Не варто забувати, що в Україні ж просто дике нагромадження капіталу зосередилось у кількох руках і якщо почнеться великий переділ, то станеться війна. Між двома головними кримінальними угрупуваннями. Це якщо говорити про прогноз на найближчий час. А кращого у мене на разі нема...

Сергій Васильєв, критик, розумна людина і далекоглядна, у розмові багато років тому сказав мені: «Почекай, народ ще зніме намордники». То був 1991-й рік.

Ну а що насправді з Україною відбулося? Країна ж то в нас кумівська. Що тішить — люди приїхали і навіть переїхали з рідного села в столицю. Однак, що вони вміють? Невідомо. Я весь час кажу про те, що нині нами керують собаки Павлова. Що тут мається на увазі? Рефлекс. Нема в них ні почуттів, ні інтелекту. Він знає: сука-пес, гаряче-холодне..., а добре-недобре — вже ні... Він не відчуває. І ще рефлекс — на гроші. Отак люди й живуть.

Чи можуть люди з часом окультуритися? Якщо говоримо про жлобів, то я в це не вірю. Петя робить те, що його сусід Вася. У Васі є гроші, він собі купує статусні речі. Бо це ланки одного ланцюга, вони живуть як собаки Павлова. У них на більше просто бракує фантазії.

Сьогодні завдяки грошам можна багато куди проникнути. Адже бабло має первинне значення. Ти собі купиш дім. Роботу. Іспит у професора в університеті. Місце в списку. Та це вже зовсім не смішно, а сумно. Україна не фігурує в стратегічних дослідженнях і прогнозах, які проводять Сполучені Штати Америки, аж до 2030-го включно. Цю країну ніде не згадують, її ніби не існує. І просвітку не видно. Ймовірно, може щось до того часу статися, коли років зо 20 мине, але я в це не вірю. І попри всю мою повагу до людей ідеї, тих самих свободівців, все одно лінія поведінки певних представників цієї політичної сили відштовхує мене. І від них, і від Євросоюзу. А якщо відштовхують, то підштовхують ближче до іншого боку — Москви. Але я хочу бути в Євросоюзі, бо в мене там сім’я живе: дружина й син. Я щомісяця літаю в Німеччину. Проте, на жаль, не бачу руху в цьому напрямку, а цивілізація тут може бути тільки тоді, коли ми будемо з Європою. Тільки от чим ми можемо бути цікаві Євросоюзу?

Ми живемо в суспільстві, яке насправді є субкультурним. І ми не створюємо продукт, який можна конвертувати.

Ось що важливо: зміст, смисл, сенс. Їх треба вміти продукувати і бачити.

Бо в чому полягає робота фотографа? Передусім — показувати правду. Якою б неетичною і неестетичною вона не була. Хоч форма завжди взаємодіє зі змістом. З іншого боку, обгортка може бути красивою, та вона, вважаю, — і в фотографії не є визначальною.

Я, наприклад, не можу дозволити собі сказати щось на кшталт: ця картина — жлобська. А, може, художник мав авторський задум саме такий. А, по-друге, відображення може бути жлобським, а художник — людина талановита, яка свідомо провокує глядача. От ти й попався. Бо тема жлобства цікава для багатьох митців, зокрема й для Іллі Кабакова, який по-своєму експлуатує соцартівські мотиви. Але Кабаков живе і працює на Заході, де є попит на мистецтво.

В Україні на мистецтво сьогодні немає попиту. Відбуваються якісь незворотні процеси, в інформаційному шумі всі губляться, навіть поп-зірки масштабу Вакарчука чи Скрипки.

Починається якась інша ера, чимось іншим люди живуть. Але я ніяк не можу зрозуміти чим. Бо, мабуть, не відстежую такі речі належним чином.

