Якось уранці я сидів у саду з лютнею в руках. Знатні мужі з моєї свити і мої наставники щось жваво обговорювали, тримаючись на шанобливій відстані. Зі свого місця мені було видно двір, де щодня збиралася імператорська рада, і я завважив, що там з’явилося кілька вродливих дівчат у супроводі старших жінок.
З’явився принц Куаутемок і підійшов до мене. Останнім часом він не часто усміхався, але сьогодні Куаутемок із посмішкою запитав, чи знаю я, що там відбувається.
— Можливо, Монтесума вибирає собі нових дружин?
— Так, він вибирає дружин, але не для себе. Знай, теулю, тобі залишилося недовго жити. Тому Монтесума разом із жерцями вже вибирає тих, котрі стануть твоїми дружинами.
— Моїми дружинами? — крикнув я, схоплюючись на ноги. — Дружинами того, хто заручений зі смертю? Що мені тепер до любові і до одруження! Мине тиждень, другий — і моїм шлюбним ложем стане вівтар. Ах, Куаутемоку, ти кажеш, що любиш мене. Я врятував тобі життя. Якщо ти мене любиш, то порятуй мене тепер. Адже ти присягнувся це зробити.
— Я присягнувся зробити все, що в моїй владі, і готовий віддати за тебе життя, теулю. Я готовий дотримати свого слова, бо не всі цінують життя так високо, як ти, мій друже. Але допомогти тобі я все одно не зможу. Ти належиш богам, і помри я хоч тисячу разів, це не змінить твоєї долі. Тільки небо може врятувати тебе, якщо схоче. Тому втішайся, теулю, і коли настане час — помри мужньо. Твоя доля нічим не гірша за мою чи багатьох інших, бо смерть чигає на нас усіх. А зараз — прощавай!
Коли принц віддалився, я пішов до своєї спочивальні і поринув у невеселі думки. На щастя, без мого дозволу сюди ніхто не насмілювався входити.
Але служка відчинила двері і шепнула, що хтось бажає зі мною говорити. Я був змучений і кивнув несамохіть. Переді мною опинилася закутана жінка. Я наказав їй відкрити обличчя і говорити. Жінка підкорилася, і я побачив принцесу Отомі.
Нічого не розуміючи, я встав їй назустріч. Зазвичай принцеса ніколи не приходила до мене сама, але я подумав, що у неї до мене якась нагальна справа.
— Прошу тебе, сядь, — збентежено промовила Отомі. — Тобі не личить стояти переді мною.
— Чому ж? — запитав я. — Якби я навіть не поважав тебе, як принцесу, я все одно віддав би належне твоїй красі.
— Досить слів! — перервала мене Отомі граціозним жестом руки. — Я прийшла сюди, о Тескатліпоко, за стародавнім звичаєм, бо я принесла тобі звістку. Ті, хто стануть твоїми дружинами, обрані. Я маю назвати тобі їхні імена.
— Говори, принцесо Отомі!
— Це… — і тут вона назвала імена трьох дівчат.
Я знав, що вони були першими красунями в країні.
— Мені здалося, що їх повинно бути четверо, — промовив я з гіркою усмішкою. — Чи у мене відняли четверту дружину?
— Так, їх четверо, — відповіла Отомі і знову замовкла.
— Говори ж! — закричав я, — Скажи мені, котру із цих нещасних обрали за дружину жалюгідному полоненому, приреченому на жертвопринесення?
— Тобі обрали одну дівчину дуже високого роду, що мала інші титули, аніж той, яким ти її нагороджуєш, о Тескатліпоко.
Я здивовано глянув на неї, і Отомі тихо промовила:
— Четверта і перша серед усіх — це я, Отомі, принцеса племен отомі, дочка Монтесуми,
— Ти! — вигукнув я, падаючи на подушки ложа. — Невже ти?
— Так, я. Слухай! Я була обрана жерцями як найвродливіша дівчина Анауаку, хоч я і негідна такої честі. Мій батько, імператор, шаленів і сказав, що його дочка зроду не стане дружиною полоненого, який має померти на жертовному вівтарі. Але жерці відповіли йому, що в такий час, коли боги розгнівані, він не повинен вимагати винятків для своєї дочки. “Хіба найзнатніша жінка країни не гідна бути дружиною бога?” — запитали вони. І тоді мій батько згодився і сказав, що хай буде так, як я побажаю. І я сказала, що в нашій юдолі скорботи найгордовитіша має принизитися до праху під ногами і стати дружиною полоненого раба, названого богом і приреченого на жертвопринесення. Так я, принцеса Отомі, згодилася стати твоєю дружиною, о Тескатліпоко! Але якби я знала тоді те, що читаю нині в твоїх очах, я б, напевно, не згодилася. У своєму приниженні я сподівалася знайти хоча б іскру любові, щоб потім померти поряд з тобою на вівтарі, бо звичай мого народу, якщо я схочу, дає мені на це право. Проте тепер я бачу — ти мені не радий. Відступати вже пізно, але ти можеш не боятися. У тебе будуть інші, а я тебе не потривожу. Я сказала все, що мала сказати. Можу я тепер піти? Урочиста церемонія призначена через дванадцять днів, о Тескатліпоко!
