Святе високе мистецтво — вище, ніж релігія. Так колись сказала моя донька Дарина. Хтось може потрактувати ці слова як богохульство. Але тут йдеться не про віру, а про релігію, важко повірити, але це не одне й те ж. Просто релігія претендує не лише на віру, але й на всі інші різновиди так званого духовного життя. Тотальні вірування — християнство, мусульманство, буддизм — вони всі походять з Азії завдяки певним особливостям тамтешнього менталітету, а от чудово в нас прижилися. Місцеві європейські, де вони? Європа тут програла Азії, бо її віра не стала релігією, не претендувала на глобальність.

Проте релігія — чудова річ для усередненої людини. Це можливість духовного життя для бездуховних.

Хтось же колись сказав із великих: деміургом може називатися лиш Бог і митець. Інша річ, що є митці, які паразитують на цьому, продають довірливим дурникам свої витвори й відволікають від релігії. Заважають навколо неї гуртуватися. А можуть поза нею гуртуватися і поза мас-медіа, от біда.

Діти в позаінформаційному просторі граються — між собою! Вигадують щоразу нові ігри й на них розвиваються. І ще зовсім маленькими навіть знаходять собі мрію: бути цікавими людьми. І намагаються з усіх сил бути такими. Особливо, як колись, коли було важче із книгами, і з кіно, ніж сьогодні. Тому вони спілкувалися зі своїми однолітками, раділи, коли чули якусь цікаву історію. Істина поставала в радості спілкування.

Люди — це істина. Ті, які тобі близькі, можуть бути духовним оточенням твого ж розвитку, особистого зростання. А методологічні засоби спілкування які? В секту вступати чи як? Є такі індивіди, кому це не імпонує. Вчать навколишніх попри всі методично-навчальні плани: не читайте ви багато теорії, теорія одноманітна, а ви різнопланові, не мучтеся, напишіть своє паршивеньке оповіданнячко, намалюйте свою гидку картинку, але по-своєму. Дитинка вигадує собі казочку і сяє, не можна сказати дитині: «Не за Яковом Поппом ти казку складаєш!» Нема, бач, схем, та вони й зайві.

Усі методологічні приписи з мистецтва мусять нагадувати кулінарну книгу про те, як правильно зварити суп. Да Вінчі теоретизував, як правильно писати картини. Але, на жаль, жодного зі своїх шедеврів не створив за цими приписами. Якщо ви думаєте стати на плечі Гайдеґґеру і зробитися кручє — дзуськи! Є в Україні людина, якій усі складні теорії не заважають, і вона може попри тягар важкої філософії творити прозу легко й невимушено, — то Оксана Забужко. Вона просто унікум, ніби вискочила з попередньої своєї шкіри, здерши її з м’ясом, сама себе навчила, як створитися. Апріорно вважається, що це найбільша українська письменниця. Єдина її проблема, що вона не може бути мужиком. А от мужики саме за це її бояться, як пекельного вогню. І навіть я боюся. Бо вона є прямою загрозою жлобалізму й глобалізму. Її тексти не сприяють надоям молока і ГМОняності продуктів харчування, навпаки. Ще б на Україну десяток таких жінок — і капець глобалізму, от що страшно, кінець кока-колі (яка в собі містить той же тонізатор, що і спільнокореневий кокаїн), блін, кінець плавленим сиркам і закону великих чисел.

Інтернаціоналізм — це синонім жлобалізму. Бо імпернаціоналізм — це найкоротший шлях людства до омріяної єдності. Як тут не зауважити, що наше єдінонєдєлімство — це важливий проміжний етап до цього, отож слід прагнути, щоби всі наші місцеві мас-медіа перетворилися на мос-медіа, а мас-культура — на мос-культуру.

Позитивом є також і те, що глобалізм має план стосовно націоналів, а націонали не мають плану стосовно глобалізму, й тому, наївні, є приреченими. «Ми — не жлоби, жлоби — не ми?» Побачимо.

Виникне новий єдінонєдєлізм — це коли весь місцевий поглинеться — тотально китайським (теж азійським) нашим справжнім старшим братом, котрий має культуру поневолення на тисячі років старшу, і ми лише будемо гордо-радісно згадувать наших святих попередників на цьому всесвітньому шляху нездоланного поступу глобалізації.

