Олекса Манн. «Альфа-самець», 2012 р.

Фото: music.itop.net

Кузьма Скрябін (справжнє ім’я Андрій Кузьменко) — співак, музикант, музичний продюсер, шоумен. Народився 1968 р. у м. Самборі (Львівська обл.). Закінчив стоматологічний факультет Львівського медичного інституту. Створив музичну групу «Скрябін» (1989), яка є першим україномовним гуртом у жанрі альтернативної електроніки. До сьогодні гурт видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев’ять макси-синглів, один концертний альбом і багато інших музичних проектів. Найвідоміші альбоми: «Чуєш біль» (1989), «Мова риб» (1992), «Птахи» (1994), «Еутерпа» (1999), «Стриптиз» (2001), «Мовчати» (2003), «Танго» (2005), «Старі фотографії» (2010). Працював ведучим на українських телеканалах, знімався в мюзиклах. Писав статті для періодичних видань під псевдонімом. У 2006 р. видав книгу прози «Я, Побєда і Берлін», яка мала кілька перевидань.

Не слово мене знайшло, а я сам увійшов в це слово «жлоб», саме поняття жлобізму. Тому що жив серед рогулів і жлобів, і виглядав точно так само. Був ще Радянський Союз, а в моді тоді були светри Boys. Я в такому теж ходив. Поміж ними, своїми аборигенами, я собі ріс і почувався прекрасно, не знаючи, як люди виглядають за межами нашого поселення.

Уніформа популяції мала вигляд модних светрів і спортивних штанів. Тільки ті, хто зробив над собою зусилля подивитися уважно, які люди живуть за межами совка, проаналізувати що й до чого, стали інакшими. Поруч Польща, кінець кінцем, у Львові можна було щось цікаве побачити... Наприклад, у картинну галерею ти зайшов у своєму «бойсі» і дивишся: з тої тусовки випадаєш! І або треба в собі щось міняти, або на них «наїхати», хай надягнуть «бойси»! І я вибрав перше, став підлаштовуватися під цивілізований світ. Але більшість людей так і залишилася в старій шкарлупі.

Я жив у місті Новояворівську, на Львівщині. Але, незважаючи на те, що там мешкало багато людей із ледве не всього совка, бо там тривала «стройка вєка» — справжній полігон, сірчаний комбінат будувалися — тож населення нібито космополітне було, та провінція залишалася провінцією. Маса народу, яка приїхала з різних кутків Союзу, перед тим трохи світу побачила, і діти цих офіцерів теж, але. Але жлободром нікуди не зник.

У тому то й річ, що добра половина жлобів сама не розуміє, що вони — жлоби. Вони часто не мають навіть думки себе з кимось порівнювати, варяться в своїй тусні, для них існує така проста ієрархія: скільки смужок на штанах, стільки й личок на твоїх погонах, умовно кажучи.

Можна жлоба ідентифікувати за візуальними особливостями. Наприклад, польського (ох, наживу ворогів цими словами...). Його дуже просто розпізнати: він майже такий, як і наш. Але у Польщі осередок жлобства — поблизу гірських масивів. Там гуралі жиють, ці люди гір ніби загубилися в часі і просторі. Як колись давно варилися в своєму болоті, так і досі там. Може, їм таки заважають Татри — через гори пролізти до цивілізації складніше, а може, лінь то робити. От живуть собі вони біля гір і думають: там, за горами, — теж гори... Саме так думають, напевно, ті татрські гуралі, незалежно від національності.

Якщо проводити паралелі між нашими й не нашими жлобами, то ці люди мало чим відрізняються один від одного. Вони є навіть у могутній Америці, але називають їх по-іншому — «реднеками». Це жлоби з червоними шиями, з вигляду свинячими, і з відсутністю інтелекту на обличчі. Вони постійно жують жуйку своїми квадратними щелепами.

