Останнім часом я все більше схиляюся до думки, що дилетантизм і жлобство є спорідненими поняттями.

Велика проблема сьогодення полягає в тому, що світ завойовують дилетанти. Часто відбувається підміна понять, коли, наприклад, письменницею вважає себе дівчина, що написала книжку «Мої перші 20 коханців» і видала її коштом власного «спонсора». Нерідко натрапляєш у журналі на підпис під фото симпатичної білявки: актриса, модель, тусовщиця. То хто ж вона насправді? Думаю, що точно не актриса і навряд чи фахова модель. На жаль, підміна понять часто почала відбуватися і в моїй професії. Приміром, у провінційних газетах свої огляди виставок молодий сміливий автор підписує скромно: мистецтвознавець. Текст написав хтось у маленькому містечку, де апріорі мистецтвознавців ніколи не було. Незважаючи на всі помилки, стилістичні чи пунктуаційні, людина має якось позначити свій статус, щоб решті було зрозуміло, чому саме він це пише. Логічно, що він мистецтвознавець, бо якби ж цей автор був зоотехніком, то не робив би оглядів мистецьких подій для газети. Можна то все назвати жлобством, проте культурна ситуація в провінції вимагає поблажливого ставлення до себе. Інша річ — те, що відбувається у столиці: в нас нині стало багато мистецтвознавців.

У минулому сторіччі мистецтвознавців в Україні випускав у світ один художній інститут (або Академія образотворчого мистецтва і архітектури — нині) в Києві. Потім азів цього фаху почали вчити в академіях мистецтв у Львові, Харкові та інших містах, навіть в Університеті культури. Рівень підготовки багатьох з новоспечених спеціалістів далеко не найкращий. Я спілкувався з багатьма випускниками кінця 1990-х, початку 2000-х — і часто відчував неякісність їхніх знань. Коли я в когось із нещодавніх студентів питаю, у кого Ви писали диплом, то чую у відповідь, приміром, у Свистуненка. І я ловлю себе на думці, що не знаю, хто ця людина, яка була керівником дипломної роботи у випускника.

У 1990-ті в деяких вишах практикувалося вільне відвідування лекцій, і студент, який 5 років провчився в інституті, прослуховував 10% лекцій від тих, які там читали... Далі казати нема про що, але він хоча б учився в профільному навчальному закладі.

Деякі з моїх молодих так званих «колег» добирають недоотриманий багаж знань у телевізорі чи на facebook’y. Знаєте цей анекдот про те, що людина хоче емігрувати до Америки?

— А де ти там житимеш?

— В Санта-Барбарі.

— А чому?

— Бо я там усіх знаю.

Власне кажучи, телевізійне чи комп’ютерне уявлення про світ — таке ж, як в анекдоті, тобто я знаю про все, що відбувається в світі, бо дивлюся телевізор та дискутую на форумах. Насправді те, що відбувається в «ящиках», не сумісне з тим, що є правдою життя. І ці дві реальності, як дві паралельні лінії в просторі, не перетинаються. На жаль, так само й уявлення про мистецтво, отримані біля моніторів, у більшості випадків, не перетинаються з реаліями справжнього мистецтва.

У самій людині живуть одночасно кілька різних постатей, які в певний спосіб мусять вживатися, хоч, буває, що вони так і не спілкуються одна з одною. Цю проблему описав шотландський письменник Роберт Льюїс Стівенсон у «Химерній пригоді з доктором Джекілом та містером Гайдом». У книзі йдеться про те, що людська природа за своєю сутністю суперечлива, дуалістична, і в кожного є альтер еґо, що впливає на все, що думає і робить людина. Цей конфлікт триває все життя, примирити доброго Джекіла і злого Гайда майже неможливо, хоча обидва змушені знаходитися в одній і тій самій фізичній оболонці. Так Джекілу, приміром, потрібна своя лабораторія, де б він міг побути сам на сам із собою і взагалі мислити й творити. Але нерідко потайки з цієї лабораторії в світ виходить вже містер Гайд... Якщо з літератури повернутися в реальне життя, то ми побачимо, що кожен постійно постає перед нелегким вибором: тіло прагне одного, душа — зовсім іншого. І в простих людей виникає ця дилема, і в людей великих. Мені було цікаво спостерігати за тим, як подібні конфлікти долають в собі творчі особистості.

