— Розумієте? Що вони говорять?

— Так, так, не заважайте!.. Він говорить, що полоненим прощають за їхню втечу…

— Яку втечу? Хіба вони втікали?

— Та не заважайте! їм прощають за втечу, і вони будуть знов працювати… Ох, шкода, не все розумію!.. Він утішає їх… Зараз, зараз…

Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь звернувся тепер безпосередньо до них. Він зробив запрошувальний жест рукою і ворухнув повід, його кінь рушив уперед.

— Він запрошує нас іти за ним, — пояснив Іван Семенович. — Пішли!

Оточені вершниками ішли товариші за старим вождем. Це коло озброєних людей дратувало, воно зв’язувало, створювало враження неволі.

— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем, — і весь час поглядає на Ліду. Бачиш, Лідо?

— Отой он? Який же він противний!

— А ти йому, навпаки, видно, дуже сподобалась…

— І не кажи, бо мені чогось страшно. Він такий огидний!..

Проте через півхвилини Ліда не витримала й сама глянула в бік кривобокого. Він дивився на неї, він посміхався їй! Навіть сама його усмішка була якась крива, він усміхався лише однією стороною обличчя.

— Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?

— Ні. І не хочу знати.

— Зачекай! Мені здається, що він… що він родич старого вождя…

— Звідки ти вигадала таке?

— Та він дуже схожий на нього, тільки надто гидкий….

— Хм… придивлюся, придивлюся згодом…

Артем бачив поперед себе широку спину в блискучому панцирі, бачив високий бронзовий шолом старого вождя. З обох боків їхали вершники, що тримали довгі списи з металічними зображеннями, урочисто схиляючи їх над головою вождя. Це, мабуть, була ознака пошани, високої поваги до вождя. В кількох варіантах на списах повторювалися зображення драконів і птахів з розгорнутими і згорнутими крилами. Химерні дракони зображені були то спокійними, то такими, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні й товсті.

«Це як стяги в них, ці птахи й дракони», — подумав Артем. Він уже хотів подивитися навколо, але в його свідомості залишилося щось невиразне. Чи одне якесь із зображень, чи всі вони разом, але щось дратувало Артема, нагадувало чиїсь знайомі риси…

— Дивись, Артеме, Діана знов налякала їх, — засміялась Ліда.

— Де?

— Он, поперед нас!..

Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки. Раптом Артем ударив себе по лобі:

— Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю!

— Що ви знаєте?

— Знаю, що саме означає слово «поскіна». І чому вони бояться Діани.

— Чому.

— Тому, що вона нагадує їм дракона. І слово це означає — дракон!

— Та звідки ви це знаєте, Артеме? — здивувався археолог.

— Подивіться на оті металічні зображення на списах!

Артем був правий. Можна було подумати, що невідомі майстри, творці металічних зображень на списах, мали на увазі саме бульдога, відливаючи своїх драконів. Така сама коротка морда, такі самі ікла. Ось чому скіфи боялися Діани! Ось чому ніхто з них навіть не насмілювався підійти до собаки, не те, щоб торкнутися до неї.

— Правильно, Артеме! — радісно сказав Дмитро Борисович. — Ви дійсно спостережливі! Дракон… дракон… От, цікаво! Поскіна… в перекладі з грецької означатиме — така собака… хм… справді, грецькі слова. Виходить… Хм… історія знає й грецькі впливи на скіфів, і скіфські на греків, це був обопільний процес…

Археолог бурмотів іще довго, але Артем не слухав його. Він сяяв від задоволення. Розв’язана загадка. Розум звільнився від дратуючої неясності, тепер усе стало на місце!..

Тимчасом вони наблизились до великого намету, значно більшого від усіх інших, що стояв осторонь. На його верхівці, на жердині височіло чимале металічне зображення птаха з розгорнутими крилами. Відкинуті в сторони повстини, що утворювали вхід, були пофарбовані в червоний колір.

— Мабуть, резиденція старого вождя, — мовив археолог. — Так і є.

Вождь за допомогою молодого воїна зліз з коня. Але перед тим як увійти в намет, він ще раз жестом запросив чужинців і тільки після того зник у наметі. Слідом за ним увійшли його супутники. Залишився тільки кривобокий молодий скіф. Він уклонився чужинцям, чемно схиливши голову, й поважно сказав щось. Він скоса глянув на Ліду і по його обличчю пробігла ледве помітна усмішка, така швидка, що її не помітив ніхто, крім Артема.

— Не подобається він мені, — сказав юнак тихо.

— Мені теж, — відповіла Ліда.

— І все ж таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цьому великому наметі, — відгукнувся Дмитро Борисович. — Тільки подумати: побачити умови життя стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися.

— Так, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу, — розсміявся Іван Семенович. — Як інакше пояснити цю чортівню?

— Не знаю, — сухо відрізав археолог. — Можу лише сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб якнайбільше встигнути тут побачити!..

Велика, округла й висока конусоподібна кімната — ось який був усередині намет скіфського вождя. Світло проходило в намет крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох скринях, оббитих бронзовими бляхами й широкими шпугами.

Вождь сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого бронзового шолома він не здавався вже таким суворим, як раніше. А може — суворість його зникла ще й тому, що тепер він посміхався, його жести були легкі й позбавлені тієї урочистості, яка була притаманна йому, коли він сидів на коні. Біля вождя стояв молодий скіф. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Артем цілком поділяв симпатії вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне його обличчя з маленькими темними вусами й борідкою, ясні відверті очі і високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть глянув на Ліду — як ставиться вона до цього нового знайомця. Але Ліда була зайнята.

Побачивши на жердині, яка стояла серед намету і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку, Ліда перша зрозуміла призначення цієї речі. Вона заміняла скіфам дзеркало. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла волосся.

— Та гарна, гарна й так, — усміхнувся Артем.

Ліда зашарілася й швидко опустила руки, але старий вождь помітив і собі, як милувалася вона перед бронзовою пластинкою. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Ліда остаточно зніяковіла й відійшла вбік, ближче до своїх.

Старий вождь, так само посміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома давалася взнаки.

— Добре. Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно, — сказав Іван Семенович. — Дмитре Борисовичу, може, ви спробували б вашою грецькою мовою?

— Та я майже забув її…

— Спробуйте. Це нам може стати в пригоді.

Дмитро Борисович погодився. Насилу підшукуючи слова, він повільно вимовив фразу. Старий вождь і молодий скіф були страшно вражені. Вони прислухалися. Археолог повторив свою фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.

— Розуміють! — вигукнув Артем.

Молодий скіф уже відповів археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова зав’язалась. Не дуже легко, з великими паузами, коли замість слів доводилось говорити жестами, але все-таки розмова. Через кілька хвилин археолог, витираючи рясний піт з лоба, доповів товаришам:

— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Варкан. Вони обидва нам симпатизують і цікавляться нами.

Почувши свої імена в чужій мові, обидва скіфи по черзі кивнули головами. Потім вождь хлопнув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких чаш. Вождь урочисто вказав на чашу, запрошуючи гостей.

— Просить пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що там таке?

В чаші було вино, солодкувате й густе, міцне й запашне. Дмитро Борисович пив по краплині, намагаючись встановити його походження. Нарешті, він сказав: