Так, в Україні була людина, яка могла змінити тут життя, повернути історію країни в інший бік, але вона виявилася зрадником українського народу. Це Ющенко, який мав колосальний кредит довіри і не зміг ним скористатися. Розумні люди, творчі, талановиті йому ж повірили, думали: ну нарешті, ми щось зробимо. Але ні, нічого не змінилося на краще. Ющенко побоявся повернутися обличчям до людей. Він же мав владу, міг запровадити якісь законопроекти, які б сприяли українському: музиці, мистецтву, культурі, освіті. А цей президент пам’ятники ставив...

Я особисто здався.

А був момент, коли я загорівся ідеєю державний гімн переписати. Щоразу, коли слухав, як він звучить, в минулому столітті записаний, на апаратурі старій, а нова його відтворює так, що соромно слухати, то думав: ось і прийшов час переписати цю музику. Нарешті на інший лад, щоб «Ще не вмерла Україна» зазвучала не так похмуро, мінорно, а життєствердно, потужно, сучасно! І щоб не гірше, ніж в інших, у нас було, а краще. І навіть підійшов з цією думкою до Віталіни Ющенко, попросив про зустріч із її батьком, який, надіявся, підтримає мене. Не минуло і півроку, як Віталіна знічев’я згадала про мене і дзвонить: «Поїхали!» Я втішився, як мала дитина! Швидко зібрався, приїхав за місто і бачу... якісь козацькі розваги. Хлопці у вишиванках п’ють-гуляють, кругом веселощі... «А де ж Ющенко?» — питаю... І ось мене ведуть на аудієнцію до самого президента — в конюшню. Віктор Андрійович стоїть зажурений. Гладить коня. Я підходжу, вітаюся, намагаюся йому розказати, що можна було б гімн України переписати, зібрати оркестр... а чоловік на мене не дивиться, мовчить. Піднімає очі, а вони дивляться — вдалину, за обрій і повз мене. Я не втрачаю духу і далі розказую, чекаю на його «Так!». Нарешті, коли розумію, що даремно я туди приїхав, бо президент навіть не подивився на мене, долинають його мудрі слова: «Робіть, хлопці, робіть...»

Тепер я ловлю себе на думці, що якби таке казав донецьким хлопцям, то все було б по-іншому. «Надо гимн переписать. Так, братаны, скинемся на оркестровку?» «Без проблем». Та сьогодні мені вже не хочеться нічого робити.

Я був серед перших, хто вірив в український авангард, писав українські пісні, заснував поп-рок, але це все пішло як у пісок. Зараз мені 56 років. Скільки я ще маю прожити? Може, таки краще пожити для своєї сім’ї, для себе самого.

Я пішов за течією шоу-бізнесу і створив Поплавського. Я допоміг йому стати бетменом, юним орлом. Це є моє творіння... Та не можу сказати, що мені за це дуже соромно. Якби Поплавський не робив дитячі фестивалі своїм коштом, не давав дітям шанс упродовж років співати на сцені, танцювати, а тільки розкручував себе... то він був би повним мудаком. Так, його концерти — це не що інше як рогулізм... але я їх не сприймаю як концерти Михайла Поплавського. Щодо нього в мене телефон розривається, до речі, нормальні люди зараз дзвонять і питають: а чи можна квитки дістати, бо хочемо піти... Куди? Чи ви всі з розуму зійшли? На концерт Поплавського. Я не жартую. Там аншлаги. І це багато про що свідчить...

Це ж звітні концерти його інституту, де можна побачити хореографічні номери, тобто те, чого в інституті навчили дітей. І між ними він співає свою «Кропиву», бог з ним, хай собі співає. До речі, цей хіт я теж написав. Щоб ви знали (Сміється. — Авт.). У залі — політики, чиновники, Ющенко, Попов і — аплодують. Навіть не Поплавському, а тим студентам, які виступають.

А як вам те, що Михайло Поплавськиий співатиме в Кремлівськоу палаці у Москві? Він там влаштує концерт «від серця до серця», без іронії.

З того моменту, коли я працюю в сфері шоу-бізнесу, я став працювати в сфері обслуговування. Приходить клієнт, платить гроші, і я їх відпрацьовую. «Вован, слишишь, я купил ей шевроле, брюлики, квартиру, но она, сучка, петь хочет... Сколько бабла надо, чтоб она пела?» І я цьому бізнесмену кажу: «Багато». «Ну пусть она поет!» Вона приїздить, голосу в неї нема, навіть деякі букви вимовляти не навчилася, а я її — вчу... записую для неї фонограму.

