— Ні. Я готова до всього, — відповіла вона. Голос її тремтів, але вона трималася твердо.

Збуджений гомін тисячного натовпу вщух на хвилину, коли з намету вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений іншими воїнами у бойових шкіряних і металічних шоломах. Але як тільки з намету показалися чужинці, натовп загув знов. Роздратовання, лють, ненависть відчувалися в вигуках. Натовп посувався ближче і ближче до намету, до Сколота.

Раптом Сколот поважно ступив крок наперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп змовк одразу. Передні навіть трохи подалися назад, відступаючи перед Сколотом, так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілилася вимовити хоча б слово.

— Наш Сколот має авторитет, — прошепотів Артем Ліді.

Проте дівчина не слухала його. Її увагу привернула огидна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота, який знову з’явився біля них. Кривобокий виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось вишукував. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився наперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:

— Звідки він узявся? Досі його тут не було…

Знов пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за цим прогуркотів далекий грім. Ніби велика хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля намету. Ця хвиля викинула з натовпу старого віщуна, що досі стояв десь серед юрби. З високо піднесеними руками, дивлячись на чорну хмару, він повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив. Він стояв нерухомо, лише рука його міцніше стиснула держак меча.

Ліда бачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого. І після цього вони згасли: цей потворний чоловік ніби відчув, що на нього хтось дивиться. Він скоса глянув на чужинців і байдуже одвернувся від них. Почуття огиди охопило Ліду, щось подібне до того, як бувало з нею, коли вона доторкалася до павука. Вона добре знала: у неї не було ще ніяких справжніх підстав ненавидіти цю людину, але підсвідомо дівчина відчувала у кривобокому підступного й хитрого ворога…

Не опускаючи рук, віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось вимагав, показуючи на чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений актор. І в тиші знов почувся гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу, він звертався тепер до нього, а не до вождя. Безладні вигуки відповідали віщунові з усіх кінців.

«Чого ж він хоче?» — спитав сам себе Артем.

Проте вимоги віщуна були зрозумілі. Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх від Сколота й віддаючи натовпу. Потім він показав на хмару. Руки його швидко рухалися, він мов ламав ними щось невидиме, руйнував — і на кожен його рух збуджений натовп відповідав галасом і вигуками.

Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки до вчених, мов захищаючи їх. Але віщун ступив крок наперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його чи обірвав — не можна було зрозуміти. Але останні слова його пролунали під яскравим світлом блискавки, яка прорізала сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.

Артем бачив злякані, розгублені обличчя найближчих скіфів. Він бачив, як тремтіли від жаху старики, перелякані блискавкою, громом і закляттям віщуна. Бракувало тільки того каміння, про яке говорив Варкан. А й справді, хіба не могли від цього грому обірватися з стелі цієї велетенської печери глиби каменю?.. Мимоволі Артем глянув угору. Так, старий віщун вибрав слушний момент, щоб захопити в свої руки чужинців!

Ще грізніше залунав голос віщуна. Він махнув руками і, наче великий чорний птах, рушив уперед, до чужинців. Він ішов, мов не помічаючи Сколота і тих, що стояли біля нього. Слідом за ним сунув переляканий і шалений натовп. Ліда схопила руку Артема. Сколот зробив рух, щоб захистити, врятувати своїх гостей. Але водночас з цим до нього нахилився Варкан і інші воїни. Вони вказували йому на натовп, вони стримували його… А кривобокий скіф дивився на все це з холодною цікавістю.

— Захищатися, товариші! — одчайдушно вигукнув Дмитро Борисович, замахуючись киркою на скіфів.

Але захищатись було неможливо. За мить десятки рук вчепилися в кирки, єдину зброю товаришів, і вирвали їх. Артем відчув, як його штовхають у саму гущину натовпу.

— Діана! Сюди! — вигукнув він.

Щось велике й біле майнуло в повітрі. З лютим ричанням Діана стрибнула поверх людей на допомогу Артемові. Всією своєю вагою вона впала на двох ближчих до Артема скіфів і збила їх з ніг. Ще мить — і бульдог вп’явся гострими зубами в руку скіфа, що штовхав Артема. Злякані вигуки залунали з усіх боків:

— Поскіна!.. Поскіна!.. Поскіна!..

А Діана крутилася біля Артема, вишкіряючи ікла й кидаючись то на одного, то на другого скіфа. Навколо Артема утворилося вільне місце. Він був наче центром зачарованого кола, якого не насмілювалися переступити скіфи, бо воно було цілком перекрите блискавичними стрибками страшного бульдога, «поскіни», таємничої для них істоти.

— Так, — мовив Артем. — Так! Тепер будемо посуватися до своїх. Діано, сюди, люба моя поскіночко!

Але Діана й сама поривалась до інших друзів. Як розумний, сміливий боєць, бульдог то лякав когось своїми міцними іклами, то кидався вперед, пробиваючи шлях, то, мов покликаний, стрибав назад, відбиваючи напад ззаду. Дивно: ніхто не насмілювався навіть наблизитись до собаки. Це був якийсь священний страх перед Діаною! Навіть ті з скіфів, кого Діана кусала, просто тікали від неї, забувши про свою зброю.

— Поскіна!.. Поскіна!..

— Діано! — пролунав дзвінкий, радісний голос Ліди.

Товариші знов були разом. Четверо, вони стояли один біля одного, захищені тільки собакою. Чи надовго?..

Навколо них щільною стіною зімкнувся натовп розлютованих і збуджених скіфів. Чому вони не вживали свою зброю: списи, луки, стріли?..

Іван Семенович прийняв рішення.

— Товариші, — сказав він. — Припинимо на час опір. Так треба. Майте на увазі, що вони можуть вжити списи й стріли. Тоді Діана не допоможе…

— Як, виходить — не захищатися?..

— Не хвилюйтесь, Артеме. Я знаю, що кажу. Я цілком певний тепер, що віщун не має наміру зразу вбити нас. Він надумав, очевидно, щось інше. Інакше ми вже не розмовляли б. Розумієте?

Ще раз прогуркотів грім. Але на цей раз він був значно слабший. Скіфи стояли навколо чужинців, не відходячи, але й не наближаючись. Діана насторожено озиралася, видно, не довіряючи ворогам.

— Що ж буде далі? — тихо спитала Ліда.

Мов у відповідь їй, почувся голос віщуна. Але сам віщун не показувався.

— Спокійно, товариші! — нагадав Іван Семенович.

Кільце скіфів трохи звузилось. Вірніше, воно звузилось лише тому, що перший ряд скіфів з одного боку підійшов уперед, виставивши перед собою довгі списи. Діана спробувала була стрибнути на ворогів, але списи зупинили її… Скіфи наступали. Ось кінці списів торкнулися вчених. Діана кидалася всюди — і всюди її спиняли вістря списів, десятки списів, скерованих всередину кола. Але в той самий час, коли вістря списів з одного боку невпинно насувалися на вчених, з другого вони відступали, звільняли місце для відступу.

Намір скіфів був зрозумілий. Вони вирішили натискати на полонених з одного боку, примушуючи їх відступати в потрібному напрямі.

— Товариші! — сказав ще раз геолог. — Пішли.

За хвилину полонені йшли майже зовсім вільно серед великого кола скіфів. Списи вже не торкалися їх, скіфи зрозуміли, що чужинці не роблять опору. Діана теж скорилася наказам Івана Семеновича і йшла поруч нього. Це зовсім нагадувало б попередню процесію, коли товариші йшли слідом за Сколотом, якби не коло озброєних людей круг них.