— Охоче, — відповів я, бо мені хотілося побачити підземелля.

Проте ацтек забарився і, тільки подолавши нерішучість, згодився піти разом з нами собі на лихо.

Куаутемок узяв смолоскипи, і його спустили вниз. Потім настала моя черга. Немов павук на павутині, висів я на мотузку, опускаючись дедалі нижче і нижче: шахта виявилася дуже глибокою. Нарешті я досяг дна і опинився поряд з Куаутемоком. При світлі смолоскипа, який він тримав в руці, я побачив викладений на стіні шахти на висоту людського зросту карниз із сухої глиняної цегли. На ньому стояла притулена до стіни величезна кам’яна плита із викарбуваними ацтекськими письменами-малюнками, які нині я розумію легко. У написі мовилося про те, що в перший рік правління Куїтлауака, імператора Анауаку, тут поховані скарби його країни; далі йшло страхітливе прокляття, що загрожувало тому, хто на них спокуситься. Позаду нас у кутку шахти відкривався горизонтальний хід завдовжки з десять кроків і досить високий — по ньому можна було йти, не нагинаючись. Він закінчувався печерою приблизно завбільшки як ця кімната, де я сьогодні пишу. Біля самого входу в печеру був приготований вапняний розчин і штабелі цегли, що нагадали мені штабелі каміння в севільському підземеллі, де була замурована живцем Ізабелла де Сигуенса.

— Хто вирив цю печеру? — запитав я.

— Ті, хто не знали, що вони риють, — відповів Куаутемок. — А, ось і наш помічник! Прошу тебе, брате, нічому не дивуйся і пам’ятай, — якщо я так чиню, значить, у мене є на те причини…

Перш ніж я устиг що-небудь запитати, знатний ацтек опинився поруч із нами. Потім згори почали спускати мішки і глиняні вази. Ми з ацтеком перекочували вантаж проходом печери точнісінько так, як у нас в Англії перекочують бочки з елем. Так ми трудилися години дві з гаком, поки не розмістили всі скарби. Останній мішок розірвався, коли його спускали, і на нас хлинув цілий дощ коштовного каміння. Велике намисто зі смарагдів неймовірної краси впало мені на голову і повисло, зачепившись за плече.

— Візьми його собі на згадку про цю ніч! — розсміявся Куаутемок, і я з радістю заховав безцінний дар на грудях. Це намисто досі у мене. Саме з нього я зняв той смарагд, один з найменших, який подарував нашій королеві Єлизаветі. Упродовж тривалого часу його носила Отомі, отож я хочу, щоб намисто поховали разом зі мною. Знавці казали, що йому немає ціни, але що мені до того! Скільки б воно не коштувало, намисто буде поховане в моїй могилі на дитчингемському цвинтарі, і горе тому, хто замислить забрати цю коштовність! Його уразить прокляття, накреслене на стінах, що приховують скарби ацтеків.

Закінчивши роботу, ми вийшли з печери в підземний хід і почали закладати печеру стіною з цегли. Коли кладка досягла висоти двох-трьох футів, Куаутемок попросив мене підняти смолоскип вище. Принц гукнув нашого супутника-ацтека.

— Чи знаєш ти, друже, яка доля чекає на викритого зрадника? — заговорив Куаутемок, вивільняючи з ремінної петлі свою бойову палицю з обсидіановими уламками. Голос його звучав дуже спокійно, і від цього здавався ще страхітливішим.

Ацтек посірів і затремтів від страху.

— Що ти хочеш сказати, володарю? — прохрипів він.

— Ти сам знаєш, що, — відповів Куаутемок тим-таки страхітливо спокійним тоном і підняв палицю.

Приречений впав на коліна, благаючи про пощаду. Крик його прозвучав так моторошно у глибині безмовного підземелля, що я трохи не вронив смолоскипа.

— Ворога я міг би ще пощадити, але зрадника ніколи! — відповів Куаутемок і, кинувшись на ацтека, убив його одним ударом палиці. Потім підняв труп могутніми руками і шпурнув до печери зі скарбами. Там він і досі лежить серед золота і коштовностей.

