За своєю природою жлоб агресивний. Від оточення він завжди чекає подляни. Тож увесь час знаходиться в стані агресивного самозахисту, хоча на нього й ніхто не нападає. Тому він перебуває в постійному напруженні. Таким чином жлоб створює проблеми і собі, і своєму оточенню.

На українських вулицях люди ніколи не посміхаються один одному, в ієрархії жлобських цінностей той, хто посміхається, — добрий, а значить, лох, якого треба пиздить. І навпаки, хамство — ознака крутизни, за яку тебе такі жлоби, як ти, мають поважати. Тюремна система цінностей — принижуватись перед паханом і принижувати фраєров.

Жлобство — це стиль життя, напевне. Стиль не можна створити примусово, він витворяється сам по собі. Було б цікаво це українське жлобство подати світові правильно, щоб від того люди могли отримати задоволення. Це досить тонка матерія. Ми тут говорили про гламур. Так-от, насправді, якщо взяти, наприклад, київські ресторани, то жлобства найбільше в найдорожчих. Ось чому я люблю генделики. На жаль, у моєму місті їх все менше і менше. Це чесні, позбавлені виїбонів заклади, в яких вирує справжнє життя.

У Києві на Подолі був такий. На Межигірській. Уявіть: фікус, увесь в пилюці, над ним — портрет Шевченка, «сдєланий вижиганієм по дєрєву», і за столом сидить старий «нєгр із хіжини дяді Тома і шарікавай ручькой» розмішує собі чай у пластиковому стаканчику. Тут же сидять два в жопу п’яних матроси, якась подольська блядь до них клеїться. Ще якийсь інтелігентний бомж, із кишені його плаща виглядає книжечка, на якій написано Герман Гессе. Більше нічого не можна на ній прочитати. Перед Гессе стоїть гранчак «водкі». Рядом з ним сидить його «падруга». У неї таке плаття синє, в золотих узорах... «длінноє». Але вона з костильом, тому що в неї нема ноги. Біля неї теж стоїть стакан «водкі і больше ні хуя». Ось це і є «жизнь». Це божественно...

Або. 14-та стріт у Нью-Йорку. Треба прямувати на вест до Гудзона... ситуація погіршується в тебе на очах... ти бачиш там худих собак, ринок, на гаках висить м’ясо, воняє... от коли ти все це побачив, то треба повернуть ліворуч. Це означає, що ти на місці. Ти бачиш двері, на яких написано салун. Заходиш туди — підлога вся в «опілках». Двоє амбалів, не зовсім приємних на вигляд, грають у більярд. «Якого хуя сюда прішел, щяс пізди палучіш...» — написано на їх негостинних їбалах. Навкруги — полутьма, з «убранства» — ліфчики Ніагарою падають зі стін. Барна стійка. Мудак, який поїть пивом песика. «Женщіна, каторая ураніла голову в піццу». І абсолютно їбанутая барменша в джинсах набагато нижче пупа, так, що видно апетитний шматок «татуїровкі» на пизді. І якась ниточка прикриває соски. Вона, така обкурена, питає: «Ти шо прийшов, тє сколько лєт? Покажи ID!» — «Ти шо, охуїла, дарагая?» Наливає, потім кричить: «Ану всі нахуй!» Англійською, звичайно. Зі столу все летить на підлогу, а вона вискакує і танцює на ньому «чєчьотку». Звучить там тільки кантрі. Чечітка — і треба віддати 2 долари (засунуть їй в труси). Танцівниця «молодая, красівая і п’яная».

Бренди — це наїбалово, на яке ведуться перш за все дурні дівки. Бо вбираєшся ти не в бренд, а в штани. Ну якщо вона купила сумочку від Луї Віттона за якихось 20 гривень, то в неї з головою все ok, а якщо віддала за неї — 3 000 доларів, то з цією людиною щось не те...

Один американський мільярдер хвалився, мовляв, знаєте, скільки коштує мій годинник? 20 доларів. Це — гонконгська підробка відомого швейцарського бренду. І дядька питають, чого він то купив, а він каже: та виглядає так само, не бачу різниці. Певно, він — розумна людина і вміє рахувати гроші.

