До чого я це все проваджу? Жлоб не може іронізувати над собою. Він не здатен сміятись зі своїх вад і комплексів. Він занадто серйозний. І це його величезна біда.

У цьому закладена рецептура смерті жлобства, як голка в яйці, а яйце в качці (і так далі) для Кощєя. Звідси мій висновок, що перемогти його можливо саме таким чином і починати треба з себе.

© Школа фотографії Віктора Марущенка

Фото: Марина Полякова

Віктор Марущенко — фотограф. Народився 1946 р. у м. Новосибірську (Росія). Здобув вищу технічну й гуманітарну освіти (1975; 1981). Працював інженером (1975—81), а згодом — фотокореспондентом (1981—1998). З 1998 р. вільний фотограф. Учасник понад 60-ти персональних та групових фотовиставок у Швейцарії, Німечинні, Іспанії, Франції, США, Бразилії, Чилі, Словаччині, Литві, Молдові, Росії та Україні. Учасник бієнале у Венеції (2001), бієнале «Donumenta Ars Danubiana» у Реґенсбурзі (2003) і в Сан-Паулу (2004). Фотографії Марущенка зберігаються у колекціях музеїв, галерей та приватних колекціонерів. Найвідоміші фотопроекти: «Україна після Чорнобиля» (1992), «Донбас — країна мрій» (2008). Засновник власної школи фотографії (2004).

Вперше почув слово «жлоб» у глибокому дитинстві, точну дату не пригадаю, це були 50-ті роки. Ми навіть намагались шукати до цього слова якісь синоніми і знайшли — чорт.

Якщо комусь сказати: «Ну ти й чорт...» або «Ти справжній чортяка», то реакцію людини на ці слова можна спрогнозувати, бо це звучить не так образливо, як «ти — жлоб». Не такий чорт страшний, як його малюють, і в тому навіть є частка гумору, що часто викликає в людини посмішку. А от словом «жлоб» можна по-справжньому образити.

Якщо сформулювати характеристики жлоба, то дуже чітко таких людей описав у своїх текстах Лесь Подерв’янський. Тобто жлоб — це людина, яка займається не своєю справою. Заради збагачення. І до чого це призводить? До того, що професіоналізм щез сьогодні. У тих сферах, у яких я працюю, не можу знайти людей, чий професіоналізм не викликав би в мене зауважень.

Жлоб — це андроїд, робот, який не вміє думати. Та він цього не усвідомлює, йому б краще бути у селі трактористом, а він — у місті — депутатом. І в помічники наші властолюбці собі родичів із села понабирали. Село ж мертве в Україні. Ось і створили клани із родичів, друзів і однокласників, а професіоналізм, освіченість, грамотність для таких людей не є важливими.

Якщо слово «жлоб» уживати навіть у метафоричному сенсі, все одно жлоб є жлоб, і такими ж, напевне, були його рідні, батьки, дідусі, бабусі. Тому що це у більшості випадків недорозвинене село. Багато хто приховує, що на хуторі мама живе. Я знаю таких... поп-зірок. Вони замовчують те, що мама — на хуторі в Чернігівській області. Що це, як не жлобство?

От якось бачу, їде на 600-му мерседесі хлопчик... І він на ньому не може піднятися під гору. А на жигулях дядько — піднімається. Бо він цей тридцятилітній автомобіль відчуває вже за всі роки як свої черевики. А хлопцю — хіба що на самоскиді їздити. Його ж родич-депутат покликав... витягнув сюди, в Київ, от тільки племінник, крім гальм і газу, нічого не знає.

Хіба може людина, яка мислить на рівні свого села, вирішувати складні державні проблеми? Я маю на увазі мислення нинішніх народних обранців. У перших скликаннях серед депутатів були ж іще люди видатні й розумні: Попович, Брюховецький, Лук’яненко...

Коли не на своєму місці депутат, цей факт може обурювати — багатьох, але коли йдеться про президента, тоді це вже трагедія всього народу. Адже завдяки народу Віктор Ющенко, екс-президент України, ввійшов в історію. Йому ж не тільки українці повірили — з Україною, здавалося, була в час Помаранчевої революції світова громадськість. А він усіх обманув, не виправдав довіри, хоч нібито сповідував їхні цінності.