Андрій Єрмоленко. «Чувіха», 2011 р.

Фото: Руслан Захарченко

Олексій Залевський — дизайнер, режисер. Народився 1974 р. у м. Києві. Закінчив Одеське театрально-художнє технічне училище за спеціальностями «художник-гример» і «художник-лялькар» (1993). Перша колекція — «Страсти по бутылке» (1993). Створив сезонні колекції під брендом ZALEVSKIY (1997). Отримав першу премію на фестивалі «Адміралтейська голка» у 1995 р. (Санкт-Петербурґ) і Національну премію «Київська пектораль» як художник-постановник та художник з костюмів за виставу «Місто майстрів» (1999). Створив костюми для вистави «Вишневий сад» А.Чехова у Рівненському академічному театрі. Співпрацював з українськими та росій-ським телеканалами, зокрема як режисер-постановник теле-проектів українських каналів. Зняв повнометражний детективний мюзикл «Z-Joke» (2012).

Раніше, багато років тому, коли був юним, я чванився через слово «жлоб». У часи постперебудовні для мене багато чого було жлобством. Я тоді хіпував-панкував, тож коли бачив джинси-банани на якійсь людині, не міг стримати сліз (Сміється. — Упоряд.) — цей одяг для мене був атрибутом жлобства. Так само джинси з трьома защипами, мені на той час уже було зрозуміло, що це некрасиво і спотворює фігуру. Взагалі, то була якась краса неземна 80-х, як-от: пластикова біжутерія... Інша річ, звідки вона взялася? З голодних часів.

Наші племена мумба-юмба з Радянського Союзу ладні були обміняти все своє золото на пластмасові «буси».

Я навіть обурювався: ну як можна носити такий недолугий одяг (?), як жінки можуть одягати на себе ці безформні спідниці, лосіни... А найбільше мене дивували чотириповерхові чубки, або «чьолкі з начосом»: один рівень, другий, третій... і ще четвертий...

Стрижку «каскад» я вважав найпотворнішою з усіх можливих, але доводилося так стригти, бо вчився і підробляв перукарем, а замовляли найчастіше саме «каскад». І вистригаєш ти щось а ля ірокез, потім ще хочуть хімію — хіба не справжній панк(?), і щось краще вигадати годі. Оце був такий еталон краси тоді. Друге місце посіла «хімія», і навіть якщо у жінки волосся на голові було напрочуд мало, все одно вона хотіла «хімію»: щоб був «об’єм». Естрадні зірки: Іво Бобул, Ліля Сандулеса, Ірина Білик і багато інших не відставали від останніх писків моди.

Але потім я зрозумів: несмак — це теж певний вид смаку. І люди вибирають саме його. Тому жлобство — своєрідний тип смаку, якому певні люди надають перевагу.

Завжди знайдуться ті, які оберуть жлобство, бо їм подобається такий стиль, якщо хочете, напрямок. Вони просто не усвідомлюють цінності і вартості того, що обирають.

Тепер для мене жлоб не має візуальної форми, бо я поблажливо ставлюся до зовнішніх проявів смаку чи його відсутності. Я сам інколи виходжу на вулицю в такому вигляді, що хтось може подумати, ніби я відпочиваю в себе на дачі (Сміється. — Упоряд.). Мені все одно, що хтось подумає про те, який на мені одяг.

Як у радянській моді, так і в сучасній — жлобство присутнє. Воно було завжди.

А коли «вилізла» людська внутрішня природна сутність — потяг до багатства, щоб «па-багатаму», тоді й почали множитися й інші речі, пов’язані з цим явищем. Породив таку жлобську моду радянський час, коли не було яскравих виразних речей, не бачили тоді футболок з написами, прінтами Chanel. Все, що було написано іншою мовою, тоді стало апофігеєм моди. Неважливо що на тій речі написано, головне, щоб англійськими буквами. Тому й ознакою багатства людини було те, скільки в неї брендованих, «підписаних» речей, або кількість англійських букв, які на ній написані — починаючи від трусів і закінчуючи рештою всього. Це й був показник розкоші на той час.