Жлобство в мистецтві для мене — це тяжіння до мейнстріму.

Зараз відбувається тотальна підміна понять, функції органів, що раніше контролювали мистецький процес, перейшли до інших людей. Колись, за совка і якийсь час після розпаду Союзу, була Спілка художників або державні служби, серед них і спецслужби. Вони казали, що ідеологічно не витримано, що показувати, а що ні, кому давати замовлення. Знали, хто сидить під тихим наглядом в андеґраунді і продає роботи західним дипломатам і журналістам. Так виживав весь совєцький авангард. Якщо на словах ти лояльний до режиму, не бузиш, — тоді отримаєш замовлення на проектування, наприклад, зупинки на трасі Київ-Кишинів, потім ти заклав її мозаїкою з космонавтами, отримав неслабий на той час бабос і — малюй собі свій абстракціонізм або гіперреалізм у фондівській майстерні.

Той, хто по-справжньому заїдався з системою, — був або знищений, або помер з голоду без засобів для існування — в найкращих традиціях раннього совка. За пізнього совка, коли режим уже догнивав, митці сиділи в психушках або «висилались» за кордон. Усе було тишком-нишком, і система працювала злагоджено і чітко.

Зараз ситуація трохи інша, але кардинально нічого не змінилось. Контрольними органами стали певні інституції під керівництвом людей, які пропагують переважно ті художні форми, що вже давно існують у кожному провінційному європейському музейчику сучасного мистецтва. В залах, присвячених 40-60-м рокам XX сторіччя. Ці хлопці на основі вторинної ідеології формують новий попсово-мейнстрімовий напрямок. Що нам видають за актуальне мистецтво? Мистецтво позавчорашнього дня, яке може викликати протест хіба що в бабусі з лавочки під під’їздом, але вона в галереї не ходить і каталоги не дивиться.

Маса людей, які здобули фах культуролога або журналіста, можуть інтегруватись у цю систему швидше, ніж нібито професійні художники. І це — чудово. Незабаром останні остаточно засруть усе своїми безмазовими інсталяціями зі сміття і автопокришок або відео-артом із затишними фрагментами кухонних столів у супроводі глибокодумних концепцій, у яких порушено проблеми «голодних дітей Африки». Тобто градус протестності такого мистецтва рівний нулю. В цій країні, зруйнованій і розграбованій, де абсолютно інші проблеми, де «мусор» може тебе вбити у відділку, де ти безправна істота. Тут давно не існує нормальних доріг, навіть у центрі столиці, але це не те, що цікавить її еліту чи обивателя. Вони натомість проводять якісь лекції і круглі столи, де навчають таких самих, як вони, відрізняти хуй від пальця. Тільки замість замовлень, як у совку, можна отримати ґрантик від західних фондів, що підтримують виключно певні теми. А певних тем обмаль, і вони як слід працюють на встановлення «політкоректних цінностей у країнах третього світу». «Будешь хорошо служить» — отримаєш ще більший ґрантик, і так по колу. Розів’єш темочку і будеш бризкати слиною на все, що її не стосується, то, може, і премію дадуть.

Якщо ти поза системою — сиди собі малюй що хочеш, ніхто тебе не візьме в проекти, не буде радити колекціонерам, номінувати на премію і таке інше. Така сучасна українська необрєжнєвщина. Тобто, як на мене, ця тема абсолютно жлобська. Як було, так і є.

Тільки назви змінилися. Це все одно, що светр назвати світшот. А з іншого боку, держава просуває стандартну вишиванково-писанкову шароварщину, яка нікуди і не зникала ні на мить. Там усі стрибають у різнокольорових стрічках і смушкових шапках, роблять найбільші в світі вареники, малюють хатки-мазанки, і все квітне яблуневим цвітом.

Для того, щоб сучасне мистецтво не перетворилося в безкінечне болото, художникам і кураторам потрібно пройти всі ті стадії, що і всім жлобам світу, розвиватись і не боятись нових і живих форм.

Через ситуацію, що склалась за останні десять років, художники взялись за самоорганізацію, що зробили і ми. Це фактично новий андеґраунд, до якого постійно приєднуються нові персонажі. Є інтернет, і це не цензурований (поки що!) майданчик для розвитку художньої кар’єри. Я знаю людей, дуже відомих в Інтернеті, які вже давно є суперзірками сучасного мистецтва, та досі не мали жодної персональної виставки в Україні. І тільки зараз, постфактум, ними починають цікавитись люди, робота яких — розшукувати таланти в реалі. Тобто відбувається експансія на арт-територію з іншого боку. Десь по кутках світової мережі визріла нова хвиля живого сучасного мистецтва.

