З іншого боку, коли я бачу кон’юнктуру, хамство і безсоромність у тому, що робить так званий професіонал, то розумію, що це не творчість, а звичайнісіньке жлобство. Я ж бачу, коли людина малює картини з огляду на якусь моду, «гламурчик», «креативчик», іншу дурню, а сама думає лише про гроші. Ці полотна зостаються порожніми, жодного емоційного резонансу у глядача вони не викликають. Проте художники, наскільки я їх знаю, це в останню чергу жлоби. Бо в художника — покликання високе, і воно його підносить над світом, над суєтою буденності. Насправді довкола, на жаль, вистачає обмежених, недалеких людей з найрізноманітніших сфер нашого життя, які, власне, і є справжніми жлобами.

Дмитро Кришовський. «Тарас — Адідас», 2013 р.

Фото: Алекс Заклецький

Олесь Доній — політик і громадський діяч. Голова мистецького об’єднання «Остання Барикада» (з 2006 p.). Народився 1969 р. у м. Києві. 1991 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Організував та очолив широкомасштабну акцію студентського голодування, що призвела до відставки уряду В. Масола (1990). Був депутатом Київської міськради (1994—98), заступником голови Комісії з гуманітарних питань (1995—98). Народний депутат України VII скликання (з 2012 p.). Позафракційний. Голова Всеукраїнського комітету захисту української мови. Засновник та організатор фестивалю вертепів «Карпатія» (з 2007 p., м. Івано-Франківськ, м. Яремча, м. Коломия, м. Київ), музично-літературного фестивалю «День незалежності з Махном» (2006—09, м. Гуляйполе, Запорізька обл.), фестивалю повстанської і патріотичної пісні «Гайдамака. UA» (2010, м. Ірпінь, Київська обл.). Книги: «Студентська революція на граніті» (1995), «Покоління оксамитової революції. Як нам дожити до 2009 року» (1999), «Історія УСС мовою документів і фактів. 1989—1999» (1999), «Спроба бунту» (2002). Музичні альбоми: «Молода Україна Forever» (О. і гурт «Калєкція», 2002) та ін.

Жлобство — складне поняття, яке викликає неприємні асоціації. Мало хто наважиться на цю тему говорити в буфонадній, брутальній, а отже, українській манері. Наша культура значною мірою саме така, та й сучасна українська література почалася з суржику і плагіату. Талановитого, та все ж плагіату. Іван Котляревський свою «Енеїду» переписував із поеми Миколи Осіпова, тобто з російського варіанту «Енеїди», що залишило свій відбиток на історії української літератури. Інтелектуальне осмислення цього відомого факту — непопулярне. Чому — бо це те саме, що й нізмєнная тєма, на яку не заведено говорити, як і картати народ.

Говорити щось про вади, хиби народу не можна, і політики не дозволять собі сказати, що народ помиляється. Вони лише можуть говорити, яка в Україні погана влада, конкретні персонажі при владі, та ніхто собі не дозволяє сказати прямо, що хворобою просякнуте все суспільство, а не тільки окремі його верстви.

Українці — народницька нація. Всі її елітні верстви були винищені в той чи інший спосіб: або фізично, або люди ці русифікувалися чи полонізувалися. А українська мова відроджувалася із сільської семантики. Бо книжну поцупила в нас Росія. Навіть культура вийшла з фольклору, зі сільського життя.

Жлобство — як дзеркало. Не просто слова, мовляв, король голий, а передусім бачення в цьому дзеркалі себе.

Жлоб — то не інший хтось, а той, кого я бачу в дзеркалі.

Коли я на зустрічах із людьми починаю наголошувати на тих проблемах, які кожен мусить здолати в собі, то бачу, як холоднішають погляди присутніх у залі. А долати потрібно заздрість, лінь, безкультур’я, агресію.

Чомусь значна частина населення цієї країни не може вивчити українську мову — через лінь і безкультур’я, а протистояння у всіх сферах, у релігійній теж, — якраз через агресію. Бо в фальсифікаціях, які щоразу відбуваються під час виборів, беруть участь особисто не лише Янукович, Азаров, а сотні тисяч наших співгромадян. Ці люди є в кожному українському селі: чиїсь односельці, знайомі, друзі, рідні. Про такі речі знов-таки не заведено у нас говорити. Брехливість й аморальність є, немає розуміння, що добре, а що ні, і в цьому сенсі жлобство — невдячна тема.

