— На крилах смерті, — похмуро відповів я, і ми почали підійматися вгору.
Руйнування сходів забрало чимало часу, їжу нам приносили зверху, отож я повернувся на майданчик лише близько півночі. Наблизившись до храму, я із подивом почув урочистий спів, що лунав звідти. Двері храму Уїцилопочтлі були відчинені, а на вівтарі знову палав священний вогонь, який не запалювали вже довгі роки. Я прислухався. Що це, невже я справді чую моторошну пісню жертвопринесення?
Я збагнув усе. У відчаї, перед лицем неминучої смерті вогонь стародавньої віри знову спалахнув у диких серцях цих збожеволілих від горя жінок, що втратили своїх батьків, чоловіків і дітей. Вони хотіли насолодитися останньою помстою, вони хотіли вчинити останнє жертвопринесення богам своїх предків, як це робили їхні батьки, і в жертву вони вибрали своїх полонених ворогів. Якраз напроти мене, у середині кола, помахуючи маленьким жезлом, стояла принцеса Отомі, дочка Монтесуми, моя дружина.
У білому вбранні, із сяйливим смарагдовим намистом на шиї і царственими убором з пір’я на голові, вона була така прекрасна і страшна. Такою я її ще ніколи не бачив. Куди поділися ніжна усмішка і лагідні очі? Переді мною в образі жінки було живе втілення помсти. Ця мить прояснила мені багато чого. Отомі, яка всі ці роки з огидою згадувала жахливі обряди, Отомі, кожне слово, кожна справа якої були сповнені милосердя і доброти, моя Отомі в глибині душі залишалася язичницею і дикункою. Вона навряд чи сама знала всі потаємні закутки свого серця.
Усе це промайнуло у мене в голові миттєво, поки жерці тягли тласкаланця до вівтаря, а Отомі керувала хором, що виконував пісню смерті.
Наступної миті я вже був поряд з нею.
— Що тут відбувається? — запитав я суворо.
Отомі підвела на мене порожні очі, немов не при собі.
— Йди геть, біла людино, — промовила вона. — Чужоземцям не слід втручатися в наші обряди.
Я стояв, як уражений громом, заціпеніло дивлячись на полум’я, що палало перед статуєю грізного бога, який прокинувся після довгих років сну.
Мені здавалося, що я бачу страшний сон.
Але я очумався від цього кошмару і, вихопивши меча, кинувся на жерця перед вівтарем. Перш ніж я встиг змахнути мечем, оскаженілі жінки вчепилися в мене, наче пуми з диких лісів.
— Геть, теулю! — волали вони мені у вуха. — Геть, інакше ми заколемо й тебе на вівтарі!
І з тим самим верещанням вони виштовхали мене з кола.
Я відійшов убік, силкуючись щось придумати. Мій погляд упав на довгу низку зв’язаних жертв. Тридцятеро чекали смерті, з-поміж них — п’ятеро іспанців, вони лежали останніми. Схоже було, що їх приберегли для завершення торжества на сході сонця. Я сушив собі голову — як їх врятувати? Моя влада вже нічого не значила. Утримати жінок від помсти неможливо: вони збожеволіли від страждань. Чоловіки поводилися інакше. Дехто з боязкою втіхою спостерігав за цим видовищем, не беручи в ньому участі. Неподалік стояв один з вождів отомі, мій одноліток. Він завжди був моїм другом і першим після мене воєначальником племені. Я шепнув стиха:
— Послухай, друже, в ім’я честі вашого народу допоможи мені припинити все це!
— Не можу, — відповів він. — І не здумай втручатися, бо вони тебе роздеруть на шматки. Ми всі скоро загинемо, і вони знавісніли, і вчинять це, бо їм втрачати нічого. Старі звичаї, як їх не виганяй, не забуваються.
— Але, може, нам вдасться врятувати хоча б теулів? — запитав я.
— А навіщо? Хіба вони врятують нас через кілька днів, коли ми опинимося в їхніх руках?
— Може, і не врятують, — відповів я, — але, якщо нам судилося померти, то краще померти з чистою совістю.
— Що ти від мене хочеш, теулю?
— Ось що: знайди кількох воїнів, які ще не піддалися цьому божевіллю, і допоможи мені разом з ними звільнити хоча б теулів, якщо ми вже не можемо врятувати решту. Якщо нам це вдасться, ми спустимо їх на вірьовках там, де сходи обриваються, а далі вони дадуть собі раду.
— Спробую, — знизав той плечима. — Але я це зроблю тільки в Ім’я нашої дружби, а зовсім не з любові до проклятих теулів.
