— Де ж ти, Інкубу, біла людино, вбивця Скрагги, мого сина? Подивимося, чи вдасться тобі вбити мене! — заревів він і хутко метнув толлу просто в сера Генрі, який, на щастя, це помітив і вчасно підставив назустріч ножеві свій щит.

Ніж пронизав щит і залишився стирчати в залізному каркасі.

Твала з криком кинувся просто на сера Генрі й завдав своєю бойовою сокирою такого нищівного удару по його щиту, що лише струс від удару примусив сера Генрі, хоч він і був дуже сильною людиною, впасти на коліна.

Проте на цьому поєдинок і закінчився, оскільки в ту ж мить з боку полків, що тіснили нас, долинули крики жаху, і, поглянувши туди, куди вони дивилися, я зрозумів, що сталося.

Праворуч і ліворуч рівнина була загачена воїнами, що ринули в атаку. Наші загони, котрі зайшли з флангів, пришли нам на допомогу. Кращого моменту для цього не можна було вибрати. Як і передбачав Ігнозі, вся армія Твали зосередила свою увагу на кривавій сутичці із рештками полку Сірих і на битві з Буйволами, які трималися на деякій відстані від Сірих. Отже, ці два полки, які разом утворили основне ядро нашої армії, відвернули увагу супротивника, який не подумав про можливість нападу з флангів, хоча “роги”, утворювані фланговими загонами, вже майже з’єдналися. І тепер, поки полки Твали намагалися переформуватися для оборони, воїни з флангів кинулися на них, як прудкі пси.

За якихось п’ять хвилин успіх битви визначився. Полки Твали, охоплені з обох флангів і виснажені страшною різаниною з Сірими і Буйволами, кинулися тікати. Незабаром воїни розсипалися в паніці по всій рівнині, що пролягла між нами і Луу. Що ж до тих загонів, які ще зовсім недавно оточили нас і Буйволів, то вони раптом розтанули, як за помахом чарівної патички, і виявилося, що ми стоїмо самі, як скеля, від якої відринуло море. А що за видовище відкрилося перед нашими очима! Тут і там купами лежали мертві й конаючі, а з-поміж хоробрих воїнів Сірих залишилося в живих лише дев’яносто п’ять чоловік. Лише цей полк втратив понад дві тисячі дев’ятсот чоловік.

Інфадус стояв, перев’язуючи рану на руці, і вдивлявся в картину недавнього бою.

— Воїни, — спокійно звернувся він до них, — ви відстояли честь свого полку. Про сьогоднішню битву говоритимуть діти ваших дітей.

Потім він обернувся до сера Генрі й потиснув йому руку.

— Ти велика людина, Інкубу, — просто сказав він. — Я провів довге життя з-поміж воїнів і знав багато відважних людей, але такого, як ти, зустрічаю вперше.

Саме в цей момент Буйволи простували повз нас, прямуючи до Луу, і нам передали прохання Ігнозі, щоб Інфадус, сер Генрі і я приєдналися до нього. Тому, віддавши наказ дев’яти десяткам воїнів, що залишилися від полку Сірих, підібрати поранених, ми підійшли до Ігнозі. Він повідомив, що йде на Луу, щоб завершити перемогу і захопити в полон Твалу, якщо це виявиться можливим. Пройшовши якусь частину шляху, ми раптом помітили Гуда. Він сидів на мурашиній купі, кроків за сто від нас. Майже в ногах у нього лежав труп кукуанського воїна.

— Мабуть, він поранений, — схвильовано сказав сер Генрі.

Та раптом сталося щось вельми дивне. “Мертве” тіло кукуанського воїна, точніше, те, що здавалося мертвим тілом, несподівано схопилося, збило Гуда з мурашиної купи, так що він полетів сторчма, і обрушило на нього зливу ударів списом. Ми злякано кинулися туди і, підбігши, побачили, що кремезний воїн тицяє списом в розпростертого Гуда, який при кожному такому стусані задирає вгору свої кінцівки. Побачивши, що ми наближаємося, кукуан востаннє з особливою люттю штрикнув списом Гуда і з криком “Ось тобі, чаклуне!” — утік. Гуд не ворушився, і у нас впало серце, мабуть, із нашим бідним товаришем все скінчено. Ми підійшли до нього, і у нас очі полізли на лоба, коли побачили, що, попри блідість і очевидну слабкість, Гуд безтурботно усміхався і навіть не загубив свого монокля.

— Кольчуга просто чудова, — прошепотів він, коли ми нахилилися до нього. — Добряче я його одурив! — При цих словах він знепритомнів.

