Художник дещо по-іншому, ніж решта, входить на територію соціуму. І деякі художники прийшли в соціум уже все-таки розбещені бібліотеками, Ґоґенами, Сезаннами... і, природно, тонко відчували реальність — і жлоб у ній кристалізувався набагато швидше. У моїй свідомості він передусім став супротивником. Тим, у чиєму світі відсутній Ґоґен чи Ван Ґоґ, поети, письменники й інші митці, натомість багато примітивної простоти й порожнечі, пустки. Там вакуум, де нема місця ні естетиці, ні культурі, і все це зумовлене батьківським вихованням, оточенням. Цей вакуум і породжує некультурну людину, яка стає маркером розвитку того суспільства, в якому вона виросла.

Жлоб — він у ставленні до всіх людських цінностей залишається жлобом.

Якщо навіть брати до уваги матеріальні блага, якісь дорогі аксесуари, суті речей вони не змінюють. Як казав мій учитель: загорнуть тобі лайно в красиву обгортку, все одно — лайно, хоч ти й ніби не відчуваєш його. Луї Віттон чи Бентлі... це вже взірець грамотного жлобства, це вже вищий рівень.

Але брендами й трендами культурні діри не можна закрити.

А кому вдалося прикрити, залатати свої діри, порожнечу, — вже окультурений, тобто щось та й зміг зрозуміти. Може, він прочитав книжку, яку написав Ніцше або навіть Шопенгауер?.. А після прочитання цих авторів він уже не зможе бути таким, яким був до того. Це вже питання розподілу цінностей, культури в суспільстві.

Трагедія країни в чому? Традиції спадкоємності поколінь були жорстоко перервані: сотні розстріляних українських інтелектуалів, 9 мільйонів виморених голодом людей, а керувати країною прийшли діти тих, хто спричинився до цієї трагедії.

Тому що на тонкому повороті, де ти йтимеш поруч із інтелігентною людиною, вона тебе не зіштовхне, а жлоб — так.

Як і всі, я теж перетинаюсь із жлобством. Але матеріал, який потрапляє в руки художника — це одне, а той же матеріал в руках жлоба — це зовсім інша річ. Тобто цей матеріал може мати свою цінність, коли з ним працюватиме освічена людина, а якщо за нього візьметься жлоб, то може статися справжня трагедія.

Жлоби — це втілення неуцтва, зяючої пустки в самій людині, відсутність відчуття естетичного, іншими словами, нульова естетика. І що менше в суспільстві естетичних культурних запитів, то більше таких людей, як жлоби. Їхня присутність — це для мене частина діалектики, та, яка примушує інших людей все ж не спати.

Як сказано в Біблії, в міру того, як у людях множитиметься беззаконня, неуцтво — згасатиме любов. А з нею — довіра, співчуття. Що можна довірити жлобу?.. У нього ж нема шкали інтелектуальних цінностей.

Тому в Україні насправді не 50 мільйонів населення, а чи не вдвічі менше. Доктрина працює — і хтось же її вигадав! — а ми тут усією країною дохнемо... Кому це може бути вигідно? Та будь-якому світовому уряду, який не зацікавлений в збільшенні кількості рабів. Що 5 років тому, що сьогодні в YouTube здобули популярність фільми, відеоролики антиглобалістські. Якщо ми ще не загинули, то ведуть нас не так уже й погано (Усміхається. — Упоряд.). Бо ще не відомо, хто поведе краще — мусульмани?

Як на мене, що більше демократії, то менше жлобства.

Світ прозорий, в ньому форми диктатури стають іншими, рівень насильства впав, у порівнянні з іншими епохами, але нема зниження рівня больових відчуттів сучасної людини. Я це кажу як художник, не як психоаналітик.

Я не думаю, що жлобство аж настільки непереможне.

Прекрасне переможе жлобство, і в тому місія мистецтва. Як у казці. Чудовисько не витримало сили краси і любові. Лише прекрасне його врятувало, інакше чудовисько, якщо хочете, жлоби, загинули б. Це добре, що жлоби є. Якби вони були голландські естети, то стало б набагато складніше їх здивувати: і дупу вже показали і запхали туди очі, а ті кажуть: та все це було... не новина. Понад те, багато хто існує коштом жлобів, їхньої нерозвиненості. А якщо серйозно, то місія художників — не дати позбавити мистецтво сакральності, того божественного, що є не тільки в мистецтві, але й у житті. Не дозволити галеристам та іншим агентам зняти таїну прекрасного з мистецтва. Лише через мистецтво можна врятувати цей світ.