Він відійшов, і скоро я помітив, як біля полонених почали крутитися воїни. Немов випадково, вони зупинилися саме там, де були прив’язані іспанці, закриваючи їх від жінок, захоплених оргією.
Я обережно підповз до іспанців. Вони лежали мовчки, з посірілими лицями і вибалушеними від страху очима.
— Тс-с-с! Тихо! — прошепотів я на вухо крайньому іспанцю, старому солдату, якого я упізнав, — він служив ще у Кортеса. — Хочеш врятуватися? Я теуль, біла людина і християнин, але водночас я вождь цього народу. У мене ще є кілька вірних мені воїнів. Ми переріжемо ваші пута, а там буде видно. Знай, іспанцю, я йду на великий ризик, бо, якщо ми попадемося, мене теж кинуть на жертовний вівтар.
— Якщо ми звідси виберемося, — відповів іспанець, — ми не забудемо твою послугу, можеш не сумніватися. Але як ми перетнемо відкритий майданчик у таку місячну ніч просто перед очима у цих відьом?
— Все одно треба спробувати, — відповів я. — Іншого виходу немає.
На щастя, у таборі іспанців нарешті помітили, що відбувається на вершині теокалі. Почалася скажена стрілянина з гармат і мушкетів. Одночасно великий загін іспанців рушив через храмовий двір на штурм — вони ще не знали, що східці зруйновані.
Але усе це ніяк не завадило ритуалу жертвопринесення. Гуркіт гармат, перелякані і люті крики іспанських солдатів, свист куль, тріск полум’я пожеж змішалися з диким гімном смерті, посилюючи загальне сум’яття і безладдя і полегшуючи тим моє завдання.
Мій друг з найвірнішими людьми уже були поряд. Пригнувшись, я кількома швидкими ударами ножа перерізав вірьовки іспанців. Ми збилися в купу, заховавши п’ятеро іспанців усередині, я вихопив меча і гукнув:
— Теулі штурмують теокалі! Ми їх відкинемо!
Я не збрехав, бо довга колона іспанців уже почала підійматися спіральними сходами. Нас ніхто не затримав — усі були поглинуті жертвопринесенням.
Уже на сходах я зітхнув спокійніше: тепер ми принаймні сховалися від очей жінок. Ми бігли донизу спіраллю так швидко, як тільки могли, поки, нарешті, не досягли завороту, за яким починалося урвище.
Загін супротивника підійшов до цього ж завороту одночасно з нами. Іспанські солдати безпорадно товпилися біля підніжжя урвища, шаленіючи з відчаю, бо тепер вони були безсилі якось допомогти своїм товаришам. Ми їх не бачили, зате чули дуже добре.
— Нам кінець, — пробурмотів старий іспанець. — Сходи зруйновані, а спускатися схилом піраміди — вірна смерть.
— Нічого подібного, — відповів я. — Футів за п’ятдесят унизу сходи цілі. Ми вас спустимо поодинці на мотузці.
Не гаючи часу, мої воїни взялися за справу. Обв’язавши першого солдата мотузкою під пахвами, ми обережно спустили його просто на руки іспанцям, які зустріли свого товариша, немов воскреслого з мертвих. Останнім був старий іспанець.
— Прощавай, — сказав він мені. — Хоч ти й зрадник, Бог не забуде твого милосердя. Може, ти підеш зі мною? Тебе не чіпатимуть, ручаюся своїм життям і честю. Ти казав, що залишився християнином. Хіба це місце для християн? — і він показав рукою вгору.
— Авжеж, не місце, — відповів я. — Але піти з тобою я не можу. Там моя дружина і син, і коли треба буде, я помру разом з ними. Якщо хочеш мені віддячити, постарайся краще врятувати їхнє життя — про своє я не турбуюся.
— Постараюся, — сказав іспанець, і ми благополучно спустили його вниз.
А в храмі продовжувалася страшна оргія. Живими залишилося тільки двоє індіанців. Жерці знемагали від утоми.
— Де теулі? — пронизливо закричав хтось. — Швидше тягніть їх на вівтар!
Але теулі зникли: їх шукали всюди, проте знайти не могли. Сховавшись у тіні, я голосно проголосив зміненим голосом:
— Бог теулів узяв їх під своє крило! Уїцилопочтлі не може здолати бога теулів!
Мої слова тут же підхопили і почали повторювати на всі лади.
— Бог укрив теулів своїми крилами! — кричали жінки. — Принесемо ж на вівтар тих, кого він відкинув, і порадіємо!
