А на другому кінці площі, біля воріт палацу Монтесуми розігрувалася абсолютно інша сцена. Величезний натовп жінок і дітей тіснився, щоб побачити мою смерть. Люди прийшли з оберемками квітів, музикою й піснями, і коли я з’явився перед ними, вітальні вигуки на мить заглушили грім пострілів і лютий шум битви. Час від часу очманіле гарматне ядро врізалося в натовп, залишаючи на місці убитих і поранених, але ніхто не розбігався і не ховався. Люди тільки голосніше волали:

— Слава тобі, Тескатліпоко, і прощавай! Будь благословенний, рятівнику наш!

Поки жерці розчищали шлях, якийсь воїн проклав собі дорогу крізь натовп і схилився переді мною. Я впізнав принца Куаутемока

— Теулю, щоб попрощатися з тобою, я залишив своїх людей, — прошепотів Куаутемок, кивнувши у бік воїнів, готових до штурму палацу. — Напевно, ми скоро зустрінемося знову. Вір мені, теулю, я зробив би все, щоб виручити тебе, але це неможливо. Якби міг, я помінявся б із тобою місцями. Прощавай, друже! Ти двічі врятував моє життя, а я твоє врятувати не зміг.

— Прощавай, Куаутемоку, — відповів я. — Хай береже тебе небо, бо ти був мені вірним другом.

І ми розлучилися.

Біля підніжжя теокалі уся процесія вишикувалася заново, і тут одна з моїх дружин кинулася мені на груди, заливаючись слізьми. Я легенько відсторонив її. Повільно і урочисто ми стали підійматися по кам’яних виступах. Цілу годину нескінченна процесія повзла до вершини, обвиваючи теокалу строкатою ламаною спіраллю.

Нарешті, по широких сходинках ми зійшли на пласку вершину теокалі. Тут на запаморочливій висоті стояли храми Уїцилопочтлі і Тескатліпоки, величезні споруди з каменю і дерева, усередині яких знаходилися потворні ідоли цих богів і страшні кімнати, залиті кров’ю жертв. Напроти храмів горів незгасний священний вогонь і стояло жертовне каміння, знаряддя тортур і великий барабан, обтягнутий зміїною шкурою.

Ми досягли вершини теокалі за дві години до полудня, бо до жертвопринесення ще належало виконати низку церемоній. Спочатку мене завели до святилища бога Тескатліпоки, ім’я якого я носив. Тут стояла його статуя з чорного мармуру із золотими прикрасами. Ідол тримав у руці полірований золотий щит, спрямувавши на нього очі з коштовного каміння. Жерці твердили, що він бачить у цьому дзеркалі все, що було і що буде на створеній ним землі.

Перед ідолом стояло золоте блюдо. Верховний жрець узяв його і, бурмочучи заклинання, узявся витирати своїми довгими злиплими пасмами. Начистивши блюдо до блиску, жрець підніс його до моїх губ, щоб я дихнув на блискучу поверхню. Смертельна слабкість охопила мене: я зрозумів, що після цього обряду блюдо готове прийняти серце, яке ще тріпотіло і билося в моїх грудях.

Не знаю, які ще церемонії чекали на мене в цьому проклятому капищі, — але раптове сум’яття на площі навкруги піраміди примусило жерців кинути все і поспішно вивести мене з храму. Я поглянув униз і завмер: доведені до сказу зливою стріл і каміння, що сипалися на них з уступів, іспанці пішли на штурм теокалі.

Великі загони на чолі з Кортесом прокладали собі шлях крізь натовп ацтеків, що загатив увесь майдан. Разом з іспанськими солдатами пробивалося кілька сотень їхніх союзників тласкаланців.

Під прикриттям залпів з аркебузів і мушкетів іспанці безперервно атакували ацтеків, проте їхні коні ковзали на кам’яних плитах піраміди і з’їжджали вниз. Тоді іспанці пішли на напад пішим строєм. Завдаючи ацтекам величезних втрат, вони дісталися нижніх сходів, але попереду весь спіральний підйом, всі уступи і вся вершина теокалі були поспіль обліплені сотнями воїнів. Чи зуміють іспанці пробитися крізь це стовписько? Завдання здавалося нездійсненним. Та все ж, коли я подумав про це, спалах надії пронизав мене, як блискавка. Адже коли іспанці захоплять храм, жертвопринесення не відбудеться! До полудня мене не посміють принести в жертву (так сказали Отомі) — значить, попереду щонайменше дві години. Якщо іспанці за ці дві години візьмуть гору — я, можливо, залишуся живий; якщо ж ні — на мене чекає неминуча смерть.

