Передовсім я зарядив всі рушниці, звів курки і попередив, що вони вистрелять від одного лише доторку. Кафр недовірливо торкнувся моєї двостволки. Пролунав постріл, і куля наповал звалила одного з биків, яких в цей час заганяли в огорожу, а сам старий від поштовху прикладом полетів сторчма. Неабияк переляканий, нахаба все ж таки зажадав відшкодувати втраченого бика. При цьому він клявся й божився, що ніяка сила не примусить його торкнутися нашої зброї.

— Заховай ці диявольські штуки в солому, — бурчав він, — інакше вони нас всіх повбивають!

Оскільки старий був марновірний, я пригрозив йому, що в разі зникнення чогось я вигублю чаклунством і його, і всіх його родичів, а якщо ми загинемо в дорозі й він наважиться вкрасти наші рушниці, я й з того світу його дістану і моя примара переслідуватиме його і вдень і вночі. А коли й цього йому буде мало, то я заговорю всю його худобу і вона сказиться, а все молоко його корів скисне. Я ще раз показав на цівки рушниць і пообіцяв випустити схованих там бісів, щоб вони напоумили його. Старий негідник аж затрусився і присягнувся, що берегтиме наші речі, як дух свого покійного батька.

Звільнившись від зайвого вантажу, ми відібрали найнеобхідніше для виснажливої подорожі. Але як ми не прагнули узяти якомога менше речей, все ж таки на кожного припало близько сорока фунтів. Ось що ми взяли:

Три рушниці системи “експрес” і до них двісті набоїв.

Дві магазинні рушниці “вінчестер” (для Амбопи і Вентфогеля) і до них теж двісті набоїв.

Три револьвери “кольт” і шістдесят патронів.

П’ять похідних фляг, кожна з яких містила чотири пінти.

П’ять ковдр.

Двадцять п’ять фунтів білтонга — в’яленого м’яса.

Десять фунтів барвистого намиста для подарунків.

Невелику аптечку з найнеобхіднішими ліками, додавши одну унцію хініну і кілька хірургічних інструментів.

Окрім цього, ще був усілякий дріб’язок: компас, сірники, кишеньковий фільтр, тютюн, невелика лопата, пляшка бренді і, нарешті, трохи одягу. Для такої небезпечної й ризикованої подорожі це небагато, але ми не зважилися узяти більше, оскільки і без того ноша в сорок фунтів була більш аніж достатньою. Йти розпеченими пісками і тягти з собою ще й вантаж — справа нелегка; тут важить кожна зайва унція. Але як ми не старалися, а зменшити нашу поклажу не могли, бо узяли тільки те, без чого ніяк не обійтися.

Я ледве вмовив трьох малосилих кафрів із селища пройти з нами двадцять миль, себто перший відтинок нашої подорожі. Кожен з них мав нести великий гарбузовий бутель, який містив галон води, у винагороду вони мали дістати мисливські ножі. Ми розраховували поповнити наш запас води після першого нічного переходу, оскільки вирішено було просуватися вночі, коли порівняно прохолодно. Кафрам я сказав, що ми йдемо полювати на страусів, яких справді чимало в пустелі. У відповідь вони щось заджеркотіли, знизували плечима, запевняючи, що ми збожеволіли і неминуче помремо від спраги, що було досить вірогідно. Але прагнення одержати ножі, про які вони не сміли навіть і мріяти, — в цих диких краях ножі були великою цінністю, — узяло гору, і вони все ж таки згодилися супроводжувати нас перші двадцять миль, ну а подальша наша доля їх не цікавила.

Наступного дня ми тільки те й робили, що спали й відпочивали. А коли зайшло сонце, ми, добре повечерявши свіжою яловичиною, напилися чаю, причому Гуд сумно зауважив, що невідомо, коли ще випаде така нагода. Потім, повкладавши все до походу, лягли і стали чекати появи місяця. Нарешті, близько дев’ятої вечора, він зійшов у всій своїй величі. Місячне сяйво оповило дику неосяжну далечінь, урочисту і безгомінну, як і всіяне зірками небо над нами.

Ми готові були рушати в дорогу, але все ще зволікали, бо стояли на порозі в невідоме і невідворотне. Ми — троє білих — відійшли вбік. За кілька кроків попереду стояв Амбопа з рушницею за плечима і ассегаєм в руці; він пильно дивився за обрій. Вентфогель і кафри з бутлями стояли купкою позаду нас.

