Жлоб сьогодні — це ще й демонстративна закритість, відчуженість. І головне — певна погорда з того, що ти такий особливо дурний. Людина зі спеціальними ідіотськими потребами. Коли вони втямлять що до чого, то теж почнуть боротися за свої права.

Людина обмежена завжди намагається зробити власні вади своїми ж пріоритетами. Це на Заході вже навіть тренд.

Часто собі шукають психологічного захисту саме в тій царині, від якої найбільше клопоту. У дитячому віці підлітки, яких ровесники заганяють у роль блазнів, це роблять своєю маскою, роллю. Блазнювання стає головною ознакою статево-рольової поведінки. І таким чином ці люди навіть досягають певного визнання в рамках ницої ролі.

Жлоб, якого так назвали, не відмовляється від свого жлобства. А починає плекати його і, врешті, досягає певної внутрішньої стабільності. Він себе ідентифікує з такими самими, і можна вже говорити про спільноту, в якій культивуються засадничі жлобські поняття: « ...ты с какого района?».

Нарешті, жлоб розуміє, що таких, як він, — мільйони. І це — його мить тріумфу.

У нас, мудрагелів, києвоцентричне мислення. Ми тут думаємо, що за Києвом живуть такі самі люди, хіба що гірше вдягнені. А вони цілком інакші, ці тубільці, аборигени й автохтони. Непогані, нетверезі і немудрящі. У їхній ойкумені віками жодних істотних змін не відбувається. І коли вони бачать нас із вами, нетутешніх, то думають: «...ото городські багаті жлоби, щоб їм...» (Сміється. — Упоряд.) А ми ж лишень перебуваємо в іншій, суміжній системі координат, цілком незрозумілій цим людям.

Ми — криві дзеркала один одного.

Люди виділяють надтонкі запахи — феромони. Це непомильна інформація для близьких до природи натур. І на тому феромонно-бджілковому рівні жлоби один одного швидше розуміють, бо вони — істоти невибагливі. На відміну від складніше скроєних, рефлексуючих людей.

Що простіша людина ментально, то легше їй знайти собі партнерів і спільників. Люди, які мислять, завжди мають із цим проблеми, головний мозок заважає спинному.

Жлоби — це такий прошарок населення, який зоологічно краще пристосований для виживання. Тож цей вид людей базовий, тектонічний і для українського суспільства архетиповий.

Якщо у тематичних словниках пошукати, у розмовній і діалектній лексиці, в арґо, в різних жаргонах і сленґах, то виявимо, що жлоби існують у найрізноманітніших українських субкультурах.

Однак будь-яка субкультура з погляду тих, хто говорить про Її Величність Культуру як таку, є жлобською. Що, власне, теж є жлобством. Ті, хто узагальнює, — найбільше й спекулюють. Методологічна хиба в самому підході, коли виділяємо і критикуємо явище, яке є інтегральною частиною певної системи. Шукаємо йому гідну антитезу. Проте ця антитеза буде так само дурною.

Колись на мелодію Yellow River співали: «Жовтий ровер, зелений руль...Жовтий ровер купив рогуль!» Галичани як офіційні захисники національної ідентичності завжди пильно стежили за невідповідністю змісту і форми (Усміхається. — Упоряд.). Слово «рогуль» нібито щиро львівське за походженням, а славнозвісний львівський рогуль — начебто такий кумедний локальний персонаж. Однак рогуль — це ще й слово з сильним польським контекстом, як і «когут» (як було зі словами «забужан» і «жидиш»). Таке діалектичне заперечення заперечення. Те саме в різних культурах і контекстах має не однакові значення. Спробую пояснити через такий синонімічний ряд: рогуль-когут-козак. Для порівняння, в Польщі козак — еквівалент батяра, це по суті лайливе слово. Козак — то хуліган, лайдак, розбишака, зокрема і в описах польських письменників. Тоді як в Україні козаки мають взірцево-лицарську репутацію. Хоча теж здебільшого висмоктану з письменницьких пальців.