Коли мене вивели зі святилища Тескатліпоки, я із подивом побачив принцесу Отомі. Останньою з чотирьох дружин вона схилилася переді мною біля самого входу в храм, але замість того, щоб піти, все ще стояла серед жерців і про щось із ними сперечалася. Через шум битви я нічого не чув, проте пристрасні слова Отомі, мабуть, переконали жерців; вони були збентежені, і одночасно в їхніх очах виблискувала жорстока радість. Жерці схилилися перед принцесою. Неквапливо відвернувшись від них, Отомі попростувала до мене, і навіть у цю мить я не міг не замилуватися її царствено-величною ходою. Я поглянув на її зосереджене обличчя — воно сяяло глибоким внутрішнім вогнем зречення і водночас було щасливим, як у нареченої, що йде в обійми коханого.

— Чому ти не пішла, Отомі? — запитав я. — Тепер уже пізно: іспанці оточили теокалі. Тепер тебе уб’ють або захоплять у полон.

— Від долі не втечеш, — коротко відповіла вона, і якийсь час ми мовчки спостерігали за штурмом.

Битва ставала дедалі жорстокішою. Захищаючи святилище своїх богів, ацтекські воїни билися відчайдушно. На очах незліченного натовпу, що оточував майдан і мовчки спостерігав за боєм, вони кидалися на іспанські мечі, хапали іспанців голіруч і з лютими вигуками зіштовхували їх з уступів теокалі. Проте ряди іспанців, закутих у блискучу зброю, просувалися слідом за ними під градом списів і стріл. З кожною хвилиною крок за кроком вони підіймалися все вище. Іспанці билися за своє життя, за честь і за свої душі, бо знали, що у разі поразки їм всім уготована смерть на жертовних вівтарях.

Так спливла година. Іспанці досягли вже середини теокалі. Страхітливі звуки битви лунали дедалі голосніше й голосніше.

Увесь цей час ми з Отомі стояли біля жертовного каменя, оточені колом жерців. У міру того як сонце підіймалося все вище, світлова пляма, нарешті, досягла краю жертовного каменя.

У ту ж мить верховний жрець подав знак, і мене схопили. Немов жорстокі діти, що обскубують живого птаха, вони зірвали яскравий одяг, і тепер на моєму тілі не лишилося нічого, окрім пов’язки на стегнах. Я зрозумів, що час мій настав. Але — дивна річ! — уперше за весь цей день мужність повернулася до мене, і я навіть зрадів, знаючи, що скоро позбудуся своїх мучителів.

— Прощавай, Отомі! — чітким голосом заговорив я, повертаючись до неї, і замовк на півслові.

Покінчивши зі мною, жерці роздягали тепер її! За мить прекрасне вбрання принцеси було зірване, і вона з’явилася переді мною у всій досконалості своєї краси, ледве прикрита зливою довгого волосся та вишитим клаптиком бавовняної тканини на стегнах.

— Не дивуйся, теулю, — тихо промовила вона у відповідь на мій подив. — Я твоя дружина, і цей камінь буде нашим шлюбним ложем, першим і останнім. Хоч ти й не любиш мене, я сьогодні помру поряд із тобою тією ж смертю, що й ти. На це у мене є право! Я не можу тебе врятувати, теулю, але померти разом з тобою я можу.

Від подиву я онімів, і, перш ніж знову здобувся на слово, жерці мене повалили. Другий раз у житті я опинився на клятому жертовному камені!

Щойно мене поклали на величезного жертовника, як Отомі опинилася поруч. їй довелося притиснутися до мене впритул, бо я мав лежати саме посередині, і для неї майже не залишилося місця. Але година жертвопринесення ще не настала. Жерці прив’язали нас до мідних кілець, вправлених в кам’яні плити, і відвернулися, спостерігаючи за битвою.

Кілька хвилин ми лежали мовчки поряд, і з кожною миттю в мені росло почуття здивування і неймовірної вдячності — здивування перед сміливістю цієї жінки і її великою любов’ю, яку вона не побоялася скріпити своєю кров’ю. Заради любові до мене Отомі вирішила померти разом зі мною, бо без мене їй не потрібне було ні життя, ні почесті, ні багатство. І тої миті, коли я подумав про це, невимовне сяйво охопило мою душу. Усім серцем потягнувся я до Отомі, бо збагнув, що ніхто не буде мені дорожчий і ближчий за цю царствену жінку — ніхто, навіть моя наречена! Я відчув… Ні, про це я не зможу оповісти. Я знаю тільки, що сльози ринули з моїх очей, потекли по моєму розфарбованому обличчю, і я обернувся до Отомі.