Хто думає над тим, чи він навчився викидати недопалок у смітник, попільничку, скільки навколо таких, які недопалки викидають із балконів своїх помешкань? Вони навіть не думають, що це жлобство. Або ті, хто плює на асфальт. Або ті, хто піднімає руку на свою жінку. Ця проблема пов’язана з культурним рівнем нації. Але наважитися цю проблему підняти може далеко не кожен.

Жлоб — це іронічне слово, але ж це насправді реальність. Проте це поняття не вміщує всіх проблем, які є тепер в Україні. Воно лише в іронічний спосіб їх відображає і підштовхує до роздумів...

Я народився і виріс у Києві в російськомовному середовищі, та це не завадило мені опанувати українську мову. Вивчення української мови — не лише усвідомлення самоідентифікації за національною ознакою, це ще й підвищення власного рівня культури, вичавлювання із себе жлоба.

Чи якась мова краща, якась гірша? Ні. Ти просто завжди намагаєшся пізнати й осягнути більше.

У дитячі роки слова для власного лексикону я, як і всі діти, черпав із розмов у родинному колі. Пригадую, моя мама говорила про якогось «жлоба с дєрєвяннай мордай», то мені важко було зрозуміти, про що йдеться і звідки взялася дерев’яна морда.

Пізніше я дізнався про жлобів із відомої пісні Висоцького («Лукоморья больше нет»), у якій він співав про здоровенних хлопців, які порубали «всє дуби на гробы». Вже у школі ми жлобство пов’язували зі скнарістю, а ще пізніше відбулася трансформація цього поняття як і в моєму уявленні, так і в суспільній свідомості.

Це радше одна з гіпотез, та нація зі східним літургійним обрядом водночас обрала не внутрішнє покращення, до якого Європа пройшла довгий шлях, а зовнішню атрибутику. Це найбільше проявилося на рівні православної Церкви, а згодом знайшло вихід на ці всі «адідаси», «бумери» і т. ін. Це та зовнішня атрибутика, а не внутрішній лад, не важливо, як людина поводиться, важливо, як вона виглядає. Це може бути спортивний костюм «адідас» у гопніка з київської Троєщини, а може бути костюм від «Бріоні» в якогось олігарха. Та і той, і інший по-хамськи чинять у ставленні до своїх знайомих, підлеглих. Причому вони не замислюються над тим, що це жлобство. Хоча рівень статків у цих людей істотно відрізняється, та й освітній, що ще дивніше.

Людина може мати вищу освіту і слухати класичну музику — та це ще не є ознакою того, що йому прищеплено любов до вищої культури, що він відмовився від жлобства. Проблема лежить глибше. Старенька бабуся в селі, яка не має вищої освіти, може бути висококультурною людиною.

Освіта ще не є запорукою культури. Проблема ж не лише в голодоморі, не лише в радянській системі, не лише в приєднанні до Російської імперії, яке сталося 300 років тому.

Намагання покращити, підвищити рівень власної культури — це щеплення від жлобства. Це водночас шлях у безкінечність, бо ти не можеш дорівнятися до Бога, але щоденне намагання вдосконалюватися дає тобі шанси вирости над собою, своїми вадами, помилками, проблемами.

Існує таке поняття, як етика самообмеження, незнайоме багатьом українцям через історичний зріз, через те, можливо, що Україна не долучилася до протестантської Реформації. Коли Лютер розірвав папську буллу — з того моменту почалася Реформація, крім того, він ще переклав з латини німецькою мовою Біблію, тим самим зробив її ближчою для розуміння народу, здійснив крок до його національного визволення, також то була боротьба із зарозумілою елітою, яка просто зажерлася й загрузла в корупції. Через ці війни Реформації загинули сотні тисяч безневинних людей. Так хаму і жлобу в рясі й повальному католицизму дали в морду.