Я поглянув на Куаутемока, вважаючи, що тепер настала моя черга. Коли принци ховають свої скарби, вони прагнуть позбутися зайвих свідків, це я знав достеменно. Але Куаутемок сказав:

— Не бійся, брате. Цей чоловік був зрадником, боягузом і злодієм. Ми дізналися, що він двічі намагався видати нас теулям. Мало того! Він хотів знайти цей сховок, щоб розповісти про нього нашим ворогам, якщо вони повернуться, і поживитися здобиччю разом із ними. Про все це ми дізналися від однієї жінки, яку він вважав своєю коханкою, але насправді вона була підісланою нами, щоб проникнути в таємні задуми його чорної душі. Ось він і отримав свою частку скарбів! Дивися, як він їх обіймає! Навіть біла людина не змогла б так міцно вчепитися в золото. Ох, теулю, якби земля Анауаку не родила нічого, окрім маїсу та кременів і міді для стріл, ніхто б не робив замаху на нашу свободу. Прокляті скарби! Адже через них заморські акули хочуть перегризти нам горло. Хай вони ніколи більше не зблиснуть при сяйві сонця, хай зникнуть назавжди!

І Куаутемок знову шпарко взявся до роботи, прагнучи якнайскоріше замурувати печеру.

Потім ацтеки почали завалювати вузьку шахту землею. Вони працювали без передиху і закінчили все з першими променями сонця. Коли від шахти не залишилося жодних слідів, один з ацтеків узяв мішечок з насінням і засіяв розпушену землю. Крім того, він посадив над шахтою два привезені саджанці дерев, очевидно, для того, щоб позначити це місце. Нарешті, всі сіли в човни і на світанні повернулися до Теночтітлана. Ми пробиралися в місто поодинці або по двоє, сподіваючись, що нас ніхто не помітив.

Так мені довелося поховати в тайнику скарби Монтесуми, через які пізніше мене піддали жорстоким тортурам. Навряд чи хто не будь зможе їх тепер відшукати! На той час, коли я залишав землі Анауаку, нікому ще не вдалося проникнути в тайник, я гадаю, що з тих, хто брали участь у тій справі, вже тоді не залишалося серед живих нікого, окрім мене. Я бачив те місце, коли востаннє їхав до Мехіко у супроводі іспанських солдатів. Саджанці перетворилися на високі могутні дерева. Я упізнав їх і присягнувся в душі, що від мене іспанці ніколи не дізнаються таємниці похованих під ними скарбів. Я і зараз не сповіщаю точно прикмет того місця, щоб ці рядки не потрапили до рук якогось іспанця.

А зараз я повинен розповісти про те, як ми з моєю дружиною Отомі дісталися до народу отомі і привели велике військо на допомогу ацтекам.

Слід сказати, що держава ацтеків об’єднувала безліч племен. Одні були підданими ацтеків, інші — їхніми союзниками, а треті — смертельними ворогами. До останніх належали, наприклад, тласкаланці, за допомогою яких Кортес здолав Монтесуму і Куаутемока, невелике, але войовниче плем’я, що жило між Теночтітланом і морським узбережжям. На захід від тласкаланців у горах жив, а може, і дотепер живе, численний народ отомі, розділений на декілька племен. Горяни отомі набагато мужніші від ацтеків і відрізняються від них мовою і походженням. Інколи вони входили до могутньої держави ацтеків, але іноді ставали до відкритої боротьби на боці тласкаланців. Загалом для мешканців Анауаку племена отомі були приблизно тим самим, що для нас, англійців, шотландські клани.

Для того, щоб укріпити зв’язки між ацтеками і отомі, Монтесума одружився з єдиною законною спадкоємицею великих вождів. Вона померла під час пологів, а її дочка Отомі, спадкова принцеса народу отомі, стала моєю дружиною. Попри своє високе становище серед одноплемінників, Отомі дотепер тільки двічі відвідувала свій народ, та й то в дитинстві. Проте мову отомі і їхні звичаї вона знала чудово — всього цього її навчили годувальниці і наставники з племені отомі. Від своїх підданих, які підкорялися їй набагато охочіше, ніж самому Монтесумі, Отомі одержувала величезну данину і користувалася серед них великою шанобою.

Як уже було сказано, деякі бунтівні племена отомі об’єдналися з тласкаланцями і разом з ними брали участь у війні на боці іспанців. Тому рада старійшин вирішила надіслати Отомі і мене, її чоловіка, до Міста Сосен, що було столицею всього народу отомі. Нам було доручено важливу справу: повернути горян під прапори ацтеків.

Коли на восьмий день ми досягли, нарешті, Міста Сосен, за нами рухалася з дикою музикою ціла армія — тисяч десять кремезних горян-відчайдухів. Проте дорогою Отомі не розмовляла ні з воїнами, ні з вождями, обмежуючись звичними вітаннями, хоча горяни кожного ранку, коли ми просувалися шляхом — я верхи на іспанському коні, а моя дружина в паланкіні, — зустрічали нас гучними вигуками і неймовірним шумом.