Тому тепер художник потребує куратора. Тобто те, що він створює, мусить хтось інший правильно подати. Хоч інколи куратори пхають все без купюр. Пригадую час, коли Наталія Заболотна керувала Українським домом, Art-Kiev організовувала, а серед головних художників там були Сергій Поярков, Олег Пінчук і Євгенія Гапчинська. Це були автори №1, першого ешелону. З огляду на те, що пані Заболотна спілкувалася з «властьімущімі», вона й просувала в ці провладні кола згадані вище імена, і їхні роботи купували. І ті колекціонери думали, що ось які вони, маститі художники. А що вигравав той самий Олег Пінчук — те, що проникав на всілякі світські раути. Він там був, бив себе кулаком в груди: «Я — художник». Він же у Швейцарії вчився, а олігархи тішилися: «О, живий художник!» Ці хлопці вже втомилися гроші рахувати з ранку до ночі. (Сміється. — Упоряд.). І поцікавилися у художника Пояркова: «А скільки це коштує?» Він відповідає: «Ну, десятку». Хоч Сергій сам прекрасно розуміє, що більше «трьошки» воно не вартує. А що для олігарха десять тисяч баксів? І так усі ті митці й заробляли на життя. Але на цьому історія не закінчується. Пані Заболотна починає спілкуватися із Соловйовим. І відтоді ці художники перестають бути модними. Бо що мистецтвознавець Соловйов їй каже? «Наташа, та це ж не художники, це аферисти. А художники — ось вони: Цаголов, Криволап, Савадов, Чічкан... Ось вони, справжні художники». А ті хто такі? Вони ж не експортуються. Далі, ніж наш хутір. Вони створюють продукт, який не конвертується. Все стало на свої місця. Тепер Гапчинська робить сувеніри і штампує новорічні листівки й пакети. Олег десь в міськвиконкомі «сидить», Серьожа-ілюстратор ходить уже не такий веселий... Король, як бачимо, голий. І всіх посадили на належне їм місце.

Раніше наші художники були націлені на Захід. Бо там бієнале, виставки, існує арт-ринок. А згодом і тут з’явилися поціновувачі, покупці і українські художники повернулися працювати сюди. Зрештою, і Фонд Сороса перестав їх фінансувати. Тепер їхні роботи тут купують — Воронов, Порошенко, Пінчук та багато інших поціновувачів. Понад те, є експерти, консультанти, які заробляють великі гроші надаючи свої послуги. Якщо твій клієнт купує роботу за мільйон, тобі припадає 100 000. Є для чого працювати!

Хоча, звісно, художники різні бувають, у тому числі й придворні. Але передусім художник має бути людиною вільною і не залежати від влади. Якщо це Художник з великої літери. Не конче те, що він створює, мусить вилитися в якусь опозицію. Хоч справжній талант — це річ небезпечна... Якщо, скажімо, у Швеції, люди добре живуть, то нащо їм опозиція. Вони й третій світ, який в них поселився, утримують. Тож їх навіть зачепити немає за що... Художник у безконфліктному суспільстві має менше тем, напевно. І тому ці художники Ідуть сюди — за темами.

Один із моїх друзів закінчив школу фотографії і мультимедіа імені Родченка в Москві. І потім поїхав до Відня, бо коли закінчив навчання, то зрозумів, що фотографія його вже не цікавить. Як інструмент вона була для нього цікавою, але не як спосіб заробляти на життя. І ось він провчився у Відні 2 роки, і я запитав у нього: «Євгене, а що ви там робили на акціоністському факультеті?» «Теми розробляли. Виявляли актуальні для мистецтва теми. Нацменшини, одностатева любов, бідність... Реферати писали». Тут цієї практики нема. Так, у нас для письменників тема жлобства чомусь не стала актуальною, хоч воно тотальне.

Із художниками в цій країні все гаразд, а з письменниками цікаво вийшло.

Мені здається, що минула слава навіть Андруховича. Коли він був на стипендії в Берліні, то писав колонки в газету «Дзеркало тижня». У мене після читання його опусів було враження: «Таска зєльоная...» Ось він сидить біля вікна й описує, що там за склом відбувається. Про велосипеди розповідає. Якась така збіднена екзистенція...

Хто серед українських письменників має найбільші наклади? Андрій Курков. Але він передусім сценарист. За фахом. Він дуже добре вміє складати фабули, будувати сюжети, але рівень його художньої прози, як на мій погляд, слабший. З іншого боку, його бестселер про пінгвіна перекладали найкращі перекладачі по всьому світу і створили, можна сказати, новий продукт. І він продається. Маємо той випадок, коли автор дуже працьовитий, уміє комунікувати, знає мови. Він чітко працює на ринок.

Але все створюється завдяки особистим стосункам. От Курков дуже багато питань вирішував з культурними центрами, посольствами. Це правильно, потрібно самого себе проштовхувати, щоб не загубитися поміж інших. Однак Андрій Курков дуже популярний у Німеччині, але не в Україні. Там люди книжки купують, у нас — не хочуть або не мають грошей.