Оглянувши його, ми виявили, що він був серйозно поранений в ногу толлою під час переслідування, але спис його останнього супротивника не заподіяв йому ніякої шкоди. Кольчуга врятувала його, і він відбувся синцями, що покривали все його тіло. Він напрочуд щасливо уникнув небезпеки.

Оскільки на той час ми нічим не могли йому допомогти, то поклали товариша на ноші для перенесення поранених і понесли до табору.

Підійшовши до найближчих воріт міста Луу, ми побачили, що один із наших полків за наказом Ігнозі охороняє їх. Решта полків стояла на варті біля інших виходів з міста. Командир полку підійшов і вітав Ігнозі як короля. Потім він доповів йому, що армія Твали сховалася в місті, туди ж утік і сам Твала, причому командир вважав, що армія повністю деморалізована і готова капітулювати. Вислухавши це і порадившись з нами, Ігнозі відправив гінців до всіх воріт міста, щоб передати облозі наказ короля відчинити ворота, а також і обіцянку, що він збереже життя і надасть прощення всім воїнам, які складуть зброю. Це справило належне враження. Негайно під радісні вигуки Буйволів через рів був спущений міст, і ворота по той бік відчинилися.

Вживши відповідних заходів обережності проти можливої зради, ми вступили в місто. Уздовж всіх доріг стояли воїни з похмурим і пригніченим виглядом. Голови їхні були опущені, щити і списи лежали біля ніг. Вони вітали Ігнозі як свого короля. Ми йшли все далі, просто до краалю Твали. А коли вийшли на величезну площу, де за день чи два дотепер відбувався огляд військ і згодом — полювання на чаклунів, ми побачили, що площа абсолютно порожня. Точніше, не зовсім — у дальньому її кутку, перед своїм палацом, сидів сам Твала, і з ним не було нікого, окрім Гагули.

Це було гнітюче видовище — позбавлений влади король, що сидів, опустивши голову на кольчугу. Його бойова сокира і щит лежали поряд, а в ногах зіщулилася тільки стара карга. Попри всі злодійства, заподіяні ним, я відчув, що мене на якусь мить охопила жалість до цього поверженого кумира, що впав зі свого високого п’єдесталу. Жоден воїн з усієї його армії, жоден придворний з-поміж тих, що раніше плазували перед ним, жодна з його дружин не залишилися з ним, щоб розділити гіркоту поразки. Жалюгідний дикун! Доля дала йому жорстокий урок. Людство сліпе і глухе до тих, на чию голову лягла ганьба; той, хто принижений і беззахисний, залишається самотнім і не може розраховувати на милосердя. Хоча, як по правді, то він і не заслуговував на милосердя.

Увійшовши до воріт краалю, ми попростували через площу до місця, де сидів колишній король. Коли ми наблизилися на відстань близько п’ятдесяти ярдів, наш полк зупинився, а ми у супроводі невеликої охорони підійшли ближче, причому Гагула повсякчас викрикувала нам назустріч усілякі образи. Коли ми наблизилися, Твала вперше підвів свою прикрашену плюмажем голову, пильно вдивляючись у свого щасливого суперника Ігнозі єдиним оком, у якому прихована лють, здавалося, виблискувала так само яскраво, як і величезний алмаз у нього на чолі.

— Вітаю тебе, о королю! — сказав він із гіркою насмішкою в голосі. — Ти, хто їв мій хліб, а зараз за допомогою чаклунства білих людей зчинив смуту в моїх полках і розбив мою армію, — вітаю тебе! Яку долю ти мені приготував, о королю?

— Таку ж, яка спіткала мого батька, трон якого ти злочинно посідав усі ці довгі роки! — суворо відповів той.

— Гаразд. Я покажу тобі, як треба вмирати, щоб ти міг згадати це, коли настане твій час. Дивися — там, де сідає сонце, небо залляте кров’ю, — і він тицьнув скривавленою бойовою сокирою на вогненний диск. — Добре, що і моє сонце закотиться разом із ним. А зараз, королю, я готовий умерти, але прошу тебе не позбавляти мене права померти в бою, яке дароване всім членам королівської родини кукуанів [52]. Ти не можеш відмовити мені в цьому, бо тоді навіть ті боягузи, які сьогодні бігли з поля бою, сміятимуться з тебе.

— Я дозволяю тобі це. Вибирай же, з ким ти бажаєш битися. Сам я не можу битися з тобою, оскільки король б’ється тільки на війні.