Варто звернути увагу і на фонетику цього слова. Поняття дуже спресоване. Наша мова відкритіша, її звучання милозвучніше. Тому співаки воліють мати у своєму репертуарі пісні, в яких можна було довго й жалісно голосні виспівувати, з «ой» починаючи.

А слово «жлоб» не виспіваєш ніяк.

Слово «жлоб» маркує певний, негідний з погляду мовця, тип людської поведінки в контексті конкретного історичного часу.

Феномен жлобства існував сотні років до виникнення самого слова й існуватиме доти, доки живуть у світі люди. Жлобство — це один із складників суспільного організму. Напевне, це орган культурного травлення.

Люди такого кшталту — це певний субпродукт. Народ, як і людина, — це також організм, має душу, очі, вуста, так само, як кишківник, шлунок, печінку і те, про що патологоанатоми знають більше. Моя перша вища освіта — біологічна, і я більш-менш пам’ятаю анатомію, так-от: довжина кишківника у дорослої людини має загальну довжину до 7-ми метрів, що вражає, коли про це чуєш уперше. А коли бачиш, який він і що в ньому, то ще більше дивуєшся.

Людські маси дуже подібні у своїх консистенціях і конфігураціях до того, що ми їмо. Спочатку ми бачимо і споживаємо гарну страву. А вкінці — всі ми знаємо, що виходить вкінці.

Жлобство — на межі між тим, що смачно пахне, і між тим, що пахне ніяк не приємно. Такий марґінес. Ця категорія людей, яка мені завжди була цікавою, у західному звучанні це suburbs, представники так званої культури передмість. Людина ще не городянин і вже не селянин. Але намагається бути городянином (і на цю тему дуже багато різних жартівливих і дотепних приказок і прислів’їв існує). Проте цей селянський нащадок уже урбанізований провінціал, який набув певних рис міської субкультури. Але через відсутність базису він не може розвиватися далі еволюційно. І він це розуміє.

Бо у жлоба є важливий маркер, який відрізняє його від повного дурня, це — пихата констатація власної обмеженості.

Передмістя — розсадник жлобства. На селі складно виділитися жлобською поведінкою, тобі швидко пику натовчуть, а в місті ти вже зможеш виділитися на тлі полохливих городян. Але в будь-якому разі жлобство — успішна модель виживання.

Ми маркуємо жлобство за формальними ознаками, бо маємо справу із демонстративною поведінкою. Лексика, одяг, запах, манери в цілому. І якщо ця поведінка є виразнішою, ніж національні звичаї, то для цього є переконливий мотив. Він один — виживання. Шляхом посилення, вдосконалення тих складників характеру, які конкуренти вважають ницими.

Виживання коштом іншого? Звісно. Як будь-яке інше виживання. В описі людської поведінки я є прихильником біхевіористично-гепггальтових поглядів, і бачу мало підстав для оспівування духовності як виняткової рушійної сили. Зате бачу менш романтичні, але чесні механізми групової поведінки.

Чим людська спільнота відрізняється від поведінки тварин? За Аристотелем, людина — це політична тварина. У живій природі існує домінування одних видів над іншими, контроль за територією, тобто те, що є базовим. Якщо ми говоритимемо про жлобство як природне явище, то змушені ставити його в етіологічний контекст.

Коли ви спускаєтеся в льохи чи навіть у підземні переходи, то не можете конкурувати зі щурами, які там живуть. Бо це їхній рівень. Ви там програєте змагання за життєвий простір. Бо живете на вищому рівні.

Жлоб живе на своєму посередньому рівні, і він інстинктивно об’єднаний в боротьбі за виживання. Агресивний настільки, наскільки це допомагає виживанню групи. Культурне нашарування тут є, власне, тільки нашаруванням.

Культура — як піна на пиві. А людина — це все, що під цією піною.

Ми можемо зверхньо дивитися на піну й думати, яке ж воно, пиво, біле і з пухирцями, а насправді воно жовте і з бульбашками. Тож якщо ви хочете зрозуміти людину і її поведінку, маєте її побачити справжньою, випити це знання до дна. Воно непривабливе, неетичне і неполіткоректне. Та хто, як не політтехнологи, у цьому мають змогу щоразу під час виборчих кампаній переконуватися.