Є те, що навіть демон не зруйнує. Не буде нарциса, який зруйнує все — і милуватиметься своїм відображенням у воді.

Саме в прекрасному схована таємниця людського існування.

Серед олігархів цієї країни була така мода — купувати футбольні клуби, та вона, як і належить моді, минає. І комусь розумні євреї порадили купувати не футбольний клуб, а мистецтво. Ситуація типова, діалектика, та й тільки. З одного боку — масова культура, симулякри, а з іншого, сучасне мистецтво в сучасних галереях...

На жаль, жлобством пронизане все. Жлоб позбавлений материнства естетики, він не знає прекрасного від початку. Жлоб не розуміє, що це таке.

Навіть монстр відчуває красу — не було б інакше міфа про красуню і чудовисько.

Зверніть увагу, як змінюється Київ. Прийшли люди, які кардинально по-іншому бачать простір, ніж їхні попередники. Виникає питання: чи може така обмежена й скупа людина бути державним чиновником, як то побутує в нас? Ні. Повторюю: жлобство — це передусім неосвіченість. По материнській лінії. Якщо в дитинстві у хлопчика було щось прекрасне, воно зіграє в житті свою роль.

Навіть коли до мене в майстерню приходять колишні зеки, я розумію, що в цих людей є щось естетичне в душі, не розкрите ще, й вони тягнуться до полотен. А дехто, навпаки, посміюється з митців, і мистецтво для них — незрозуміла фігня.

Колись і бароко як стиль не сприймали, вважали, що це вульгарна річ — після Ренесансу. Нині в бароко не бачать тих вад, які нібито були на етапі його виникнення.

Та жлобство — це теж територія, яку ми рано чи пізно захопимо (Сміється. — Упоряд.).

Мене дуже дратує, коли жлоби починають лізти на нашу територію, хоч територія естетики й мейнстріму — не є моя чи ваша. Та це точно не територія Михайла Поплавського, який вже став маркером національної культури. Це сумно, бо він уже не регіональне явище. Співав би собі для студентів у якомусь невеличкому приміщенні і мав би славу ректора-приколіста. Знаєте, мене рідко виставляють у Національному музеї країни, а Поплавський — вже як національний герой...

Як можна витворити із жлобства мистецький стиль — не знаю, боюся, що це неможливо.

Існує контркультура, певні суперечливі твори. Так само є лубок. У ньому, в цьому народному витворі, дуже багато любові, а водночас і люди, і олені, і квіти, та саме любов їх пов’язує в один сюжет. Лубок мені нагадує народні колядки, це така форма любові. Її у жлобстві немає.

З іншого боку, жлобство — це зона компенсації, без якої чогось важливого не можна сказати в цьому суспільстві. Хоча жлобство ж не є винятково українське явище, бо в інших націй теж жлобів вистачає. Через жлобство можна вийти на позицію свободи. А свобода — це така якість, що коли ти її провів через якогось агента, то це вже перемога.

Полеміки щодо жлобства мені ще не доводилося вести. Про кітч, про міщанство, відсутність смаку в нього — так. В самому феномені жлобства прекрасного взагалі нема. Тому я не розумію художників жлоб-арту. Де їхнє звинувачення? Я його не бачу... «Срочно нужна доза надежды или наркоза» (читає, розглядає роботу Романа Мініна із серії «Шахтарський фольклор» — Упоряд.). Це ж психоделіка, де ж тут жлобство...

Біда жлобства ще й у тому, що жлоб символічним обміном не володіє.

Однак жлоб не є поганим чи хорошим, жлоб — просто недорозвинена людина.

Я навіть не знаю, як до цих людей ставитися. Радше — негативно, бо це — хтось «глухий», який слухає і не чує. І може навіть бути якийсь агресивний «глухий», та це далеко не найгірші люди. Тож я їхнього товариства просто уникаю і все.