Малюю етюд. Літня практика, третій курс, пленер. Село Ступаківка. Чернігівська область. «Каллєґа, дайтє ультрамаріну!» — чую за спиною. Обертаюся — страшний горбун, сільський Річард III. Він виявився художником. Я потім бачив по хатах його картини, їбаністічєской краси художні витвори на клейонці. Валькірії на човнах. Втеча із сералю й таке інше. В селі всі його боялись. Якось сиділи в чайній, бухали з місцевими мужиками. Аж бах! — двері відчинилися, заходить мій горбун. І тут раптова тиша. Горбун каже: «Петро, оцю хуйню, що ти на мене казав... щоб я більше цього не чув. Ти мене пойняв?». Сказав і вийшов нахуй. Я хлопцям кажу: «Чого ви так сците? Ви ж його можете по стіні розмазати». А вони: «Ні, ти не знаєш... У нас в селі в нього — самий здоровий хуй! У нього — сама красива жінка! Та він може всіх наших дружин виїбати! Ми всі його боїмося». Таким чином горбун поєднував у собі талант, силу і красу.

Андрій Єрмоленко. «Святий БМВ», 2011 р.

Фото: Інна Корнелюк

Олег Покальчук — соціальний психолог, політтехнолог. Народився в Луцьку. Отримав біологічну, літературну та психологічну освіту в Київському державному університеті; Московському літінституті; стажувався в Київському інституті літератури; Канадському інституті Українських студій; Інституті соціальної і політичної психології АПНУ. Співзасновник «Меморіалу», «Товариства Лева», Народного Руху. Дипломант «Червоної Рути’89» (авторська пісня). Як літератор дебютував в жанрі наукової фантастики в 80-х, був членом міжнародної літературознавчої асоціації з дослідження жанру фантастики SFRA. Переклав — дві книги Е. Берроуза про пригоди Тарзана (разом з братом Ю. Покальчуком); поезії — з польської, іспанської, литовської мов та ін. Автор наукових статей, методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства, політичної еліти. До вересня 2006 р. — головний спеціаліст прес-служби Кабінету Міністрів України. Автор книг «Контакт четвертого рівня», «Як правильно сісти в куток/Не думая о медведе», «Тремтячі еліти» та ін.

Слово «жлоб» почув уперше в дитинстві, в 60-х роках, у Луцьку. Але що воно таке насправді, тоді було невтямки. Якщо хтось із дітей не хотів чогось дати, то йому казали: «Ти шо, жидиш мені?» Означало те саме, що й «жлобитися». «Ти шо, жлобишся?»

«Ти шо, забужан?» — ще один варіант питання до скупої, жадної людини. Забужани — це українські переселенці з-за Бугу, з Польщі, депортовані по війні в рамках сумнозвісної операції «Вісла». Вони були хазяйновитими і працелюбними, але їх вигнали з власних осель, тож цим «нетутешнім» була притаманна заощадливість і скупість.

Усі ці забужани інколи для нас жлобилися і жидили нам. Тобто три поняття за своїм значенням були тотожні і функціонували паралельно, позначаючи людську скупість, ощадливість, економність або й обмеженість. Однак слова «жидиш» і «забужан» з плином часу вийшли із вжитку, вмирали разом із носіями цих термінів. А поняття «жлоб» — лишилося як узагальнювальний носій цього функціоналу.

Жлоб — це такий ходячий когнітивний дисонанс.

Він марудиться, його не вгамуєш, і всі довкола йому винні. Когнітивний дисонанс — це нерозв’язне протиріччя, яке дріб’язкова людина хоче в собі «заглушити». І виникає дратівлива примітивна агресія до себе і всього світу.

Жлоб — це онтологічна антипрометеївська криза, вічний конфлікт Дебілосу і Космосу. Кажуть, у Прометея був брат Епіметей. Перший марнославний тупий жлоб, від якого й почалися всі нещастя на землі. Бо не послухав брата і злигався з Пандорою.

У разі нашого зіткнення зі жлобством теж виникає когнітивний дисонанс, невідповідність отриманого й очікуваного. Тож без нас жлоби існувати не можуть.

Із плином часу поняття жлобства розширилося і набуло сучасних категоріальних ознак. Сьогодні людина-жлоб — це не лише та, яка має обмежений лексикон, невихована, неосвічена, некультурна, неохайна. Основна складова її характеру, поведінки — скупість, емоційна й, умовно кажучи, товарно-бартерна чи навіть фінансова (бо про фінансову за часів Радянського Союзу не йшлося).