Ющенко, схоже, не усвідомив своєї кармічної ролі. Справді, що з того, що стільки людей з тобою, за тобою... якщо людина опинилася не на своєму місці. Якщо це не жлобство, то що?

Жлобством просякнута вся система суспільства, не лише політична. Ясна річ, її неможливо зламати так просто. Але шанс у Ющенка був. У жодного українського президента за всю історію країни не було такої народної підтримки. Він же красномовно декларував свої демократичні цінності — тільки й всього. А занапастило його... земне, речі наскрізь меркантильні. Та ж він міг принаймні спробувати скористатися своїм шансом.

У мене раніше була майстерня на Малій Житомирській. У тому ж будинку в Ющенка — двохповерхова квартира, яка й залишилася за ним. Я ж зі своєю майстернею попрощався. Раптом на мене ні з того ні з сього почалися «наїзди». Почав з’ясовувати, хто ці люди, які на мене «наїхали». Виявилося, з боку Ющенка. Одного разу я зустрів президента біля будинку й кажу: «Вікторе Андрійовичу, в мене з’явилися проблеми, хочуть забрати ось цю майстерню...» Він відповів: «Ні, не може бути, я ж казав їм не чіпати митців!» Я повірив. Нічого не змінилося, «наїзди» продовжувалися. Я вдруге підійшов до Ющенка. І даремно, його брат Петро домігся свого: тепер у тому приміщенні стоять пластикові вікна і хтось напевне там живе.

Так-от: повертаючись до історії, тобто до товариша Сталіна, якого всі ми ненавидимо, вважаємо тираном, деспотом і таке інше... Прошу звернути увагу, нинішні олігархи користуються тепер його здобутками, зокрема тим, що він розбудовував, — тими ж заводами, фабриками, державними стратегічними об’єктами. Багато з них були збудовані за Сталіна, і він це все одноосібно контролював, як і людей у своєму оточенні, як і населення.

Йосип Віссаріонович структурував радянське суспільство справді чітко. Заледве не половину великої країни відправив у ГУЛАГ, бо вона була зайвою, тож її — на тяжку і безоплатну роботу. Усі ж там працювали за їжу. А з тих, хто залишився, обирали приблизно так: ось ви, міські, можете бути інтелігентами — акторами, письменниками, художниками, і для вас, товариші, буде спілка — нібито творча. Безумовно, що без тих спілок жоден письменник тоді книгу видати не міг, а в художників закупок не було. Бо головним покупцем було міністерство культури. А от ти, сільський, будеш колгоспником. Понад те, у колгоспників забрано паспорти. Пригадую Сінний ринок, куди приїжджали трамваєм №2 тітки і бабусі продавати городянам сільський натурпродукт. Нині на тому місці можна натрапити хіба на перекупників.

Я пригадую навчання у технікумі — всі йшли працювати за скеруванням. Загальне зібрання колгоспу висувало молодих людей з умовою, що ті після навчання повернуться у село й будуть його розбудовувати... У цих людей, повторюю, паспорта не було, а були колгоспні книжки. З іншого боку, в такому суспільстві все було соціально структуроване і в цей спосіб працювало, хоч якось. Інтелігент був інтелігентом, одне покоління, друге, третє... Минув час, змінилися цінності, на зміну комунізму прийшло таке розмите поняття, як демократія. Але чи це насправді демократія — не певен. Та знову ж таки я не говорю про те, що — добре, а що погано. Бо це було б у тому ж дусі, що й відповідь на питання: кого ти більше любиш, маму чи тата? Я маю на увазі те, що Сталін зробив, то був «заділ», який існував мало не дотепер. Бо вже Леонід Ілліч Брежнєв нічого не робив. Хоч партія як сила ще мала вплив. Ти член партії? Добре, тоді в тебе — буде кар’єра і всі вигоди... Ні? Сиди на кухні і розказуй, яке життя погане настало.

Сьогодні відчутно, що процес розрухи триває, але вже в руках олігархів.