До чого тут щелепи? Я стоматолог, не забувайте... В мене є такий критерій оцінки людини, як фаціальний. Чоло до аналізу можна не брати, важливі інші дві третини обличчя, вже від брів до підборіддя, розділивши обличчя по центральній осі, легко побачити достатньо цінного матеріалу для аналізу (Усміхається. — Упоряд.). За поглядом, за прикусом, за змиканням губ, за мімікою можна багато чого дізнатися про людину. Існують певні норми, якою має бути міміка в різних емоційних станах. Навіть етикет на це вигадали. Але є люди, в яких міміка недорозвинена, тобто одноманітна. У людей цих м’язи обличчя, ті, що зазвичай мали б працювати, атрофовані. Іншими словами, то є міміка людини здивованої і водночас наляканої, настороженої: от десь криється западло... Страх і захист перед цим же страхом. Це й постійний острах перед людьми, які не подібні на тебе. А сама людина при тому не бачить себе збоку і не думає, що по-жлобськи виглядає. Крива посмішка (яку росіяни називають «ухмылочка»), перекошене обличчя і готовність кинутися в бій, бо невідомо, чого ти від нього хочеш: чи хочеш з ним битися, чи погладити його по голові й дати бублика вкусити. Ось цей момент настороженості і виокремлює жлоба з величезної маси людей. Вони постійно чогось бояться.

Чи маю я право називати людей жлобами? Не маю? Думаю, так говорять люди, які менше контактують із соціумом, ніж, наприклад, ті, що таки мають право так говорити. А з людьми треба говорити тією мовою, яку вони можуть зрозуміти. Тобто твій візаві тебе інакше не почує. Якщо на хамство відповідати інтелігентністю, це нічого не дасть. Жлобів треба леліяти і берегти, чи не так? Не можна нікого ображати, кажете? Я хочу називати речі своїми іменами. Без евфемізмів.

Найяскравіші індивідууми, які мали необережність проявляти хамство в стосунку до мене, розуміли, що відбувається, і припиняли так поводитися, коли я їм відповідав точно так само. Вони від мене не чекали такої реакції, а коли почули в широкому дуже спектрі, в набагато розгорнутішому, ніж був у них, то замовкали. Цей спосіб працює, але так людину від хамства не зцілити, цей хам не побіжить одразу в галерею шукати картину Матейка.

Мені інколи переповідають, як мої слухачі мене обговорюють, наприклад, в туалеті... «От підарас, під фанеру пайот!» А мені стає смішно, бо там фанерою і не пахло.

Інтелігенцію знищили на цій території, їх відстрілювали, вивозили, і постраждала величезна кількість людей від наслідків такої політики партії. Навіть у гуртку для дітей, який я відвідував у далекому дитинстві, я тепер це розумію, сидів собі ніби звичайний дядечко, щось там лобзиком пиляв, а коли ти з ним поспілкувався, то дізнався, що він — фізик-ядерник. І він не просто так у Новому Роздолі жив, а його з Сибіру відправили сюди «на стройку вєка». І цей з вигляду простий чоловік нам, дітям, передавав свій інтелект. А тепер таких людей одиниці. За совка була велика концентрація інтелектуальних людей коло мене — так я це сьогодні розумію. Можливо, тому що був ще малий, щоб ходити на роботу, і по вулиці не вештався. Однак ще в час, коли я вступив до інституту, мені траплялися справді мудрі добрі люди.

Із незалежністю України відкрилися двері і ті, хто мав можливість, вальнули на Захід. І найбільше постраждала освітня платформа. Та не тільки на її рівні маємо втрати. Ми в своєму дворі кожен день з кимось перетинаємося, і раптом... ти чуєш, як дідусь робить зауваження малому, який іде і плює на стіну. Другий раз та дитина вже подумає, чи можна так робити, бо вона хоч щось та й зрозуміла. Цей старий чоловік у такий спосіб пояснює малому, що є такі речі, як самоповага і повага (хоча б до своєї скромної персони). Можливо, зауважень таких критично мало тепер, ніхто нікому не говорить їх. Образно кажучи, є пліснява, якщо її вчасно забрати, то нічого страшного не станеться. А коли ти її не забереш, то вона розростеться так, що потрібно буде штукатурку зривати й навіть валити будинок.