Як художник я завжди цікавився людиною, тим, як вона себе проявляє, які пошуки веде, намагався з’ясувати причину зла у самій людині. Вона у мене часто антиестетична, потворна, монстроподібна. Це те, що мене хвилює. Пошук героя й антигероя, маніпулювання зі свідомістю, підміною естетичних критеріїв та етичних понять. В рамках жлоб-арту я показую одну з частин своїх пошуків, яка стосується цих рефлексій і заснована на документальному матеріалі. Коли я познайомився через Інтернет з діячами жлоб-арту — Антоном Мухарським та Іваном Семесюком, то вже давно працював над своїм проектом, який триває і досі. Це так званий Зомбіленд. Інфернальний світ, своєрідний бестіарій, сучасна демонологія, кадри невідзнятого кінофільму, населеного жлобами, упирями, гіпстерами, блядями, гопниками, мусорами, м’ясом, і кістками, і новими антропологічними типами. Те, що я роблю, і те, що робили ідеологи жлоб-арту, часто перетиналось, має спільну тему. Я бачив їхню велику виставку на Гогольфесті і був в захопленні. Я розумів, що люди роблять живе мистецтво в цьому вихолощеному болоті безідейних плямок, купок сміття і павутиння по кутках галерейок.

На одній з перших виставок жлоб-арту, де я брав участь, в галерею зайшли два попи, що моніторили територію навколо. Експозиція була вже готова, але виставка ще не відкрилась. Вони були шалено обурені багатьма роботами, зокрема вимагали зняти і мій диптих «ЦеМент», триптих E.L.E.C.T.R.O і роботу «КиївПасТранс». Мотивування були в рамках звичайної попівської риторики: «сатанізм», «срамниє мєста показивают, а тут паства ходить» і «міліціонери ето власть, а ви протів власті, что убітимі іх показиваєтє, мозгі у ніх вилєтєлі, а ми с властью дружим і нє нада нам і паствє нашей, што тут ходіт, на такое бєзобразіє уродлівоє смотреть тут через дорогу». Якось так. Тоді я вперше зіткнувся з цензурою у виставковому просторі. В результаті компромісу з галеристами і запрошеними поважними людьми був знайдений дивний вихід з положення. Бо галерея державна, і «можуть бути проблеми». Дві роботи були зняті, а на решті заклеєні паперовим скотчем хрест-навхрест статеві органи і ненормативна лексика. Як було сказано — не треба дратувати гусей. І це — після всього, що було в світовому мистецтві, після всіх скандалів і провокацій. Київ, Україна, початок 2011-го року. Так почалася моя спільна робота з Союзом Вольних Художників «Воля або Смерть».

Я час від часу думаю, що ті жлоб-дєла, що відбуваються у нас на різних рівнях, розташовані в одній площині: дилетант — професіонал. Жлоб — це дилетант, який намагається нав’язати професіоналам свою точку зору. Це далеко не «блискучий дилетант» епохи Відродження чи Просвітництва, який з легкістю брався за опанування різних мистецтв і наук, маючи одну або декілька освіт в різних галузях, що не стосуються його прямої діяльності. Це вже його пряма заскорузла протилежність. Це стосується не тільки мистецтва, політики або економіки.

Візьмемо для прикладу рекламний бізнес, де я працював арт-директором і креативним директором більш ніж кілька років. Отож, є команда людей, які створюють рекламну продукцію, починаючи від стратегії, телевізійних і радіо-роликів, білбордів, сітілайтів і закінчуючи малими формами. Це люди переважно досвідчені і створили вже десятки, а то й сотні кампаній, отримали купу призів, набрались досвіду у західних креативних директорів, під керівництвом яких працювали. Тобто у людей є професійна планка, нижче якої падати не можна. Внутрішні і зовнішні критерії майстерності. Тут працює все: і досвідченість, і аналітика (свіжої інформації з усього світу). Звичайно, що наш локальний ринок і його закони враховуються. Те, що для китайця цукор, то для німця смерть. У нас не діє багато західних правил і навпаки. Так ось... Приходить замовник, який має бюджет і бажання, умовно кажучи, розкрутити свій бренд. І з чим ми одразу стикаємось? З недовірою до нас, до того, що команда професіоналів зробить якісний продукт, що підніме продажі. Вмикається ось це, абсолютно дилетантське «так люди ж не зрозуміють», «це дуже складно, я сам ледве зрозумів, а коли показав прибиральниці тьоті Галі, то вона теж не в’їхала. І наш водій Петро Іванович ні фіга не в’їхав», «а-а, це дуже радикально, те, що ви пропонуєте» і т. ін. Те, що водій — не цільова аудиторія цих мобільних телефонів, нікого не бентежить. Головне, щоб було зрозуміло і... посередньо. Коли є планка — зробити посередньо, як правило, то в результаті маси каструвальних правок такі замовники перетворюють ідею на рідкий аморфний кал. І тільки якщо планка піднята до найвищого рівня, можна зробити достойну роботу. Так в усіх сферах діяльності.