Я узяв Отомі за руку і промовив:
— Дякую тобі, благородна жінко! Якби не ви з Куаутемоком, якби не ваші турботи і доброта, якими ви мене оточили, я б, напевно, давно вже пропав. Але ти хочеш утішати мене до останньої миті, ти навіть вирішила померти разом зі мною, якщо тільки я правильно тебе зрозумів. Але чому, скажи мені, Отомі? У нашій країні жінка повинна полюбити чоловіка безмежно, щоб зважитися розділити з ним оте ложе на вершечку піраміди. Я не можу повірити, щоб ти, гідна будь-якого володаря, віддала своє серце жалюгідному рабу! Як зрозуміти мені твої слова, принцесо Отомі?
— Шукай відповідь у своєму серці, — прошепотіла вона, і рука її затремтіла в моїй руці.
Я подивився на Отомі: вона була прекрасна! Я подумав про її самовідданість, що не відступила перед найжахливішою зі смертей, і подих ніжності, сестри любові, торкнувся моєї душі. Але навіть цієї миті переді мною постав англійський сад, і обличчя дівчини, з якою я попрощався під буком, і я пригадав клятву, якою ми тоді обмінялися. Я знав, що вона жива і вірна мені. І я подумав, що поки я живий, я маю зберігати їй вірність, хоча б у душі. Мені доведеться одружитися з цими індіанками, і я одружуся, але якщо я хоч одного разу скажу Отомі, що люблю її, я порушу клятву. А Отомі потрібна любов, і на менше вона не згодна! І як я не був схвильований, яка не була велика спокуса, я не сказав тих слів, які жадало почути її серце.
— Сядь, Отомі, — промовив я. — Сядь і вислухай мене. Ти бачиш цей золотий перстень?
Я зняв з пальця колечко Лілі і показав їй:
— Бачиш напис усередині?
Отомі кивнула головою, але не вимовила ні слова. В очах її я побачив страх.
— Я прочитаю тобі цей напис, Отомі, — сказав я і переклав зворушливі слова: “Нехай ми нарізно, зате душею разом”.
Тільки тоді Отомі заговорила.
— Що означає цей напис? — запитала вона.
— Він означає, Отомі, що у далекій країні, звідки я прийшов, живе одна жінка. Вона любить мене, і я люблю її.
— Отже, вона твоя дружина?
— Ні, Отомі, вона мені не дружина, але вона обіцяна мені в дружини.
— Вона обіцяна тобі в дружини, — сумно повторила Отомі. — Значить, так само, як і я. У цьому ми з нею рівні, теулю. Різниця тільки в тому, що її ти любиш, а мене — ні. Ти це хотів мені сказати? У такому разі, не марнуй часу — я все зрозуміла. Але якщо я втратила тебе, то і вона втратить. Між тобою і твоєю коханою котить хвилі величезне море з бездонними глибинами, між вами постав жертовний вівтар і всепоглинаюча смерть. А зараз дозволь мені піти, теулю. Я маю стати твоєю дружиною, це вже неминуче, але я тобі надто не набридатиму, і скоро все це скінчиться. Ти полинеш у Зоряний Палац, і я молитимуся, щоб ти знайшов там те, що шукаєш. Усі ці місяці я прагнула вдихнути в тебе надію, знайти вихід, і мені вже здавалося, що я його знайшла. Але я помилилася. Я йду, теулю, але хочу сказати тобі насамкінець: зараз я поважаю тебе більше, аніж раніше, бо ти наважився мені, дочці Монтесуми, виказати всю правду, коли збрехати було так легко і куди безпечніше. Ця жінка за морями має бути тобі вдячна. Я не бажаю їй нічого лихого, але між мною і нею відтепер ворожнеча не на життя, а на смерть. Прощавай!
З цими словами Отомі встала, закуталася з головою в плащ і велично вийшла з кімнати, полишивши мене украй збентеженим. Тільки дурень міг відкинути любов цієї царственої жінки, і тепер мене терзало каяття. Я подумав: чи змогла б Лілі зглянутися з висоти подібної величі, скинути пурпур імператорської мантії і лягти поряд зі мною на скривавлений жертовний камінь? Напевно, ні, бо подібної відчайдушної самовідданості не зустрінеш серед жінок нашого світу. Лише дочки Сонця люблять з такою повнотою і ненавидять так само пристрасно, як і люблять. їм не потрібні жерці, щоб освятити любовні узи, але якщо ці узи стануть їм ненависні, їх не утримають ніякі думки про обов’язок. Бажання, почуття — для них єдиний закон, і вони підкоряються йому сліпо. Заради своєї пристрасті вони готові на все, навіть на смерть.