Розумію, що якщо ці гроші не візьму я, то візьме хтось інший. Краще їх візьму я. Мені може бути гидко це робити, але звідки брати гроші?

Так, високої творчої насолоди в тому для мене нема, бо волів би натомість працювати з талановитою розумною дівчиною, яка вміє співати і в якої нема папіка, який за все башляє.

Водночас я продюсую групу «Поющіє труси». Наша програма називається «В жопу гламур». І в нас є така ремарка: можна приходити на наші концерти в костюмах «адідас», на столах лежатиме — «сєльодка, водка і туалетна бумага». Цнотлива Україна до цього проекту ставиться обережно, її насторожує назва. Я ж, конєшно, можу назвати той проект «Нєбєсниє ласточкі». Але стан речей не зміниться. Ми зате маємо успіх у Росії. Співаємо: «Маруся, раз-два-три калина...» Всі пісні йдуть на ура. Це сатирична група, яка, власне, висміює рогулізм, жлобізм, який тут процвітає. Хто цей проект створив, — Бебешко і Кузьма.

Люди, яким небайдужа Україна, створили «Поющіє труси». Це більш ніж символічно, це наша соціальна сатира, і ми на цьому вміємо заробляти гроші.

Кожен виконавець має право на існування, і та музика, яку він популяризує, теж. І навіть Кукуруза. За однієї умови — якщо ця музика має свого слухача. Якщо тебе слухає 100 людей, ти вже маєш право співати свої пісні, якщо тисяча — чудово, якщо маєш мільйон прихильників — без коментарів. Люди прийдуть до тебе на концерт, якщо хочуть тебе почути. Однак якщо ніхто твою музику не слухає, то маєш подумати: може, потрібно професію змінити? А то дівчина співає, папік платить, ніхто її не слухає. А скільки роботи є в Україні незробленої... Брудні вулиці, сміття скрізь...

Я б із величезною насолодою проекспериментував з українськими народними піснями, але ж це ніхто не покаже, ця робота лежатиме... Ця музика не затребувана. Висока культура, на жаль, ніяк не може бути масовою. Ніде, навіть у висококультурній Франції.

От візьмемо, для прикладу, нібито багату і ситу Америку. Я жив там і... скільки бачив рогулів... які слухають дешеві пісні. Там є джаз, але його слухають від сили якихось 5% населення. Не можна робити висновок: якщо це заможна країна, то там усі мають витончений музичний смак і заодно смак до життя.

А в нас музику замовляє той дядько, який приходить зі своєю пасією, проплачує ефіри на різних телеканалах, занижує планку... Та я не знаю, що робити, щоб в ефірі звучала українська музика, а не проплачена попса. Знаєте, як би ми не хаяли Росію, там таке вже припинилося: якщо якісний продукт чують, то його беруть і безкоштовно крутять. А тут за гроші крутять поганий. Там за свій канал хтось переживає і поганий продукт навіть за гроші не ставить. Бо уже є рівень.

А в нас, на разі, рейтинг і бабло перемагають. Як тільки власники телеканалів і радіостанцій зрозуміють, що й завдяки хорошому музичному матеріалу можна підняти рейтинг, то відсіють полову і ситуація тоді зміниться.

Тому я не бачу перспектив у нас. Наші медіаменеджери борються за рейтинги, тобто за рекламодавця, бо заробляють гроші. Це все, чого вони хочуть. Їхня ціль — гроші. І на чолі країни має бути патріот України, який уболіватиме за українське і українців, збере керівників медіа, всіх тих ідеологів і скаже: «Хлопці, я все розумію, але мусить звучати українська мова, українська музика і не хочу я більше чути про низькопробні дешеві серіали російського виробництва». Потім він зініціює закон — і ті люди, які інвестують в українську культуру і мистецтво, не будуть сплачувати податки. І понесуть бабло — почнуться українські фестивалі, де ми бачитимемо наших виконавців, продюсери шукатимуть справжні таланти, як то в цивілізованому світі має бути, люди почують якісну музику, а так... Має бути якийсь захист на державному рівні, хто б що не казав.