— Панове! — сказав після невеликої паузи сер Генрі своїм гучним, низьким голосом. — Ми наважилися на незвичайну подорож, яку навряд чи доводилось коли-небудь здійснювати людині. Шансів на благополучне повернення майже немає. Нас троє. І я переконаний, що у всіх майбутніх випробуваннях, яких нам доведеться зазнати, ми стоятимемо один за одного до останнього подиху. А зараз, перш ніж рушити в дорогу, звернемося з короткою молитвою до Всевишнього, бо тільки в його руках долі всіх людей від початку світу. Тож покладімося на Бога, і нехай він спрямує наші душі правильними стежками!

Він зняв капелюха і, закривши обличчя руками, хвилини дві молився. Ми з Гудом зробили те саме.

Я, як і більшість мисливців, не вмію гаряче молитися. Що ж до сера Генрі, то я переконаний, що в глибині душі він дуже релігійна людина, хоча мені й не доводилося чути від нього подібних слів, за винятком ще одного випадку. Гуд теж вельми побожний, хоча й любить чортихатися. Урочистість цієї хвилини вплинула й на мене, бо я не пам’ятаю, щоб ще колись так щиро молився, як тоді. Після цього у мене стало легше на душі. Наше майбутнє було зовсім непередбачуване, але я гадаю, що все невідоме і загрозливе завжди наближає людину до її Творця.

— Ну, — сказав сер Генрі, — з Богом!

І ми рушили в невідоме.

По суті, йшли майже навмання. Адже, окрім віддалених гір і карти Хозе да Сильвестра, накресленої триста років тому на клаптику полотна напівбожевільним, конаючим старим, нам нічим було керуватися. По цьому клаптеві полотна було дуже важко орієнтуватися; проте на нього покладалися всі наші надії на успіх. Мене непокоїло, чи вдасться нам знайти те маленьке водоймище з “поганою водою”, яке, судячи з карти старого португальця, знаходилося посеред пустелі, тобто в шістдесяти милях від крааля Ситанді і на такій же відстані від гір Цариці Савської. У разі невдачі на нас чекала страхітлива загибель. У нас майже не було шансів знайти це водоймище у неозорому морі піску і чахлих чагарників. Якщо навіть припустити, що да Сильвестра правильно вказав його місцезнаходження, хіба не могло воно за ці три століття висохнути під палючим сонцем пустелі? Хіба не могли затоптати його дикі звірі? І, нарешті, чи не занесло його пісками?

Мовчки, як тіні, просувалися ми в нічній темені, угрузаючи в глибокому піску. Йти швидше було неможливо, оскільки ми раз по раз натикалися на колючі кущі. Пісок забивався в наше взуття, отож час від часу ми змушені були зупинятися і витрушувати його. Нічна прохолода пом’якшувала і приємно освіжала важке задушливе повітря пустелі, і ми, попри часті зупинки і труднощі переходу, здолали значну відстань. Довкруги панувало гнітюче безгоміння. Щоб хоч якось збадьоритися, Гуд почав насвистувати легковажну пісеньку, але веселий мотив звучав якось недоречно і зловісно в безкрайому просторі, і він замовк.

Невдовзі з нами сталася подія, яка спочатку нас сильно налякала, але потім дуже розсмішила. Гуд йшов попереду, тримаючи в руках компас, з яким він, як моряк, не розлучався, ми ж брели вервечкою позаду. Раптом він голосно скрикнув і зник. Тої ж миті навкруги почулося якесь пирхання, хропіння, стогони і важкий тупіт, наче хтось тікав. Хоча ніч була безмісячна, ми сяк-так розрізнили примарні контури якихось дивних істот, котрі щодуху мчали вперед, знявши хмари куряви.

Тубільці покидали свою поклажу, збираючись тікати світ за очі, але за хвилину кинулися ницьма на землю і почали волати, що це диявол. Ми з сером Генрі не знали, що й гадати, але наступна картина нас іще більше приголомшила: ми побачили Гуда, що мчав верхи у напрямку гір! Схоже, начебто на коні, але звідки тут кінь? При цьому капітан дико волав і раптом, змахнувши руками, з розгону важко гепнувся на землю.

Нарешті я збагнув, що сталося: в темряві ми наткнулися на стадо сплячих квагг [41], і Гуд ненароком “осідлав” якусь, а та з переляку схопилася і поскакала разом із вершником. Гукнувши своїм супутникам щось заспокійливе, я кинувся до Гуда і, на превелику радість, знайшов його здоровісінького. Я зітхнув полегшено, і хоча капітан був добряче наляканий і його-таки струсонуло, це ніяк не відбилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, красувався в його оці.