до того виступу.

— Так що ж ти не відповідаєш? — знову долинув до нього спокійний голос Гуро. — Як почуваєш себе? Чи розучився розмовляти, га?

Василь здивовано поглянув на темну постать на виступі, який спокій, яка впевненість! Готуватися до бійки з такою потворою і спокійно розмовляти…

— Все гаразд, товаришу Гуро, — відповів він якомога веселіше, намагаючись потрапити в тон мисливцеві. — Тільки от ця тварина…

— Ось ми зараз поставимо їй крапку…

— Ви обережніше, вона, ця тварина, той…

— А ось побачиш. Ну, ти, ворушись!

Останні слова мисливця стосувалися вже потвори, що дісталася стіни і спинилася. Виступ затулив від неї постать мисливця. Вуси обмацували стіну, одна лапа щосили шкребла стіну, відриваючи велике каміння, скидаючи його вниз.

— Е, ні, так мені незручно, — промовив Гуро. Він посунувся ближче до краю виступу, виставив униз гвинтівку й натиснув спуск. Гучний постріл розлігся в печері, потім гримнуло вдруге: то вибухнула розривна куля в тілі потвори.

Цього було досить. Роздратоване вкрай страховище кинулося вгору, чіпляючись лапами й щелепами за ґрунт і викараскаючись до виступу, на якому був Гуро. Гучний рев, що переривався гарчанням, виповнив печеру. І знизу, немов допомагаючи й співчуваючи, завищали маленькі потвори — діти страховища.

Василь бачив, як Гуро спокійно відклав убік гвинтівку, відчепив лівою рукою у себе з пояса гранату і підняв її у правій руці високо над головою.