Професійні художники, якщо вони справжні митці, мають свою лабораторію. Проте її потрібно, образно кажучи, годувати, так чи інакше вкладати кошти в її існування і розвиток. Якщо в цього художника не з’явиться його антипод, такий собі злісний містер Гайд, то митець просто зав’язне у тій лабораторії і навіть заробити на хліб стане для нього складним завданням. Інша річ, самі пропорції заробітків і творчих пошуків, але ж гроші потрібні попри все. Однак, якщо думати лише про те, як заробити гроші, залишити напризволяще свою лабораторію, то це вже не художник, а комерсант, і творитиме він, так би мовити, якесь комерційне жлобство, далеке від мистецтва. Більшість митців пробує поєднувати і перше, і друге, та це не так просто, як видається на перший погляд.

Багато років тому я часто бував у майстернях ледве не всіх відомих українських художників. Тоді я часто писав про сучасне мистецтво і намагався побачити зсередини процеси, що відбувалися в робітнях художників «Нової української хвилі». То було в 1980-х-1990-х роках. Я дружив із майстрами «Живописного заповідника», «Паризької комуни» та іншими художниками. В середині 90-х я облишив щоденне спілкування із сучасними митцями, бо що далі, то більше працював куратором, робив виставки класичного мистецтва, формував корпоративні і приватні колекції. На той час я мусив опрацювати дуже багато матеріалів з живопису попередніх століть, з технічних питань експертизи. Часу на спілкування з художниками стало обмаль.

Минули роки — і я знову прийшов у майстерню до одного художника, який перетворився на такого собі метра, до іншого... і раптом почув слова, що виявилися для мене певною несподіванкою: «Зараз я вже майже не малюю. Знаєш, уже не модно торкатися руками до полотна. Мене, наприклад, друзі з-за кордону питають: «Ти що, досі пензлі в руках тримаєш?».

Виявляється, сьогодні так робити непристойно. Тобто мене намагалися переконати, що сучасне мистецтво не потребує класичного художнього інструментарію, однак не можу сказати, що я поділяв думку співрозмовника, радше навпаки. Я розумію, що сенс не в тому, в якій техніці ти працюєш, врешті-решт, існує медіа-арт, де приладдя для малярства не потрібні. Але, якщо ти створюєш живописний твір, гадаю, палітра та пензлі не завадять. До того ж гонитва митця за тиражуванням власної творчості з використанням різних друкарських методів у більшості випадків вступає в серйозний конфлікт з емоційною наповненістю його нових робіт.

Питання полягає у сутності того, що відбувається в самому художникові, наскільки цей процес творення проникає крізь його мізки, серце, нутрощі, чи він проходить повз нього. І є нині такі автори, причому імениті люди, мистецтво яких просто мертве. Стосовно моєї професійної кухні і критеріїв, скажу так: основним критерієм для мене є моє інтуїтивне сприйняття того, що бачу. Що таке інтуїція? Це база відчуттів та знань, помножена на досвід. До того ж інтуїція фахівця, якому минуло понад півстоліття, це вже майже професійний інструмент. І якщо ви запитаєте мене про перший імпульс, а на нього я можу навантажити згодом безліч мистецтвознавчих термінів, то все одно первинні враження важать найбільше. І саме з першого погляду, майже завжди, ти розумієш, чи бачиш твори справжнього митця, чи заробітчанина від мистецтва.

Певною мірою я — сноб і насамперед віддаю належне здобуткам майстрів професійного мистецтва. Але ж і проста селянка, яка вишиває, викликає в мене найгарніші емоції, бо на тканину вона виливає за допомогою кольорів, зображень свою сутність, себе саму на тому рівні, на якому вміє. Я поважаю кожну людину, яка присвятила свій час і життя творчості, навіть якщо йдеться про художників-аматорів. Бо ці люди не знають іншого мистецтва і через реалії власної долі ніколи не стануть професійними майстрами.